Знедолені

У цю мить пролунав гучний стук у двері.

– Заходьте, – сказав єпископ.

3. Найвищий героїзм – це сліпо скорятися

Двері відчинилися.

Вони відчинилися навстіж – мабуть, хтось рішуче й сильно штовхнув їх знадвору.

До кімнати увійшов чоловік.

Ми вже знаємо, хто це був. Той самий подорожній, який блукав по місту, марно шукаючи собі притулку на ніч.

Він увійшов, ступив один крок, зупинився. За плечима в нього був дорожній мішок, у руках палиця. В очах – вираз шаленства. Відблиски вогню з каміна освітлювали його. Він здавався бридким і жахливим. То була зловісна поява.

Маглуар не спромоглася навіть скрикнути. Вона затремтіла і застигла з роззявленим ротом.

Панна Батистіна обернулась, побачила незнайомця й від жаху почала зводитися на ноги; та ось вона глянула на брата, і на її обличчі розлився погідний спокій.

Єпископ дивився на несподіваного гостя без тіні тривоги чи страху.

Він уже був розтулив рота, щоб запитати в незнайомця, чого йому треба, але той сперся обома руками на палицю, окинув поглядом старого й обох жінок і, не чекаючи запитань, голосно заговорив сам:

– Так от. Мене звуть Жан Вальжан. Я каторжник. Дев’ятнадцять років я провів у неволі. Мене звільнили чотири дні тому, і я йду в Понтарльє – туди мене направили. Я вирушив із Тулона і четвертий день у дорозі. Сьогодні я подолав пішки дванадцять льє. Коли надвечір я прийшов у це місто, я хотів заночувати в заїзді, але мене вигнали через мій жовтий паспорт, який я показував у мерії. Я пішов до іншого заїзду. Мені сказали там: забирайся геть! Ніхто не пустив мене ночувати. Я просився у в’язницю – сторож не відчинив. Я заповз у собачу буду. Собака покусав мене й прогнав, так наче він людина. Можна подумати – той пес знав, хто я такий. Я пішов за місто, щоб заночувати в полі просто неба. Але небо затягло хмарами. Збиралося на дощ, і я знову повернувся до міста. На майдані я побачив кам’яну лаву і вмостився спати на ній. Якась добра жінка показала мені на ваш будинок і порадила: постукайте сюди. Я постукав. Тут у вас заїзд, правда? Я маю гроші. Мій каторжанський заробіток. Сто дев’ять франків п’ятнадцять су, я заробив це за дев’ятнадцять років каторги. Я заплачу, у мене є гроші. Я дуже стомився і зголоднів, я дванадцять льє пройшов пішки. Ви дозволите мені залишитися?

– Пані Маглуар, – сказав єпископ, – принесіть іще один прибор.

Незнайомець ступив три кроки і підійшов до столу.

– Стривайте, – сказав він, – ви, мабуть, нічого не зрозуміли. Я каторжник. Я злочинець. Мене тільки щойно випустили. – Він дістав із кишені аркуш жовтого паперу й розгорнув його. – Ось мій паспорт. Він жовтий, як бачите. Через це мене женуть звідусіль, куди я поткнуся. Хочете глянути? Я й сам умію читати, навчився на каторзі. Там є школа для тих, хто хоче навчитися грамоти. Ось що написано в моєму паспорті: «Жан Вальжан, звільнений каторжник, народився… – Ну, це вам байдуже… – Перебував в ув’язненні дев’ятнадцять років. П’ять за крадіжку зі зломом. Чотирнадцять – за чотири спроби до втечі. Це людина дуже небезпечна…» Ось воно! Усі женуть мене геть. А ви пустите мене, так? Тут у вас заїзд? Ви дасте мені поїсти й переночувати? У вас є стайня?

– Пані Маглуар, – сказав єпископ. – Постеліть чисті простирадла на ліжко в алькові.

Обидві жінки звикли коритися єпископові безвідмовно, і Маглуар вийшла, щоб виконати його розпорядження.

Єпископ обернувся до незнайомця.

– Добродію, – сказав він, – сідайте біля вогню і грійтеся. Зараз ми повечеряємо, а тим часом вам приготують постіль.

Тільки тепер подорожній усе збагнув. На його доти похмурому обличчі з’явився вираз крайнього подиву, сумніву й радості. Він розгублено забелькотів:

– Це правда? Ви не проганяєте мене? Адже я каторжник! Ви назвали мене добродієм! А всі кажуть мені: «Геть звідси, собако!» Я думав, ви проженете мене. Через те й сказав одразу, хто я такий. О! Мені дадуть повечеряти! Я ляжу в постіль із матрацом і простирадлами? Як усі люди! Ось уже дев’ятнадцять років, як я не спав у ліжку. То ви пускаєте мене? Ви добрі люди. А втім, у мене є гроші. Я заплачу. Пане корчмар, я заплачу, скільки ви скажете. Ви славний чоловік. Тут у вас заїзд, правда?

– Я священик, – сказав єпископ, – і це мій дім.

– Священик! – вигукнув подорожній. – О, ви справжній священик! То ви не візьмете з мене грошей? Ви кюре отієї церкви, так? Який же я йолоп! Я й не помітив, що ви в камилавці!

З цими словами він поставив у куток мішок і палицю, поклав паспорт до кишені й сів. Панна Батистіна лагідно дивилась на нього. Він провадив:

– Ви поводитесь по-людяному, пане кюре. Ви не зневажаєте вбогих. То ви не візьмете з мене грошей?

– Ні, – мовив єпископ, – залиште свої гроші собі. Скільки їх там у вас? Ви, здається, сказали – сто дев’ять франків?

– І п’ятнадцять су, – уточнив каторжник.

– Сто дев’ять франків і п’ятнадцять су. І скільки часу вам знадобилося, щоб заробити їх?

– Дев’ятнадцять років.

– Дев’ятнадцять років!

І єпископ глибоко зітхнув.

– У мене ще при собі всі мої гроші. За чотири дні я витратив тільки двадцять п’ять су, що їх заробив, допомагаючи розвантажувати підводи в Грасі.

Повернулася Маглуар. Вона принесла ще один прибор.

– Пані Маглуар, – сказав єпископ, – поставте цей прибор якомога ближче до вогню. – І, обернувшись до гостя, додав: – Вітер уночі в Альпах холодний. Ви, мабуть, змерзли, добродію?

Щоразу, коли господар дому казав «добродію», обличчя гостя прояснювалось. «Добродій» для каторжника – це мов склянка води для спраглого.

– Щось ця лампа погано світить, – сказав єпископ.

Маглуар зрозуміла натяк. Вона пішла в спальню монсеньйора, взяла там із каміна два срібні свічники, внесла і поставила їх на стіл, запаливши обидві свічки.

– Пане кюре, – сказав каторжник, – ви добра людина. Ви не гордуєте мною. Ви пустили мене в свій дім. Ви запалили для мене свічки. А я ж не приховав від вас, звідки я йду, і сказав вам, що я злочинець.

Єпископ подивився на нього й запитав:

– Ви багато страждали?

– Ще б пак! Арештантська куртка, до ніг прикуте чавунне ядро, для спання – голі дошки, спека, холод, тяжка праця, побої! Подвійні кайдани – за ніщо. Карцер – за одне слово. Навіть на хворому, в ліжку, кайдани. Собакам – і то живеться краще! Дев’ятнадцять років. Тепер мені сорок шість. І жовтий паспорт! Отак.

– Ви справді побували в падолі смутку, – сказав єпископ. – Але знайте, що для неба більша радість прийняти розкаяного грішника із залитим слізьми обличчям, ніж сотню праведників у білих одіяннях. Якщо ви покинули те скорботне місце з ненавистю і гнівом проти людей, ви гідні жалю. Якщо ж ви винесли звідти почуття доброзичливості й миру, ви кращий за будь-кого з нас.

Тим часом Маглуар подала вечерю. Пісний суп, заправлений олією, трохи сала, кусень баранини, смокви, свіжий сир і велику житню хлібину. Вона сама додала до звичного меню єпископа пляшку старого мовського вина.

Несподівано на обличчі пана Мірієля з’явився веселий вираз, властивий щирим і доброзичливим людям.

– Прошу за стіл! – жваво сказав він.

Гостя єпископ посадив праворуч від себе – як і завжди, коли у них вечеряв хтось сторонній. Панна Батистіна, що трималася цілком спокійно й невимушено, сіла ліворуч від брата.

Єпископ проказав молитву і, за своїм звичаєм, сам розлив суп. Гість жадібно накинувся на їжу.

Зненацька єпископ мовив:

– Таж у нас ніби чогось бракує.

А річ у тім, що Маглуар поклала на стіл тільки три прибори – за числом людей, які сіли вечеряти. Тоді як у цьому домі існував звичай розкладати на скатертині всі шість срібних приборів, коли в єпископа були гості. Невинне хизування, сповнене особливого чару в цій гостинній і водночас суворій оселі, де вбогість піднесли до рівня високої доброчесності!

Маглуар зрозуміла натяк, мовчки вийшла, і через мить іще три срібні прибори заблищали на скатертині, симетрично розкладені перед кожним трапезником.