Страница 20 из 60
Коли бук підрубувався до хиткої рівноваги, дід хрестив його двома зарубками і легенько штовхав долонею. Дерево з оглушним тріском падало на встромлену палицю, заганяючи її в землю. В такий момент стовбур зазвичай штовхають жердинами цілим гуртом, а тоді обачно кидаються врозтіч. А дід спокійно стояв собі, чекаючи кінця. Бо знав, що робить, і знав, як поведеться дерево. В цьому й ховався лісорубський талант. Не штука зрубати дерево, штука - повалити його за короткий час і в безпечне, зазначене місце. Дідо Микула це вмів.
А він, старий, був онуком того лісового майстра. Це зародилося й утвердилося в ньому, як сік у дереві твердне на бурштинову смолу.
Старий приклав лезо сокири до вилиці - щетина не піддалася. «Затупилася», - сказав до себе й заходився гострити їїпласким річковим каменем. А невдовзі, коли сонце вже спрагло ссало ранкову росу, зазвучало лунке почергове цюкання. З кожним ударом дерево непомітно здригалося, тратило присохлі війчасті хвоїнки. Вони сипалися йому на плечі, на плесо Ріки, як золотий дощ. А може, з хвоєю сіялося й насіння. Перед тим як умерти, дерево хотіло залишити своє сім’я. Як усе живе.
Криця дідової сокири, привезеної із Загреба, тупилася. Старий тричі гострив її. Втома його не слабила, бо був голодний цієїроботи. Давно на неї чекав. Сонце замикало денне коло, а він усе рубав і рубав. Бо вінцем роботи хотів замкнути день. Тут працювати було легше, ніж на відкритому дворі. З цвинтарика і з Ріки тягло прохолодою. Ріка вкрадливо мружилася в його бік. Вона розпочала цю боротьбу, він продовжує її. Ріка повалила модрину на нього - він повалить на неї. Війна є війна. І дерево - їхня зброя. Так він гадав тоді.
Розріджені спекотою воздухи принесли віддалений подзвін. «Десь когось ховають, - подумав старий. - Там відійшла людина, тут помирає дерево. Там живі проводжають мертвого, тут живий захищає мертвих. Правічне коло життя і смерті».
Він дочекався, коли згасне дзвін, і поклав на кору останні хрещаті зарубки. Тоді вперся в стовбурище обіруч. Та модрина не хотіла полишати своє столітнє кореневище. І він її розумів. Та мусила й вона його зрозуміти. Старий зрубав вільшину і впер одним кінцем у смереку, а другим у модрину. І взявся тоншити замашними ударами капу. Враз серцевина дерева хруснула, як зламаний хребет. Він притьмом кинувся до вільшаної підпори і повис на ній. Могутній стовп у два людські обхвати хитнувся в смертній задумі і підкошено загримів долу, протинаючи з шумом повітря й роздираючи віттям небо.
Старий сяяв змокрілим лицем, як лезо його сокири. Все пішло в струну. Модрина, як було замислено, лягла на торці паль, увігнавши їх на добрих півметра в дно Ріки. Ріка зойкнула від болісної несподіванки, і крик той заглух у лапатому гілляччі, що запрудило половину річища.
«От і маєш! - сказав старий, знесилено опускаючись навколішки перед пнем. - Це тобі перша страва моєї гостини».
Свіжий зріз пахнув чимось привабним і віддалено знайомим із дитинства. Він випростався на пахучих трісках і заснув. Повержене дерево забрало всю його силу.
Новий день дав нову снагу. Старий зрубав ще одну модрину, з нижнього кінця. Дерево, як і перше, прибило верхи решти стовпів. Кістяк загати врізався в Ріку тупим ромбом, готовим розсікати водяні вали. Але то був лише хребет перепони, що мала захистити його садибу. Її належало укріпити, зробити непробивною. І він за це взявся. Обрізав гілки з повалених модрин і забивав ними промежину між берегом і палями, прикидав їх камінням. Матеріалу було достатньо. Паліччя громадилося купами і з дерев, повалених Рікою. Каміння теж вистачало. Що гірська земля найліпше родить, то це камінь!
Ріка, збагнувши своє притіснення, впиралася, сердито шарпала віття, жбурляла бризками старому в обличчя. Його ці вибрики лише веселили. Ріка, виснажена сушшю, не мала спромоги чинити належний опір. Сухоліття було йому в поміч. Літній світний день
довгий, як вік. Робота спорилася. З пенсії планував замовити в кузні великі скоби, якими скріпить модринові мостини з палями. А може, якщо вистачить грошей, то й перехопить їх ланцюгами. То вже буде надійно. На цьому не треба економити. А вікна без скла потерплять, під шопою ще довго можна спати. Прийдуть ягоди -теж привернуть якісь гроші. І сушені гриби будь- коли обернеш у свіжу копійку.
За цюканням сокири й шумом Ріки старий не одразу вчув дирчання двигуна. Товстенький молодик стояв біля «бобика» і уважно спостерігав за його роботою. Старий упізнав у ньому чоловіка, що став недавно головою села.
«Добрий день», - гукнув той із-за берега.
«Добрий».
«Поступив сигнал, що ви ліс рубаєте. Та ще й відкрито...»
«Я, чоловіче, ліс не рубаю вже сорок років».
«А це що таке?» - показав голова на стяті модрини.
«Це дерева, посаджені моїм прадідом. На моїй землі».
Гість неквапом перейшов місток і підійшов до нього. Руки не подав. Та й добре, бо руки в старого були закаляні глиною.
«То сливове чи яблуневе дерево може бути вашим, приватним, - роздратовано товмачив голова, - а лісове є надбанням держави. Чи, може, ви не знаєте, що живете в державі, яка має уряд зі своїми законами?!»
«Знаю. Та тут мої уряди, тут моя держава», - старий легенько копнув камінець у яму, набиту хмизом.
Ріка притихла, не заважала розмові, сама прислухалася.
«Моя справа - попередити, - сухо відрізав начальник і обвів газду поглядом, ніби обручем стис. - І мій
обов’язок - повідомити зацікавлені інстанції. Лісгосп і управління водного господарств. А вони й покарати можуть».
«Я вже караний», - тихо виповів старий, не дивлячись наприбутнього. Він дивився на Ріку. Більших напастей, ніж від неї, не чекав ні від кого.
«Може як людина я вас і розумію, вуйку, - пом’як той, - але як представник влади відповідально вам наказую: припиніть несанкціоновані роботи, бо накличете на себе біду».
«Ми з бідою, як риба з водою. Від неї не відхрестишся».
Голова і сам зівкав відкритим ротом, як риба, не знаючи, що сказати ще. А тоді махнув рукою і пішов дріботним кроком назад, обходячи ламань.
Наступного дня під вечір у заріччі знову загурчала машина. Вже інша - чорна, надута, з квадратним писком. Вийшли троє, вбрані по-міському, задивлялися в його бік, чинно щось обмірковували. Затим двоє сіли в авто, а третій подався до містка. Старий, як був із сокирою, - рушив йому назустріч. Мостини скрипіли під його чоботами. А той ступав м’яко, обережно. Мав світле рідке волосся й такі ж світлі безбарвні очі, що сміялися. Та якось неприязно. Робленим був той сміх.
«Бог у поміч. Я новий директор вашого лісокомбінату. Ну, зараз це вже приватне підприємство. Ви мене не знаєте...»
Старий мовчав. Він зазвичай відмовчувався з начальством. І самому так легше, і їм так подобалося.
«...А я вже вас знаю, - з удаваною привітністю правив директор. - Знаю, що пропрацювали в нас майже п’ятдесят років. Це щось. Такі, як ви, - золотий фонд фірми. І ось така біда сталася... Мені пізно повідомили, ми б ужили заходів. Та ліпше хоч пізно, ніж ніколи. Треба вам звідси вибиратися, бо самі бачите: будинок аварійний, берег обвалюється, дерева підмиває. Що ви вдієте тут сам на схилі літ? А в нас гуртожиток. Дамо вам кімнатку - і живіть собі в задоволення, скільки треба. Хіба ви того не заслужили?! І їдальню поряд відновлюємо, щоб можна було перекусити. Тепер, знаєте, все по-іншому робиться, приватно, по- підприємницьки».
Старий затято мовчав. Його обличчя було тверде і посічене чорними зморшками, як кора в’яза. Він і сам був такий - високий, густо збитий, вузлуватий. І мовчазливий.
«Плата символічна за гуртожиток, - продовжував добродій. - А головне - буде з чого платити. Тут один чоловічок готовий прикупити вашу садибу під дачу. Це нині модно. То най бере, якщо не має більше клопотів. Я так собі гадаю... Ну, гроші не бозна-які, самі розумієте
що може коштували ця розруха. Та на чарку й цигарки матимете завжди. Не переживайте...»
«Я не переживаю, - змирливо виповів старий. - Бо не п’ю й не курю».