Страница 29 из 60
Спантеличений Пес залишився вартувати стовп, що недавно був хрестом, а зараз - припоною для його газди. За своє довге собаче життя він бачив багатьох прив’язаних псів, і сам бідував не раз на ланцюгу, але щоб прив’язувала себе людина?.. Та ще й сама?!Такого бачити йому не доводилося. Пес не розумів, для чого самовільно обмежувати свою волю.
Та що можуть знати пси про людську свободу і несвободу? Про це не доконче знав і сам старий. Проте він цілковито довіряв дідові Микулі.
«Коли нема куди відступати, а наступати немає як, тоді залишається прив ’язати себе до місця і там воювати до кінця, -радив дід, старий боєць. - Воювати, чекаючи смерті, але сподіваючись на життя». Так його вчили серби на Овчому полі, в битвах за Приштину. Так він школував і свого внука. «Яка ціна вояцтву, коли ти втікаєш чи здаєшся напасникові, або, знесилений тілом і духом, підставляєш себе під кулю чи палаш? Ні, ти стань каменем на межі брані, щоб від тебе відскакувано вороже залізо і розбивався об тебе їх страх. Бо свій страх ти глибоко закопав у землю, на якій стоїш непорушно. Поховав його. А тілу що боятися смертної ями? Це радше спасіння». Так його напучували серби, люди з колючими вилицями, як і їх козлячі маринарки, і з такими ж колючими очима. Бо іншого способу захистити свої терени вони не знайшли...
«Ріко! - гукнув старий. - Ось я тут! І надовго, вважай - назавжди. Хочеш ти того чи не хочеш. Ти зносиш мої мости, загати й береги, мені відступати нікуди. За мною кістки мого роду. Але перш ніж' дістатися до них, ти мусиш розтрощити й забрати мої кості. Ріко, може, моя мізерна плоть для тебе є нічим. Тому я й закопав це дерево і прив’язав себе до нього. Прив’язав, щоб ми - і ти, і я - зрозуміли обоє: звідси я не рушу нікуди».
Плетена кодола досягала в натяжці майже до другого берега. Вона була йому потрібна, щоб підстраховувати кроки слизьким дном, а заодно - допомагати вертатися вже з ношею. Під тим берегом давнє русло вимило заводь. В її намулі горбилося каміння. Сюди Ріка не потикалася, а гнала навпростець габи на його випуклий берег. Якраз навпроти цвинтарця.
«Щоб розігнути криву палицю, її треба вигнути в інший бік», - нашіптував сам сібі старий, бредучи водою. Брав каміння, занесене дрібною рінню, клав його в бесаги і завдавав собі на плече, вирівнюючи тягар як на грудях, так і на спині. Тоді обіруч брався за ужівку і йшов за нею, протинаючи лаву течії. Під своїм берегом скидав ношу у воду, мостив притулено камінь до каменя. І вертався за новими.
Так на прив’язі він орав Ріку десь по півгодини, докиувода не починала ломити кістки. Тоді виходив на берег, скидав короткі гумові чуні, закочував холоші, підставляючи ноги сонцю. Проміння довго тужилося, аби зігріти вихолоджене тіло. А руки пекло і без сонця. Лежачи хрестом на землі, старий дослухався, як Пес лиже стерті пухирі на долонях. Мусив перев’язати їх дрантинами, на які подер старий покрівець. Це нараз помогло, та ще студена вода гасила біль. «Стільки би біди, - всміхався сам до себе посіданими губами. -
Але наскільки легше, коли ти до чогось прив ’язаний. Чи тілом, чи душею. Таки людині мало свого хребта, потрібен ще й стержень звичаю, віри, пам 'яті, любові. Якісь незримі опори-стовпи, що ростуть не стільки із землі, як із неба. Опори духу».
...Дідо Микула знав, як його підвести до цьоїт». Пам’ятається, тоді вони пасли коней на вишній толоці. «Ми з тобою войовники, - проголосив дід. - Твоя зброя
горіхова палиця, моя - батіжок. Разом із пужалном має таку ж довжину, як і твій кий. Все чесно. Тепер ставай до оборони».
Під коротким помахом бувалого пастуха шкіряний ремінець збив пилюку перед ногами малого. Той відступив назад. Ще один ляснув удар - і батіг обпік йому пальці. Малий скрикнув і почав сукати ногу об ногу. Дід підняв пугу, і дітвак не встиг кліпнути, як шапинка злетіла йому з голови. Почав задкувати, волочачи палицю.
«Е-е-е, - скривився дідо. - .Яке це боріння? Я вдарив тричі, а ти ще ні разу. Ставай на змаг. Піднімай своє оруддя». Малий підняв палицю, щоб замахнутися - і тут же батіг обплів її і видер із руки. Той кинувся тікати. «Стій, зайцю! - зупинив його грізний бас. - Ти одномоментно втратив дві головні цінноти воїна - зброю і силу духу. Ану збери їх докупи!»
Онук підняв ціпок, став набурмосений.
«Обведи довкола себе коло, - наказав дідо, - і з цього кола не руш. Це твір житечний клапоть, а за рисою - прірва. Тепер боронися, якщо не вмієш нападати. Пам’ятай: захист - теж боротьба, найчесніша і найважча. Хто добре захищається, перемагає того, хто зле нападає», - дідові слова продовжив батіг, свиснувши біля хлопчачого вуха. І той не відсахнувся. Дід стьобав прицільно, другий удар дістався плечу, та підставлена малим палиця притлумила його. Він пригинався, вивертався, підстрибував, відмахувався дубцем, та-шмагання сипалося пекучим дощем.
«Захищайся, неіцаснику!»-гуділо над ним громове. Але множинний біль забивав памороки і ноги не держалися купи. Він вийшов за межове коло, не вийшов, а виповз. І тоді дідо, розпалений незвичною люттю приборкувача, розпутав найближчого коня і мотузом прив’язав хлопця за ногу до найближчої осики.
«Тепер, воїтелю, будь спокійний - тобі нікуди не вдасться втекти від самого себе. Тепер мусиш вибрати щось одне: оборону чи глум батога»-1, - дідо спроквола розтягнув гарапник.
Спочатку малий гадав заховатися за деревцем, щоб звідти шулькати палицею. Та враз передумав, зібрався на силах і жбурив древко в нападника. Влучив у кисть, дідо на мить опустив пужално, але тут же лівицею перехопив його. Густим, протяжним взором прикипів до внука. І сухо мовив: «Як так, то так. Най буде... Але ти вдруге позбувся оружжя і я тепер можу розписати ужвою твою дурну гузицю. На все життя матимеш пам’ятку».
Він стояв проти діда, свого доброго, мудроголового
діда, якого тепер не впізнавав у його войовничій, аж
жаскій поставі. Стояв, і моторошна істина дорослого
світу відкривалася йому: що тут, на цьому окрайці їх
мирної толоки, вони вороги. Вороги, що зійшлися у
двобої на знищення. І чомусь йому було жаль не себе, зацькованого й беззбройного, а діда. Діда, що рушив на
нього ходою карателя, люто стискаючи в забитій руці
бич. Малий стояв і чекав, і кров його чекала, і дихання, * .... т . завмерли навіть ви над разливим поглядом... І коли дідо
був за два ступні, готовий до першого змаху, він, зміривши довжину своєї прив’язі, кинувся колесом йому
під ноги, рвучко випростався і вп’явся зубами в уражену
вже доти руку.
Дідо заревів, як підбитий олень. Аж коні зафуркали. І продовжував вити й після того, як дітвак розціпив зуби. Але в тому рику було все менше болю і все більше реготу. Дідо голосив на весь річковий паділ, а він стояв, попустивши линву, готовий до всього. Холодний недитячий спокій зійшов на нього. І спокій цей нашіптував йому: «Ти не зійдеш із цього місця нікуди. Хіба що в небо».
А потім вони пекли крумплі в гарячому попелі з чаги, і дідо змащував його садна олійкою з ліскових горіхів. І онук у котрий вже раз попросив його: «Розкажіть, як там було, на Приштині?»
Дідове чоло збігалося зморшками, як кірочка на пареному молоці.
«Як там було - так уже не буде, слава силам небесним. Там мені жаба цицьки дала го-го-го... Коли я втікав від австріяків, від чужих «своїх» себто, до направду своїх за духом і вірою сербів, за мною пукали з доброго десятка цівок. Кулі довбали скелю і плющилися на гарячі копійки. Я це видів, бо дерся кам’яним стрімчаком, чіпляючись нігтями рук і ніг. І в мене не поціляли, бо я був зачарованим. Цілу ніч я примовляв над пригорщею куль, які мені видали на день; цілу ніч їх заказував, змащуючи своєю слиною, сечею і кров’ю з надрізаного зап’ястя. Так, що до ранку, сліпі і зниділі, вони поснули і втратили хижий блиск. То були вже не кулі, а свинцеві жолуді. І коли метал лизнув перший промінь, я розсипав їх віялом над бруствером: «Ідіть до своїх посестер і несіть їм свою сліпоту». Роззувся, скинув шапку і вуйош - і бігом угору, туди, де в кам’яних гніздах заклякли навісні серби.