Страница 28 из 60
коли триметрова. Що ближче до неба - тим чистіший, більш проріджений звук.
Трембіта - інструмент суворої вдачі, як і самі горяни. Та стрий Матій прихитрявся м’якшити її мелодію, вплітати в неї радісний мотив. І коли озвалися з усіх горбів трембіти, скликаючи на останню службу душі їх сотворителя, ватаги не змогли влити достатньо скорботи у свій гук. Смуток сплітався з безжурністю, творячи не траурний гомін, а врочисту заздравицю. Зате скрипки скімлили правдиво, зітхаючи деками пробитих сердець, голосили на всю округу Лишень тоді, коли їх двір затопило ройовище мандрівних і дозвільних людей зі смиками, гуслями, цимбалами й бубнами, домашні зрозуміли, скільки неприкаяних душ грілося біля дару їх родака, що собі не встиг навіть труни справити - поклали його в наспіх збиту, нестругану...
Люди грали, закусивши губи. Грали з сирітською запеклістю. Грали, наче собі на смертну годину. І дерева слухали їх стоячи, а гори темніли хмурими ликами, як колись темніли поліровані дощечки під його пензлем. Був там і циган-конокрад із Вишкова. Приніс у вогкій шматині віхтик пахучого васілика, щоб посадити на його могилці. Десь дочувся, що це зілля єдине з усіх було при Ісусові в гробі. А Той, як і Матій, теж починав теслею, лишень музикою наповнював не дерево, а людські серця... І був той циган дуже зажурений, хоча годували й поїли його щедро. Перехилив у себе келишок і гірко мовив: «Що наше життя - слід підкови на глинищі. Слід краденого коня, що вчора був чиїмось, а нині нічий».
І ще, кажуть, газети писали, що того вечора посеред великого концерту в Будапешті урвалася струна на скрипці. На тій - із написом «Матяш». Його колись розпеченим шилом випалив Матій на догоду знаного скрипаля. Бо той хотів, аби розкішний інструмент мав і ім’я королівське, а не простацьке верховинське. Хоча який він був король, їх непоказний з вигляду, але рукатий Матій? Хіба що - князь дерева.
Хрест старому подобався. Було щось горде і строге в його рівно тесаних ребрах.
Пес теж оглянув роботу уважно, як чоловік, що має що сказати, але промовчить, бо тут і так усе зрозуміло без слів. І старий був такої вдачі. У цьому вони з Псом сходилися.
Обтрусивши руки від цвинтарної землі, пішов на берег. З води стриміла похилена голова іншого хреста. Хреста, покладеного Рікою на його роботу. Гіркота від розтоптаної праці поволі вивітрювалася. У порожнечі розчарування несміло блимав вогник нового задуму. За довге життя так часто бувало: розгубленість і розпач перемагалися новим змаганням. І тому життя текло далі. Так, як текла ця Ріка, обминаючи брили і затягуючи вирви.
Старий довго вдивлявся в бистрінь, неначе міряючи її потугу, силу тиску на береги. Ріка після буревію ще не зовсім просвітліла, подекуди несла ламань. Раптом Пес шубовснув у воду і за кілька метрів ухопив зубами палицю з якимось клуночком. Відтак плавом вернувся назад і поклав палицю перед старим. На кінці галузки було притулене гніздо одуда. Той його в’яже глухим клубочком з малою діркою. Це й привернуло увагу Пса. З усього видно, що той бувалий добувач. Старий підняв ліщиновий патик і роздивився гніздо, ще зовсім свіже. Всередині були мертві пташенята.
«Ну ось, ще одних смерть заскочила в рідному домі, - сказав він. - Нам з тобою ще й не так погано, правда?» Пес і з цим мовчки погодився. Старий віддер гніздо, витрусив пташині тільця і примостив його у розщілину вільхи - може, якась пташина полакомиться на готовизну. «А з палицею що будемо робити? Рибу ловити? Тобі смакує риба?» Пес сором’язливо примружив чорні ободи очей. «І мені смакує. Правда, я давно її не їв. Хіба з консерви. А в Ріці не ловлю. Нічого від неї брати не хочу. Хоча вона бере...»
Палиця справді годилися для вудилища - замашна і в міру вигнута. Старий зігнув її в лук. Вернув на місце і знову зігнув. Дивився то на неї, то на Ріку. Тоді обернувся до Пса: «Щоб вирівняти палицю, її треба зігнути в інший бік. Розумієш? А Ріка - та ж палиця, лише рухома... Дякую тобі, цімборе, за цей улов. Зранку ти обрадував мене свіжим м’ясом, а тепер дістав ще цінніше. Нині перший і найбільший кусень печені твій. Ходімо».
Пес неквапливо, дотримуючись поважної відстані, подибав за чоловіком, якому він тепер служив. Він умів служити і мав у цьому потребу. Хоч і не знав грамоти, щоб вичитати про це в Мудрому Дереві вуйка Тимка: «Ми приходимо в цей світ, щоб служити. Служити комусь і чомусь. Хтось - Господу, хтось - людям, а хтось - ремеслу, мистецтвам, природі, родині. Всі ці служби рівно важливі».
Вночі Ріка вхопила ще шмат берега. Його берега. То була хижа Ріка. Ріка ночі. Старий знав її і такою, та все одно розізлився. Злило не стільки те, що втратив ще півметра грунту (до цього вже був готовий), скільки те, що робилося це нишком, по-злодійськи. Був у тому якийсь особливий підступ, зухабне віроломство. Та що він міг удіяти? Ріка була сильнішою вночі. А він слабшим. Тому жадібно чекав дня.
І прийшов ще один день. Довгий, як рік, літній день. Старий не чекав, доки сонце прогріє воду, увійшов у неї, як був, в одязі. Побрів до модринової палі, що похилилася за ніч ще більше. Він не хотів віддавати її Ріці. То був оцупок дерева, що зросло на його землі, опрацьований його руками. Він ще придасться. Занурюючись у воду з головою, старий заходився розбирати каміння, згромаджене довкола стовпа. Піднімав валуни і відкидав їх убік. Течія допомагала йому. В міру вивільнення колода хилилася під током води. Нарешті бистрина вирвала її з грунту і вирівняла на поверхні. Старий, тримаючись за кінець, поплив з нею.
Запруджена кладка зупинила деревину. З наносів хмизу старий витяг товстого дрюка, дістав мотузок і прив’язав його до стовпа. Тоді занурився під нього, підняв на плечі і, сторожко ступаючи, посувом рушив до берега. Ношу підтримував руками за рамена прив’язаного бучка. Дивно це виглядало з берега: чоловік бреде з хрестом через Ріку. Чуття лісового бродника підказувало йому, що за ним хтось стежить. Але тягар не давав на цьому зосередитись. «Може, Пес?»
відмахнувся від незатишного відчуття.
Пес і справді чекав його на березі. Але з протилежного схилу, з-над дороги, дивилася ще одна пара уважних очей. На обмілині старий дав стовпові впасти. Витяг його на траву. Потім копав яму. Копав довго, вигрібаючи гострий пісний шутер киркою, лопатою і руками. Коли заглибина була йому до пояса, зсунув у неї прикоренок стовпа. Вирівняв його і підпер дикарями, підсипав рінню, носив з-під лісу землю і бив глиняний замок. І знову - каміння, рінь, глина. Так, наче закопувався кордонний знак. Навіки.
Люди, що з відрами йшли вгору, не могли здогадатися, що то за сулак бовваніє. А він нічого не пояснював. Навіть Псові.
На вечерю вони ще мали дичину. Вечеряли мовчки, старий не мав охоти до бесіди. Розмовляв лише з Рікою, та й ото безгучно.
Наступного дня він дер лико з верби і липи. Доки ще сире - плів з нього ужву. Коли сплів достатню на око довжину, ретельно розім’яв плетінку, розм’якшував каменем на камені. Скільки він наплів їх за життя! Всіляких: щоб в’язати дерево в дараби для сплаву; для трелювання колод лісовими невдобинами; і на обв’язку вориння; і коли мусив витягати коня, що зірвався у зворину. Мотузків і ланців із собою не наносишся. А ліс давав хожалому чоловіку все, що мав долинний світ.
І понад те.
Старий добре намочив свою скрутку, згорнув її і запхав у лопухи. А завтра... завтра вже він не дасть їй зсохнутися.
На ранок він застав ще один щербатий бакай у побережині. Виглядало, що Ріка жере землю ночами.
«Ти голодна моєї землі? - вихопилося в старого. - Гадкуй, не вдавися!» - губи його трусилися так, що самому стало за себе мерзло.
А Ріка ще спала, укрившись сивою гунею тукану. Що їй, ситій водою і землею, було ще робити об цій порі?
«Нічого, небого, - сказав старий, тамуючи гнів, - зараз я тебе розбуджу».
Молотом, який прихопив із собою, забив у модриновий стовп залізну скобу. В неї продів кінець плетінки і завузлував. Тоді обв’язав себе кінською шлеєю із кільцем для вудила. До нього примочував другий кінець мотузки. І пішов до Ріки. Ужва з лика потяглася за ним жовтою гадюкою.