Знедолені

– О, це правда! І чому ті Тенардьє досі не привезли моєї дівчинки? Хоч би скоріше вона приїхала! Тоді нарешті я буду щаслива!

Тенардьє тим часом «не відпускав дитини» і вигадував для цього сотні причин. То Козетта не зовсім здорова, щоб їхати взимку, то сам він надто заклопотаний, і таке інше, і таке інше.

– Я пошлю когось по Козетту, – сказав Мадлен. – А як треба буде, поїду сам.

І під диктовку Фантіни він написав листа, якого вона підписала.

«Шановний пане Тенардьє! Передайте Козетту особі, яка пред’явить цього листа. Вам оплатять усі дрібні видатки.

З повагою.

А тим часом сталася одна важлива подія. Хоч би як старанно обтісували ми таємничу брилу, яку називаємо своїм життям, чорний прожилок долі проступить на ній завжди.

2. Як «Жан» може перетворитися на «Шан»

Якось уранці Мадлен сидів у своєму кабінеті, даючи лад найневідкладнішим справам мерії на випадок, якби довелося поїхати до Монфермея, коли йому доповіли, що поліційний наглядач Жавер бажає говорити з паном мером. Почувши це ім’я, Мадлен не міг заглушити в собі неприємне почуття. Після подій у поліційному відділку Жавер уникав мера більше, ніж будь-коли, і Мадлен жодного разу з ним не зустрівся.

– Просіть, – сказав він.

Жавер увійшов.

Пан Мадлен гортав підшивку протоколів дорожніх правопорушень. Він навіть не глянув на Жавера. Він мимоволі згадав про бідолашну Фантіну й не мав охоти виявляти люб’язність.

Жавер шанобливо вклонився панові меру, що сидів до нього спиною, ступив два-три кроки й зупинився посеред кабінету, не порушуючи мовчанки.

Фізіономіст, який добре знав би Жавера, цього дикуна, поставленого на службу цивілізації, цю дивну суміш римлянина, спартанця, ченця і капрала, цього шпига, нездатного на брехню, фізіономіст, що знав би про його давню й таємну відразу до Мадлена, про їхню сутичку з приводу Фантіни, – такий фізіономіст, подивившись на Жавера тепер, сказав би собі: «Щось сталося». Було очевидно, що цей чоловік із його прямим, ясним, щирим, чесним, суворим і невблаганним сумлінням пережив якусь внутрішню драму. Увійшовши, він уклонився Мадленові з шанобливістю, в якій не було ні злопам’яті, ні гніву, ні виклику, і стояв майже виструнчившись, не кажучи й слова і покірливо чекаючи, коли пан мер захоче обернутися, – стояв спокійний, серйозний, із капелюхом у руці, з опущеним поглядом. Смирення і глибокий смуток відбивалися на його простому й непроникному, як граніт, обличчі. Та ще якась похмура рішучість.

Нарешті пан мер напівобернувся.

– Ну, що там у вас, Жавер?

Жавер хвилину помовчав, наче збираючись із думками, потім із якоюсь сумною врочистістю заявив:

– Річ у тім, пане мер, що вчинено злочин.

– Який злочин?

– Один із нижніх чинів адміністрації виявив неповагу до високого урядовця. Мій обов’язок довести це до вашого відома.

– І хто цей нижній чин? – запитав Мадлен.

– Я, – відповів Жавер.

– І хто той високий урядовець, що має підстави бути невдоволеним поведінкою нижнього чина?

– Ви, пане мер.

Мадлен випростався у своєму кріслі.

Жавер провадив з тим самим суворим виразом обличчя й не підводячи погляду:

– Пане мер, я прийшов просити, щоб ви домоглися від начальства мого звільнення з посади.

Мадлен, здивований, розтулив був рота, але Жавер урвав його на півслові:

– Ви скажете, я міг би подати у відставку, але цього недосить. Подати у відставку – це почесно. Я завинив і маю бути покараний. Мене слід прогнати.

– Та в чому річ? – вигукнув Мадлен. – Що таке ви проти мене вчинили? Я нічого не розумію.

Жавер глибоко зітхнув і сумним голосом пояснив:

– Пане мер, півтора місяця тому, відразу після історії з тією дівкою, я написав на вас донос.

– Донос?

– Атож. У поліційну префектуру Парижа.

Мадлен, який сміявся не частіше, ніж Жавер, вибухнув сміхом:

– Ви поскаржилися на мера, що втручається у справи поліції?

– Я доніс на вас як на колишнього каторжника.

Мер став білий як крейда.

Жавер провадив, усе ще не підводячи очей:

– Я так думав. Підозра виникла у мене давно. Зовнішня схожість, довідки, що їх ви наводили у Фаверолі, ваша сила, пригода зі старим Фошлеваном, те, що ви влучно стріляєте і трохи накульгуєте, – та мало чого? Усякі дурниці… Одне слово, я прийняв вас за такого собі Жана Вальжана.

– За такого собі… Як, ви сказали, його звуть?…

– Жан Вальжан. Це каторжник, якого я бачив двадцять років тому, коли служив помічником наглядача в Тулоні. Вийшовши з каторги, той Жан Вальжан, наскільки мені відомо, обікрав єпископа, потім пограбував малого савояра. Ось уже вісім років він десь переховується, і його розшукують. Ну я й подумав… Гнів додав мені рішучості, і я доніс на вас у префектуру.

Мадлен, який знову взявся за протоколи, запитав байдужим тоном:

– І що вам відповіли?

– Що я схибнувся.

– А далі?

– Вони таки мали слушність.

– Добре, що ви це самі зрозуміли!

– Ще б пак не зрозуміти, коли справжнього Жана Вальжана спіймано.

Сторінка протоколу вислизнула з пальців пана Мадлена. Він підвів голову, пильно подивився на Жавера і сказав якимсь дивним тоном:

– Он що!

– Тут така історія, пане мер, – вів далі Жавер. – У нашому краї, поблизу Айлі-ле-О-Клоше жив собі волоцюга на ім’я Шанматьє. Ніхто не звертав на нього уваги, та ось цієї осені старого зловили на крадіжці яблук. Його заарештували, а що в’язниця була в поганому стані, слідчий постановив перевести Шанматьє в Аррас до департаментської в’язниці. Там сидів колишній каторжник на ім’я Бреве, не знаю, за що він там сидів, але за добру поведінку його настановили помічником тюремника. І ось тільки-но з’являється Шанматьє, як Бреве вигукує: «Отакої! Таж я знаю цього чоловіка. Це старий тюряжник, і звуть його Жан Вальжан». – «Який Жан Вальжан?» – здивовано перепитує Шанматьє. «Не прикидайся дурником, – каже Бреве. – Ти Жан Вальжан. Ми були з тобою на тулонській каторзі. Двадцять років тому!» Шанматьє відмагається. Тоді це діло копнули глибше, і ось що з’ясувалося: років тридцять тому Шанматьє працював підрізальником дерев у кількох селах і, зокрема, у Фаверолі. А тепер повернімося до Жана Вальжана. Перед тим як потрапити на каторгу за крадіжку зі зломом, він працював ким? Підрізальником дерев. Де? У Фаверолі. Ще одна обставина. Дівоче прізвище матері Жана Вальжана було Матьє. Цілком імовірно, що після каторги він для маскування взяв собі прізвище матері й став зватися Жан Матьє. Він оселяється в Оверні, де замість «Жан» вимовляють «Шан», отже, він стає Шан Матьє, а потім і Шанматьє. У Фаверолі нічого нового довідатися не пощастило. Родина Жана Вальжана зникла безслідно, минуло тридцять років, і ніхто вже там його не пам’ятав. Зате в Тулоні знайшли ще двох каторжників, які знали Жана Вальжана. Це засуджені на довічне ув’язнення Кошпай і Шенілдьє. Їм улаштували очну ставку з Шанматьє. Вони, як і Бреве, не вагаючись, упізнали в ньому Жана Вальжана. Той самий вік, десь років п’ятдесят чотири, той самий зріст, те саме обличчя – одне слово, той самий чоловік. І якраз тоді я посилаю свій донос у префектуру. Мені відповідають, що я зсунувся з глузду, бо Жан Вальжан в Аррасі, в руках правосуддя. Уявляєте собі мій подив? Адже я був переконаний, що Жан Вальжан тут, у моїх руках. Я написав слідчому, мене викликали, показали мені Шанматьє…

– І що? – урвав його Мадлен.

– Пане мер, істина є істина. Мені було страшенно прикро, але то справді Жан Вальжан. Я теж упізнав його.

– Ви певні? – тихим голосом запитав Мадлен, і Жавер засміявся гірким сміхом людини, поставленої перед прикрою очевидністю.

– Ще б пак не певен!

Якусь хвилину він стояв замислений, а тоді сказав:

– Тепер, коли я побачив справжнього Жана Вальжана, я просто не розумію, як я міг так помилитися. Пробачте мені, пане мер.

– І що каже той чоловік? – запитав Мадлен.