Страница 21 из 60
«О, за це хвалю. Але, як кажуть у вас тут у горах: в чоловіка інтерес, коли повний черес. А в нас на Донбасі говорять по-іншому: з грошима і в грязі чистий... То що скажете, шановний?»
«Ви сирота?» - запитав старий руба, встромивши в нього пронизливий погляд.
«Що?» - знітився той із несподіванки.
«Ви маєте свій дім?»
«Маю, звісно».
«Кожна птиця має своє гніздо, кожен звір - свою нору. І я маю. Моє гніздо, моя нора тут. Я не сирота, щоб доживати вік у чужих стінах. Звідси на своїх ногах я не піду нікуди».
«Е-е-е-е, дорогенький, та вам і не треба йти. За вами приїдуть і відвезуть. І все необхідне заберуть. 1 документи всі підготують у сільраді. Вам лише підписати. Не переживайте».
«За себе я не переживаю. Хіба за вас - так далеко машину гнали. В пусті вітри. їдьте, доки світло».
«Ми поїдемо, а ви подумайте. Добре подумайте. І затямте, що рубати дерева й порядкувати в річковому руслі ніхто вам не дозволить», - усмішечка ще висла на безкровних директорських губах, та голос осклів, різав вухо.
«Дозволяють чи не дозволяють - коли їх питаєш, - промовив із моторошною веселістю старий. - А я нікого не питаю». -*■ Підняв перед собою сокиру і розціпив пальці. Залізо важко впало і вп’ялося верхнім ріжком леза в дошку, впритул з носаком його чобота. Якби на кілька сантиметрів ближче - відсікло б ніготь пальця. Місток захитався. Може, Ріка розхитувала його, а може
дріботіння начальника, що спішно задкував, гугнячи під ніс: «Ну-ну, ну-ну...»
Два дні спокійно минули в роботі. А на третій на протилежному березі загурчали аж дві машини. Повилізали люди. Старий, поглядаючи із заростей цвинтаря, нарахував їх семеро: сільський голова, два міліціонери, комбінатівський інженер, ще якісь незнайомі. Скопом рушили до мосту, загупали каблуками. Мостини задрижали, та люди цього не відчували. Це чула Ріка і добачав старий із своєї зеленої криївки. Коли були десь на середині, поперечини старечо заскрипіли і дружно завалилися. Гурт людей в одній ґвалтівній груцомасі посипався у воду. Такі ділові й бадьорі хвилину тому, тепер вони бовталися, як цуценята. І лаялися, порскаючи водою. Добре, що в цю пору мілко, потоплена комісія хапала свої мокрі течки й кепки. Дільничний кинувся за кашкетом уплав, та так і не наздогнав його, вийшов на берег голомозий. Біля автомобілів роззувалися, трусили мокрими піджаками, викручували сорочки, щось гулюкали в телефони. А один смачно реготав, ляскаючи себе по голому череву. Старому цього найбільше було шкода.
Інженер, що за його пам’яті прийшов на їх комбінат ще легінчуком, обдивляв повалений на бік місток. А відтак гукнув своїм: «Струхлявіли підпори. У воді дерево ще якось тримається, а тут підсохло і під вагою хруснуло. По одному треба було йти». - «Най собі самі ходять по одному чи попарно! - огризнувся котрийсь із компанії. - А ще ліпше - хай вертоліт собі наймуть. Гроші мають».
Може, інженер не добачав, а може, не хотів дещо побачити: підпорні стовпці'під верхом були підпиляні й замащені намулом. Дуже тонко підпиляні, але звичне око лісівника мало б це вздріти. Якби дуже хотіло. Та ліс - середовище темне...
Комісія поїхала, а старий розібрав повалений міст на дошки. Вцілілі бервена сточив на підпорах у вузьку подовжню кладку. По ній одна людина якось могла пройти. І то не кожна. Старий міг. А до інших йому не було діла.
Ще одна поточна робота звершена. Можна було вертатися до головної - до Ріки. Та в своїй упалості приймала тепер усе смиренно. І старий переборював у собі жалість до неї.
Давно підмічено, що будь-який рух притягує чужу цікавість. Одні прийшли, другі присунули, будуть і треті. Старий знав це, провадячи неухильно своє діло. На другому березі зрізав дерн, який тут називають «борозна». Добрий клин загати вже був забитий хворостинням і камінням. Згори старий насипав землю і встеляв її дерном, щоб відновити берег. Щоб і сліду руйнування не було видко. При обмілині з того боку рясно гучало різнотрав’я, підбите низькою папороттю. Зрізаючи клапті борозни, напав на калган - непоказне блідо-рожеве квітовиння. Зате який корінь! Вуйко Тимко честував це зілля, як нікотре. Казав, що охлялому відновлює сили, а літньому вертає молодість. Старий посміхнувся: і те, й друге не завадить. І почав обережно оббирати борідки бурих корінців.
«Ви помітили, скільки квіток, - почув позаду хлопчакуватий голос, - мають хрестоподібні пелюстинки?»
Старий не підводячись обернувся і побачив звислі з кладки ноги в збитих кросівках. Чи то дітвак, чи миршавий молодик у вицвілій чорній сорочині і таких же штанцях помахував бадилиною. Вилиці його світилися усміхом і дрібною білястою порістю.
«...І ваш калган, і мій чистотіл, і пахучий бузок, і поживна конюшина, і розкішний рододендрон, і багато інших».
«Це правда, - потвердив старий неохоче - рододендрон - божественна зелень».
«Уся зелень божественна, - протяжно виповів хлопчище. Як учитель на уроці. І старому це не сподобалося. - До слова сказати, я вже другий місяць никаю горами, щоб знайти рододендрон. Та марно. А кажуть, що зараз він якраз убирається у цвіт».
«Нащо він тобі?» - запитав старий для годиться.
«Нінащо. Хочу подивитися, як цвіте. Хіба цього мало?»
Старий ковзнув у його бік підозрілим поглядом, але було щось у того в очах таке - якась тиха, глибинна відчуженість, - що він майже повірив йому. І несподівано для себе сказав:
«Я знаю, де ростуть рододендрони».
Той мовчав, мрійно вдивляючись у хитку прозорість води. А потім підвівся і повагом, ніби для самого себе, вимовив: «Можливо, я теж колись знатиму це. - И обернувся до старого: - А ви залишайтеся в здоровлі й терпінні», - і пішов під гору, сутулий, худенький, як недолітне галченя. V
Старому не сподобалося, як той попрощався. Терпіння він йому бажає. Що ти, хлопику, знаєш про терпіння, щоб комусь його зичити? І чому - терпіння? Кого і що тут терпіти? Йому б сил більше, аби дочасно, до дощів загнуздати Ріку. А тоді вже хай терпить вона. Ну, й грошенят би ще не завадило, щоб справити залізні дуги для колод. А так - усе йде ладом. Як ведеться: уцача плужить, поки чоловік їй служить. А чи він їй не служить, не підпомагає?!
Старий спровадив очима вутлий чорний силует, що розтанув у просвітах чагарів. Грибник - не грибник, турист - не турист, якийсь заброда. Чудний, і сорочина в нього чудна, ледве не до колін. І очі має дивні: глянув
м’яку печать поклав. І смішок не для когось, а для себе. В собі. Так вуйко Тимко посміхався. Та посмішка точилася десь із повноти його нутряного світу. І очі втягували тебе в свою глибінь.
Добре, що той чоловічок не запитав його, де ростуть рододендрони. Бо тоді старий мусив би пояснювати. Хоча він і гак не напав би того місця. Досі рододендрони старий показав лише одній людині - веселуну Аркадію... Хто знає, якому богу той молиться, та й чи молиться взагалі, а тоді його пещений рот плаксиво скривився, як у вівці: «Господи, я не знав, що на світі може бути така краса!» Цілим крем’янистим спадом, від закрайка букового пралісу до урвища, збігали золотисті хвилі розкішного цвіту. Вітерець, що завжди провіває полонинські кряжі, гойдав його мінливими габами, і грубі сірі валуни поміж кущами здавалися грізними пастухами, що стережуть це золоте руно.
«Райський закуток! аж захлинався від захвату Аркадій. - Старий, ти пригостив мене воістину царським десертом».
Допіру в підліску вони пополуднували смаковидлами з Аркадієвої торби, запивши їх кубинським ромом. Це нагадало йому осінь, коли він водив Аркадія в Залом на вовків, і той перед ночівлею читав йому з тоненької книжки. Там була списана оповідь про старого рибалку, що піймав у морі здорову рибину і мав з нею велику баламуту. Старий не розумівся на риболовлі, але чомусь його пройняла та приключка з чужим дідом. Аркадій читав повільно, наче смакуючи добре питво, а старий нетерпеливився дійти кінця, аби. дізнатися, чи той рибар таки витяг рибу, чи вона зірвалася, чи, може, сердега сам відтяв волосінь, аби влегшено вернутися в свою посілість пити ром, який він любив... Під кінець читання старий і сам був напнутий, як волосінь із рибою, що не давалася в руки. Він розумів і рибалку, розумів і рибу. І не знав, кому дати правду. А сама книжка була правдива, що й казати! Пам’ятається, як тішило того бідолаху те, що хоч рани на руках швидко гояться на солоному вітрі. Хоч така поміч.