Страница 19 из 60
В матері десять очей і сто рук, а сердець стільки, скільки дітей. Але крил немає! Калина підстрибом летіла берегом, через корчі, купини й дикарі, і риком раненої ведмедиці спуджувала все живе довкола. Летіла, а запалений мозок уже малював собі жахну картину - розколоту об камінь голівку, розсип русих кучериків у намулі... Зрячий Камінь був залитий під вершок, лише самі очі мав відкриті. І в тому погляді, зазвичай журному чи грізному, тепер мокро блищала тиха лагідність. Ба з якого дива? - стрілило в-Калининій голові. І диво відкрилося їй. Диво явила ти, Ріко. Зрячий Камінь підводною бородою випинався вперед, утворюючи кручію, що намила збоку невелику заводь. У тому стишеному водокруті звільна похитувалося корито з Василиною, котра, побачивши матір, радо простягла рученята. А поруч густі глинисті хвилі били в Камінь, що тепер сміявся. Виглядало, що ночви ріжком уцарилися в нього, і Камінь штовхнув їх у рятівну заводь. То було щось нечуване, приявний сон. Камінь сміявся, а Калина плакала. Весь дикий розпач стікав з неї сльозами...
Гадаєш, я не пам’ятаю це? І не розумію, що то була твоя воля? Ще один дарунок нам. І застереження Петрові: з Рікою не змагайся! Та його це не напоумило. Перегодом той дурило утнув собі нову бавку: прив’язав до вільхи мотузок і, розхитавшись і обхопивши коліна руками, падав у воду бомбою. А дружочки його гулюкали з берега. Котроїсь спроби гнилий мотуз урвався, і пробийголова впав на тверде плесо, ляснувши грудьми і лицем. Удар оглушив його і він безвільно дався воді, став захлинатися. Ти наче пришіптувала: «Кортіло великої води - тепер маєш досить!». Ота вода з нього потім виходила носом і вухами, бо двоє хлопців учасно кинулися й витягли причмеленого колотника. Довго ще по тому Петрові вилиці на зміну погоди дерев’яніли й сизо темніли, як вода. Але й тієї науки йому було мало. І тоді ти в новій нарузі над собою подала йому третій урок. Останній.
Було й інше... Коли мене справедливо відлучила від себе Калина, як пса блудного витурила - було за що! І я залишився навіч зі своїм стонегідним гріхом, - ніхто і ніщо мене не розраджувало в гнітючій покуті. Ні приятелі, ні горілка, ні куриво, ні навіть вірний коник, братко моїх лісових мандрів. І ліс не розвіював моєї гнітючої журботи, що чадом обсіла душу. І душа наполовину була жива, а наполовину мертва. Тупою пилою різала її печаль. А ти прийняла мене й такого. І вздоровила. Непоборна сила тягла мене тоді до тебе. Сновидою блукав я берегами, рівняючи ходу за течією. Тихомирний, урочистий плин вливав у мене супокій, а бурхлива бистрина неначе вимивала з серця намул. Я ходив берегами життя і смерті і заново відкривав тихий сенс бутності.
Ти, Ріко, вчила мене ще й незворотності кожної хвилини. І я помалу навчився подячно приймати те, що є. Те, що маю на щодень. Приймати себе таким, яким я є. Бо і я, як краплина, течу рікою свого роду, і хіба можу я бути інакшим, ніж моя родова ріка?! Все мине, все перетече, почав розуміти я. Дід Микула любив ще казати: «Якось жилося дотепер, проживемо й відтепер».
Так воно й сталося. Наше з Калиною поживання помалу лягло в звичне, як доти, річище.
Я все пам’ятаю, Ріко. Ніщо не згладили роки. Моя пам’ять не гірша за пам’ять твоєї води. А що така є - в цьому я не маю сумніву. Твоя протяжна рухлива плоть жива і вічна, не те що наша. І в твоєму плині замкнені образи перебігу часів і світів. Не раз я спостерігав, як ти вдивляєшся в знайомі дерева, під якими течеш, як проводжаєш хмари, що пливуть твоєю посестрою - небесною рікою. Ти все бачиш, усе чуєш, усе знаєш. Коли я нахиляв над твоїм дзеркалом своє лице, воно, непорушне до того, злегка здригалося, наче вітало мене, впізнавши. Ми впізнавали одне одного і раділи цьому. Так було, і, здавалося, буде довіку. До межі мого віку... Та щось зламалося в твоєму поводженні. Тобі стало тісно, і свій поступ ти вирішила почати з мене. Знаю, так ведеться: притісняють того, хто найближчий, а отже
найслабший у своїй прихильності й любові. Так ти мене означила. І це війна. Твоя війна, Ріко. Але я до неї готовий. І ти це завтра побачиш».
Липнева ніч коротка, як пташиний ніс. Тиха, парка й пахуча. Старий пополудні навмисне тяв двічі-тричі косою. Тоді ночівля була з припахом в’ялої травиці. З густими намерками падали лісові запахи - ялівцю, гнилих пнів, запрілих мохів, грибів, ягід, старого дерева стін. Ніч ділили навпіл гук'и. Кожному - свій час. Час збудливого оживлення після денної спеки і час німого безгоміння, коли безвільно опускаються горби гір, а дерева засинають стоячи. Тиша бувала такою різкою, що будила його. Синьо-лілові схили, облиті місяцем, були схожі на дві щелепи ночі, а Ріка - на срібний язик. Передзвін води на перекаті, здавалося, засвічувався в безживному мороці тиші. І блимкала в далекій далечіні, як недремний світляк, самотня пастуша ватра. Від цього і йому не було так самотньо в порожній прощілині гір.
«Пан спить, а ліс росте», - промовляв сам до себе. Промовляв, щоб почути голос нового дня. Ліс обнімав його простір зокола. Ліс панував тут справіку. Пан Ліс. Дражливою терниною вп’явся в його сон дозрілий надум. І тепер він не стільки спав, як чекав. І це чекання лоскітно холодило груди.
Небесні зорі ще скапували гіллям у роси земні, а чоловік уже стояв босоніж під деревом, упершись грудьми й чолом у стовбур. Все блищало від вранішньої мокроти. Первісна сила струменіла з папороті в тіло. Від терпких воздухів оберталося в голові. Зморшки дерева злилися із зморшками його чола. Здавалося, чоловік молиться. А він просив щось удерева й радився. А хіба прохання й жадання поради не є молитвою?!
Дерево вчуло його. Не могло не почути, бо дерево і людина тепер були заодно. Бувають щасні проміжки, коли зливаються з єдиному розумінні людина і природа, людина і час, людина і Бог.
Старий мусив говорити з деревом, бо підійшов до нього з сокирою. Дерево мало впасти. Але не абияк. В цьому був його план.
Старий нічого не їв зранку, лише напився води. І тричі вмив росою очі. Йому, як ніколи, потрібен був зараз добрий зір. Хоча що очі в цій затії? Тут вимагалося щось більше, ніж звична міра ока. Може, міра нервової сили, волі, міра терпіння? Це він мав. Тому й не оглядався назад, коли затяв перший засік на капу. Лісорубський хист жив у ньому, як у білці живе хист плигати з гілки на гілку, з дерева на дерево. Сокира злітала легко, весело, дарма що деревина була крицевою - аж дзвеніла. Кожен удар був прицільним, ощадним у своїй точності. Тріски зі свистом відлітали, як залізні осколки. Модрина неохоче відкривала свою рожеву соковиту плоть. Натужно гуділи груди дерева, як у пораненого на бранному полі воїна, що має впасти. За якусь годину заглибина-капа була прорубана. Нею модрина, неначе злим оком, дивилася на Ріку. На те місце, куди мала впасти.
Дідо Микула з дванадцяти років брав його з собою на уходи рубати ліс у бутинах румунського Марамороша. Сизі буки, рівні, як свічки, затягували небо зеленими плахтами крон. І тихо гуділи, якщо лягти між них і прислухатися. «Струни лісу, - казав дідо Микула. -1 так, як вони рівненько тягнуться в небо, так мають і впасти на землю. Туди, де замірить дереводіл».
Часом, при доброму настрої, дідо велів комусь відміряти двадцять кроків у довільному напрямку й застромити в землю паличку. Тоді брався за крайнє дерево, що підлягало рубці. Ретельно висікав капу, а на мітку-тичку навіть не поглядав. Зате щось шептав букові. В діда Микули були свої сокровенні неписані молитви. І свій приспіх у лісорубському ділі. Рубав він не з плеча, як інші, а з-над голови, і рубав стовбур по обидва боки, звільна похитуючи міцним станом. Здавалося, що то не тяжка праця, а дозвільний танець. І сокира на довгому тонкому топорищі літала, як цяцька. Тоді малий ще не розумів, скільки сноровки й муцрого досвіду втілено в цих рухах. Дідо потребував удвічі менше замахів, ніж інші. То була бистра і красна робота, і така, що не виснажує, бо робітник між помахами й ударами відпочивав, збирав силу, переводив дух, як кажуть. А роботу цю, безперечно, наснажував дух. Дух майстерності й таланту...