Знедолені

– Справи його, пане мер, кепські. Перелізти через мур, зламати гілку й нарвати яблук – для малого хлопця бешкет; для дорослого – злочин; для каторжника – тяжкий злочин. Гадаю, тут пахне довічним ув’язненням. А ще, звісно, вирине й ота історія з малим савояром. Проте Жан Вальжан – то справжня бестія. Інший би обурювався, кричав, а він собі вдає, ніби нічого не розуміє, та й годі. Він тільки повторює: «Я Шанматьє, чого ви від мене хочете?» О, то великий спритник! Та нічого вже йому не допоможе. Його впізнали аж четверо людей. Суд відбудеться в Аррасі. Мене викличуть як свідка.

Мадлен знову заглибився в свої протоколи з виразом дуже зайнятої людини. Потім обернувся до Жавера й сказав:

– Годі, Жавер. Усі ці подробиці, власне, мало мене цікавлять. Ми марнуємо час, а справ у нас багато. Жавер, підіть до тітки Бюзоп’є, яка торгує городиною на розі вулиці Сен-Солв. Нехай вона подасть позов на возія П’єра Шенелона. Той мугиряка мало не розчавив ту жінку та її хлопця. Його слід покарати. Потім навідайтеся до пана Шарселе, вулиця Монтр-де-Шампіньї. Він скаржиться, що з-під сусідської ринви вода ллється на його подвір’я й розмиває підмурок дому. Потім підете на вулицю Гібур до вдови Доріс і на вулицю Гарро-Блан до пані Рене ле Боссюе – складете протоколи про порушення поліційних правил. Але я доручаю вам надто багато роботи. Ви ж бо, здається, сказали, що через вісім-десять днів маєте їхати в Аррас у тій справі…

– Раніше, пане мер.

– Коли?

– Хіба я не сказав вам, що суд відбудеться завтра, і я вирушаю сьогоднішнім вечірнім диліжансом?

Мадлен зробив ледь помітний рух.

– І поки триватиме суд?

– Один день, не довше. Вирок оголосять щонайпізніше завтра надвечір. Але я не чекатиму вироку, тут усе ясно. Дам свідчення й відразу повертаюся сюди.

– Зрозуміло, – сказав Мадлен.

І помахом руки відпустив Жавера.

Жавер лишився на місці.

– Пробачте, пане мер, – сказав він.

– Що там у вас іще? – запитав Мадлен.

– Пане мер, ви забули, що мене слід звільнити зі служби.

Мадлен підвівся.

– Жавер, ви чоловік порядний, і я вас ціную. Ви перебільшуєте свою провину. Крім того, це особиста образа, що стосується тільки мене. Я хочу, щоб ви лишилися на своїй посаді.

– Пане мер, я не можу на це погодитися, – спокійно заперечив Жавер. І, весь зосереджений на одній думці, провадив: – Я зовсім не перебільшую. Ось мої міркування. Я вас несправедливо підозрював. Це пусте. Така наша служба – підозрювати. Але в нападі гніву я, не маючи жодного доказу, доніс на вас як на каторжника – на вас, на людину шановану, на мера, на урядовця! Це дуже серйозна провина. У вашій особі я образив владу – будучи її охоронцем. Якби таке вчинив хтось із моїх підлеглих, я оголосив би його негідним служити в поліції і вигнав би зі служби. Зачекайте, пане мер, іще кілька слів! Я часто виявляв суворість. До інших. Це було справедливо. Чи повинен я вирізняти себе з-поміж інших? Ні, не повинен. Пане мер, я не хочу, щоб ви ставилися до мене по-доброму, ваша доброта попсувала мені чимало крові, коли ви виявляли її до інших. Доброта, яка надає перевагу повії перед шанованим городянином, а поліційному наглядачеві перед мером – це, на мою думку, кепська доброта. Вона розхитує підвалини суспільства. Добрим бути легко, куди важче – бути справедливим. Якби ви виявилися тим, за кого я вас вважав, я не був би добрим до вас – о, ви побачили б! А тепер завинив я, і в інтересах суспільства, якому я служив, мене слід вигнати. Пане мер, я вимагаю, щоб поліційного наглядача Жавера звільнили зі служби.

Усе це Жавер виголосив покірливим, гордим, розпачливим і переконаним тоном, що надавало якоїсь похмурої величі цьому дивному в своїй бездоганній чесності чоловікові.

– Побачимо, – сказав Мадлен і подав Жаверові руку.

Жавер відступив і суворо мовив:

– Пробачте, пане мер, але це неприпустимо. Мер не подає руки шпигові.

І крізь зуби додав:

– Авжеж, шпигові. Відтоді як я зловжив даною мені владою, я перетворився на нікчемного шпига.

Відтак він шанобливо вклонився і рушив до виходу.

У дверях обернувся і, не підводячи погляду, сказав:

– Пане мер, я виконуватиму свої обов’язки, поки мене не замінять.

Жавер вийшов. Мадлен поринув у глибоку задуму, слухаючи, як стихають у коридорі тверді й упевнені кроки.

Книга шоста

Справа Шанмантьє

1. Сестра Симпліція

Незабаром після відвідин Жавера, десь ополудні, пан Мадлен, як і звичайно, прийшов провідати Фантіну.

Перш ніж зайти до її палати, він покликав сестру Симпліцію.

Лікарню обслуговували дві черниці: одну звали сестра Перпетуя, другу – сестра Симпліція.

Тут важливо підкреслити одну річ. Усім було відомо, що сестра Симпліція жодного разу в своєму житті не сказала неправди. Кожна людина, нехай яка порядна й чесна, здатна на дрібну невинну брехню. Але сестра Симпліція вважала, що невинної брехні не існує в природі. Будь-яка неправда – це лик сатани. Так вона думала. Постригшись у черниці, вона свідомо взяла ім’я Симпліція. Адже свята Симпліція дала відтяти собі обидві руки, не бажаючи сказати неправду. Якби вона збрехала, що народилася в Сегесті, – це врятувало б її. Але праведниця була родом із Сіракуз – так вона й сказала.

Сестра Симпліція вподобала Фантіну, певне, відчувши в ній приховану доброчесність, і взяла майже виключно на себе обов’язок доглядати її.

Мадлен відвів сестру вбік і з дивними нотками в голосі, про що вона згадала пізніше, попросив її подбати про Фантіну.

Потім Мадлен підійшов до хворої.

Фантіна щодня чекала пана Мадлена, як чекають сонячний промінь. Вона казала сестрам: «Я тільки тоді й живу, коли приходить пан мер». У той день, побачивши Мадлена, вона відразу спитала:

– А Козетта?

Він усміхаючись відповів:

– Скоро.

Пан Мадлен був із Фантіною такий, як і завжди. Правда, на превелику радість хворої, він сидів біля неї цілу годину, а не півгодини, як звичайно. Він зробив тисячу розпоряджень, щоб хворій нічого не бракувало. Хтось помітив, як на мить його обличчя заволоклося тінню. Але це пояснювалося просто, бо знали, що лікар прошепотів йому на вухо: «Їй дуже погіршало».

Потім Мадлен пішов до мерії, і службовець контори бачив, що він довго розглядав мапу доріг Франції, яка висіла у нього в кабінеті, а тоді записав на папірці якісь цифри.

2. Проникливість дядечка Скофлера

З мерії Мадлен попрямував на околицю міста до одного фламандця на прізвище Скофлер, який давав у найми коней і кабріолети.

Коли з’явився мер, Скофлер саме лагодив збрую.

– Хазяїне, у вас знайдеться добрий кінь? – запитав Мадлен.

– Усі мої коні добрі, пане мер. Що, по-вашому, означає «добрий кінь»?

– Такий, що за день пробіжить двадцять льє.

– Двадцять льє! – вигукнув фламандець.

– Так.

– Запряжений у кабріолет?

– Звичайно.

– І скільки він відпочиватиме після такої дороги?

– Може статися, що йому доведеться вирушити в путь уже наступного дня.

– І пробігти ту саму відстань?

– Так.

– Прокляття! А там справді буде двадцять льє?

Мадлен дістав із кишені папірець, на якому він записав кілька цифр, і показав їх фламандцеві. То були цифри 5, 6, 81/2.

– Погляньте-но, – сказав він. – У сумі буде дев’ятнадцять із половиною, тобто майже двадцять льє, коли округлити.

– Пане мер, – сказав фламандець, – я маю те, що вам треба. Мого білого коника. Ви, певне, бачили, як він біжить. Його хотіли були привчити до сідла. Де там! Він хвицався і скидав усіх на землю. Не знали, що й робити з ним. Тоді я купив його і став запрягати в кабріолет. Цього він якраз і хотів. Не треба було взагалі сідати йому на спину. Сідла він не терпить. У кожного свої вподобання; один воліє тягти, інший – носити.

– І він пробіжить двадцять льє?