Страница 30 из 60
Перебіг прострілювану дорогу, продерся через рідколісся жерепу і забився, як звір, у прискалок. Згори спустили довгого ременя і витягли мене на вирубаний карниз. Вони були зарослі, з очима, запаленими від неспання. А може - від зненависті. Від них пахло димом, потом і сиром, як від наших вівчарів. І були вони смертельно стомлені, не мали охоти до розмов.
«Звідки ти?» - коротко запитав мене Бранко (тоді я ще не знав його імені). - «Здолу, з альпійськоїровти. По писаному це називається «німецька місія в Османській армії». Вона з різношерстого люду назбирана. Я від них утік». - «Це ми виділи. І виділи, що в тебе ні разу не поцілили. Може, не хотіли... Може, так треба?» «Ні, я вночі заговорив кулі». - «Овва! А тепер заговорюєш нам зуби. Звідки ти родом, що так смішно говориш?» - «З гір, як і ви».
Носатий дідо під сивою кучмою встряв словом: «Русин він. І бесідою, і писком русин. їхнє плем’я прижилося і на нашій Бачці». - «Гадаєш, він не засланець? Ти йому віриш?» - «Я й сорочці своїй не вірю. Чому ти втік, хлопче?» - «Не знаю. Там я русинська воша на німецькому сукні. Рекрутація розтоптала мою ґаздівську честь. Воюю за них, та не проти вас. Як та криниця між двома дорогами». - «Воно так, брате: хто з псами лягає, той з блохами встає. Що, не добрі, кажеш, німецька ковбаса і турецький кебаб?» - «Може й добрі для шлунку, та є добро первинніше - душевне. Моя мамка пішки ходила у ваше МеждугорГє, аби вклонитися об’явленій Богородиці. Казала, що ми з вами однаково молимося, майже однаково говоримо і вбираємося, одне їмо. Я теж із Межигір’я, та з другого...»
Тут підвівся одноокий у козлячій шапці: «Чуєте, як шовком стелить, завчено? Не інак як фельдфебель у них. Замість пащекувати, дайте йому багнета під язик. І верніть тим, хто його підіслав. У нас своїх вошей і бліх доста». - «І то правда, - докинув хтось, - розхитаємо за руки-ноги - і всі діла». - «Зачекайте, - почувся стомлений, але владний голос. То був священик у пропаленій сутані з обшморганим нагрудним хрестом і гвером на колінах. - Вогонь перевіряє діла наші... Покладіть його в переднє гніздо, Божидарове. Того відспіваємо пополудні, а приблуда най зустрічає їх із його гвинтівкою. Тоді й відкриється - свої вони йому чи чужі».
Бранко повів мене до заслони із сухого гілля. Коли ми порівнялися зі священиком, той приклав чорне триперстя до свого чола: «Научи нас, Господи, оправданієм твоїм...» Молодий серб відхилив хмиз. Там, над урвищем, було настелено пролаз. Ми перейшли його і стали на вузьку стежку під скелею. По ній міг іти лише один, і то боком. Так ми дійшли до вирубаного в бескиді карниза. Там лежав мрець, що вже почав смердіти. На шиї його запеклася рвана рана.
«Він тобі не завадить, - сказав Бранко. - Як сонце зайде за гору, Божидара прикладуть камінням. Копати ями тут ніде, та й ніколи. - Відімкнув на нозі вбитого залізну колодку, від якої тягнувся короткий ланцюг до корчуватого ялівця. - Сідай, русине, чи лягай. Як тобі зручно. Ти ж наш гість, - блиснув зубами в чорноті колючої порослі. - Гість, що сам себе з’їсть..: Така загадка є. Знаєш, що це? Свічка. Тут, приятелю, свічки горять недовго. Та стільки би біди...»
Бранко замкнув мені на нозі кайдани і підсунув неповний бурдюк, який витягнув з-під трупа. «Скажи, русине, правду: коли німаки підуть у наступ?»
«Не знаю. Присягаюся, що не знаю».
«Стільки би біди, ти однаково дізнаєшся про це першим. Якщо це буде вдень, штовхни ногою в прірву камінь. Він, падаючи, зрушить інше каміння. Ми почуємо. І кожен штовхне камінь. Зірветься ціла лавина. Спочатку вони засмакують кам’яного граду, а вже потім залізного... Якщо посунуть уночі, тут маєш солом’яні снопи. Пали їх і скидай в ущелину Ми побачимо і запалимо свої. Підсмажимо свиней. І буце видко, як по них стріляти. Так ми воюємо у своїх горах тисячу років. І тому вони й досі наші, ці гори».
«А як воювати буду я?»
«Тобі дадуть патронів на три дні. їх буце небагато. Зате каміння тут вистачає. І пам’ятай: коли ті ненавидники рушать, ти будеш першою перепоною на їх шляху. Вони тебе не зможуть обійти».
«Вони і вб’ють мене першого».
«Стільки би біди... Але що тобі боятися - ти ж умієш заговорювати кулі».
«Я знаю говорити лише з тими кулями, що поруч».
«То й добре, значить вам не буде тут нудно. А я пішов».
Під вечір Божидара відтягли до ялівця, помолилися над ним і загромадили крем’яхами. Мовчки пішли, забравши з собою густий запах вівчарської стаї. Біля мене залишився лише священик, простягнув до вуст залізного хреста. Нагрітий на сонці хрест так же пахнув, як і мій ланець.
«Я помолюся за тебе, сину, а ти молися за них».
«За кого, отче?»
«За тих, кого вбиватимеш. Гірка ваша правда солдатська, бо не належите ви своїй волі. Цісареві слуги сси, та коли ви падаєте зі смертним криком, Гісподь у скорботі простягає до вас перших руки... Глянь, як гарно тепер Божидарові, - кивнув на кам’яну купу. - Вічний спокій на привіллі під небесною банею, де живуть лише громовиці й орли. Він уже це заслужив. Ми з тобою ще ні».
Мені залишили тридцять патронів, неповний бурдюк води, недопитий Божидаром, кварту винної горівки, черству хлібину і жменю солених сливок, що ростуть у цьому краї на древах, схожих на наші верби. Найбільше я радів воді, але її було безмилосердно мало. Я дурив змочуванням свій язик, навертаючи пам’ять до нашої Ріки.
...А вночі вони рушили. Це шепкула мені на вухо гора, застогнала, як на негоду. Я запалив для них добру ватру, не заганьбився б і перед ватагом Данилом. Я не стріляв у них - патронів було мало, як і води. Я стріляв поверхи, у протилежне скелище, і куля, відіцербуючи пласт, зривала не град, а цілі кам’яні потоки. Я чув, як бряжчать їх шоломи, піхви й цівки. Межигір’я озивалося луною зойків і стогонів. Добре, що я того не видів, інакше б їх жалів. Солдатам легше йти проти залізної зброї, а з каменем вони воювати не навчені. З небесним кам’яним дощем. Та ще й підсвіченим іскрами вогненних снопів. Серби з усіх боків підтримували мене. Так, що ущелина обернулася в пекельний казан.
Я туди не зазирав. Аби не набиратися страху через очі. І щоб їх не жаліти - «найліпших псів війни». Так вони себе називали. І мене таким хотіли зробити, школували день і ніч - і шпіцрутенами, і п’ястуками, і послідущими лайками. Примушували дертися голим через терня, стрибати з брили в кипінь потоків, перелізати на шворці пропасті, спати на камені і жерти товчені жолуді. Наче мене, хащового пролазу, цим настрашиш. Та псом я так і не встиг стати. А від них направду тхнуло псами. Так, як від цих сербів - дикими козлами. Та ліпше вже цей гірипах, звичніший мені.
Австріяки відступили в ніч, звідки й вистромилися. Провидніло, і настала моя черга вкусити печеного лиха. Камінь напікався, як під у печі. Я зрізував багнетом
іржаві гілки ялівцю і стелив під себе. Та на тій колькій постелі довго не полежиш, все тіло в шпичаках. Та ще й каміння сипалося згори, треба було пантрувати, аби не причмелило. Біда тобі, воле, як тебе й корова коле.
За день я випив усю воду, а спрага під смажною скелею діймала ще більше. Ковтнув паленки, та вона ще гірше розпекла нутрощі. Якось перебув ніч, над ранок злизував росу з колючок, із цівки гвера. Цікаво, відки смоктав тут воду хирлявий ялівець? Я видовбав ножем ямку в крем’янистому карнизі, та лише затупив ніж. І все ж, здавалося, що в тій довбанці руці й нозі легше.
Я хотів здурити на хліб птицю, щоб освіжитися вологою її крові, та не мав достатньо довгої шворки на сильце. А дерти сорочку не смів, бо то був єдиний захист від палючого сонця. Вночі ніби легшало. Вітерець приносив вільгу хмарку від далекого гримучого потоку, який ми переходили три дні тому.
А на світанні вони знову піднялись в наступ. І я знову зустрів їх частунком каменолому. Тепер я дивився вниз. Вони йшли за смертю, за своєю і за моєю. Я впізнавав цю ходу. І тому почав гострити об камінь багнет. Знав, що куль мені не вистачить. Зате каміння було справді доволі. Я ледве встигав його скидати, тоді як згори весь час сипалося нове. Одразу й не збагнув, що його зрушило, - а то били їх легкі гірські гарматки. Таку і я замість коня тягав кручами.