Знедолені

Той, хто бачив Фантіну годину тому, тепер би її не впізнав. Щоки в неї порожевіли, вона розмовляла цілком нормальним голосом і щасливо всміхалася.

– А зараз, – сказала черниця, – коли у вас така радість, послухайтесь мене і більш не розмовляйте.

Фантіна опустила голову на подушку і стиха мовила:

– Авжеж, лягай і будь розважлива, бо скоро ти побачиш своє дитя. Сестра Симпліція має слушність.

І вона справді замовкла. Лежала нерухомо з розплющеними очима, в яких сяяла радість.

Сестра закрила запону, сподіваючись, що вона засне.

Десь після сьомої прийшов лікар. Не чуючи жодного шереху, він подумав, що Фантіна заснула, і підійшов до ліжка навшпиньки. Він трохи відсунув запону і при світлі нічника побачив, що Фантіна спокійно дивиться на нього широко розкритими очима.

Лікар подумав, що хвора марить.

– Погляньте, тут якраз є місце, – додала Фантіна.

Лікар відвів убік сестру Симпліцію, й та пояснила йому, що пан Мадлен поїхав кудись на день чи два, й вона вирішила: нехай хвора думає собі, ніби він поїхав у Монфермей. Зрештою, може, це й правда.

Лікар схвалив поведінку сестри. Він підійшов до ліжка Фантіни, і та провадила:

– Розумієте, коли вона прокинеться, я зможу сказати їй «доброго ранку», своїй маленькій киці, а вночі я слухатиму, як вона спить. Вона дихає так ніжно, мені від цього стане легше.

– Дайте вашу руку, – сказав лікар.

Фантіна простягла руку і сміючись вигукнула:

– А, ви ж нічого не знаєте! Я одужала. Завтра приїздить моя Козетта.

Лікар був здивований. Їй покращало. Пульс посилився. Вогник життя мовби знову спалахнув у цьому жалюгідному тілі.

– Пане лікарю, – знову заговорила хвора, – сказали вам, що пан мер поїхав по моє золотко?

Лікар звелів їй не розмовляти й не хвилюватись. Він приписав хінну настоянку і заспокійливе пиття – якщо вночі гарячка відновиться. Йдучи, він сказав сестрі:

– Їй краще. Якби, на її щастя, пан мер і справді повернувся завтра з дитиною – хто знає? Відомі випадки, коли велика радість зупиняла розвиток навіть безнадійної хвороби. Може, ми її і врятуємо.

5. Подорожній дбає про те, щоби вчасно виїхати назад

Було близько восьмої вечора, коли у ворота поштового заїзду в Аррасі в’їхала двоколка. Чоловік, який у ній сидів, випряг білого коня й сам відвів його до стайні, потім увійшов до більярдної, що була на першому поверсі, й сів там, спершись ліктями на стіл. Він згаяв чотирнадцять годин на подорож, яку розраховував зробити за шість. В Едені довелося залишити легке тильбюрі, бо під час зіткнення з поштовим диліжансом зламалися шпиці колеса. У глибині душі він був тільки радий, що так запізнився. Зрештою, це сталося не з його вини.

Увійшла господиня заїзду.

– Ви заночуєте, добродію? Будете вечеряти?

Він заперечливо похитав головою.

– Конюх сказав, що ваш кінь геть виснажений.

Тут подорожній порушив свою мовчанку:

– То він не зможе виїхати завтра вранці у зворотну путь?

– Що ви, добродію! Він потребує зо два дні перепочинку.

Тоді подорожній зайшов на пошту і спитав, чи є змога виїхати сьогодні вночі в Монтрей-Приморський з поштовим диліжансом; місце поруч із кучером було ще вільне; він залишив його за собою й заплатив гроші.

– Не запізнюйтеся, – сказав поштар. – Диліжанс від’їздить рівно о першій ночі.

Зробивши це, подорожній вийшов у місто і незабаром заблукав у лабіринті вузьких вуличок. Після деякого вагання він вирішив звернутися до перехожого з ліхтарем.

– Добродію, де тут будинок суду?

– Я сам іду в той бік, пане, і проведу вас. Будинок суду нині на ремонті, і судові засідання відбуваються в префектурі. Але якщо ви хочете потрапити на якийсь процес, то ви спізнилися. Звичайно засідання закінчуються о шостій.

Та коли вони вийшли на широкий майдан, перехожий показав на чотири освітлені вікна, що виднілися на темному фасаді великої будівлі.

– А вам таки пощастило. Бачите освітлені вікна? Певне, справа затяглася, тож призначили вечірнє засідання. Бачите вартового? – там двері. Треба тільки піднятися сходами.

Він пішов туди, куди показав перехожий, і через кілька хвилин опинився в залі, де юрмився люд і шепотілися групки судовиків у мантіях. Двостулкові двері, в ту мить зачинені, відокремлювали її від приміщення, де відбувався суд присяжних.

У залі була напівсутінь, і він не побоявся звернутися до першого адвоката, який йому стрівся.

– Добродію, чи ще далеко до кінця? – запитав він.

– Уже скінчили, – відповів судовик.

– Скінчили! І який вирок?

– Довічні примусові роботи.

– Отже, особу встановлено? – тихо запитав подорожній.

– Яку особу? – здивувався адвокат. – Там не йшлося про з’ясування особи. Ця жінка вбила своє дитя, факт убивства доведено, і її засудили на довічне ув’язнення.

– То судили жінку?

– А кого ж? Дівчину Лімозен. А вас, власне, що цікавить?

– Та нічого. Але якщо суд закінчився, то чого в залі засідань світиться?

– Бо там розглядають іншу справу. Почали години дві тому.

– Яку справу?

– Теж досить очевидну. Судять колишнього каторжника, спійманого на крадіжці. Я не знаю, як його звуть. Але пика в нього бандитська. З такою пикою тільки на каторзі й місце.

– А в залу засідань можна пройти?

– Спробуйте. Хоч там повно народу.

– А де заходять?

– Он у ті великі двері.

Адвокат пішов собі. За кілька хвилин його співрозмовник пережив стільки, скільки інший не переживе й за ціле життя. Довідавшись, що нічого ще не закінчено, він глибоко зітхнув, сам не розуміючи, чи це втішило його, чи гірко засмутило.

Біля входу до зали засідань стояв дверник.

– Добродію, двері скоро відчиняться? – запитав подорожній.

– Вони не відчиняться, – відповів дверник.

– Чому?

– Тому що зала повна.

– Як? Невже там немає жодного місця?

– Жодного. – І, помовчавши, дверник додав: – Є два чи три місця за суддею, але туди пускають тільки службових осіб.

Подорожній похнюпив голову, перейшов вестибюль і став повільно спускатися сходами, ніби вагаючись на кожній приступці. Жорстока боротьба, яка тривала в його душі з учорашнього дня, досі не закінчилася. На майданчику сходів він прихилився спиною до поручнів, потім несподівано розстебнув редингот, дістав гаман, узяв звідти олівця й записник, відірвав аркуш паперу і при світлі вуличного ліхтаря написав на ньому: «Пан Мадлен, мер Монтрея-Приморського». Тоді швидко піднявся сходами, пройшов крізь натовп, підступив до дверника, подав йому аркуш і владним тоном сказав:

– Передайте це панові судді.

Дверник узяв аркуш, скинув на нього оком і підкорився.

6. Під тиском незаперечних доказів

Сам про те не здогадуючись, мер Монтрея-Приморського був своєрідною знаменитістю. Слава його давно перейшла межі краю і поширилася на два-три сусідні департаменти. Всюди з глибокою шанобою вимовляли ім’я пана Мадлена. Аррас і Дуе заздрили крихітному Монтрею-Приморському, якому так пощастило на мера.

Член королівської судової палати, який головував на суді присяжних у Аррасі, теж добре знав це ім’я, так глибоко повсюди шановане. Коли дверник передав йому папірця, сказавши: «Цей пан хоче бути присутнім на засіданні», – суддя схопив перо, написав кілька слів на тому ж таки папірці, повернув його дверникові й звелів: «Проведіть!»

Нещасний чоловік, чию історію ми розповідаємо, стояв там, де й покинув його службовець суду. Крізь свою задуму він почув слова: «Ласкавий пане, уклінно прошу вас іти за мною». Той самий дверник, який хвилину тому повернувся до нього спиною, тепер зігнувся перед ним до підлоги і подав йому папірця.

Подорожній розгорнув аркуш і прочитав: «Голова суду присяжних засвідчує свою повагу панові Мадлену».

Він зібгав папірця й рушив за дверником.

Через кілька хвилин він уже був у похмурому на вигляд кабінеті, освітленому двома свічками, які стояли на застеленому зеленим сукном столі. «Ласкавий пане, ви зараз у кімнаті для нарад, – сказав дверник. – Досить повернути ручку отих дверей, і ви опинитеся в залі, якраз за кріслом голови суду».

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.