Знедолені

– Даруйте мені, добродію, – сказав подорожній. – Чи не могли б ви дати мені миску супу і дозволити переночувати в отому хліві? Я заплачу вам.

– Хто ви такий? – спитав господар дому.

– Я йду з Пюї-Муассона, – сказав подорожній. – Я цілий день на ногах. Я подолав дванадцять льє. Ви згодні? Я заплачу.

– Я не відмовився б дати притулок доброму чоловікові, який заплатить мені. Але чому ви не пішли до заїзду?

– Там нема місця.

– Не може бути. Сьогодні не ярмарок. Ви були в Лабара?

– Був.

– І що?

Подорожній відповів збентежено:

– Я не знаю, але мене туди не пустили.

– А в шинку на вулиці Шаффо ви були?

Збентеження чужинця зростало. Він пробелькотів:

– Мене не пустили й туди.

На обличчі в селянина з’явився вираз недовіри, він оглянув незнайомця з голови до ніг і несподівано з жахом вигукнув:

– То ви той самий і є?

Він ще раз зиркнув на чужинця, ступив три кроки назад, поставив лампу на стіл і зняв зі стіни рушницю.

Тим часом, почувши вигук господаря: «То ви той самий і є?» – жінка скочила на ноги, схопила обох своїх дітей і, навіть не прикривши оголену грудь, сховалася за чоловіка; вона перелякано дивилася на чужинця і шепотіла тихо:

– Злодюга, грабіжник…

Усе це відбулося миттю. Кілька хвилин господар дому пильно розглядав подорожнього, як ото розглядають гадюку, а тоді знову підступив до дверей і сказав:

– Геть звідси!

– Благаю вас, хоч склянку води!

– А кулю в лоба не хочеш? – відрубав селянин.

І грюкнув дверима. Заскреготіли два важкі засуви, а через хвилину зачинилась і віконниця, взята на залізний прогонич.

Сутінки густіли, з Альп налітав крижаний вітер. У тьмяному світлі присмерку незнайомець помітив у одному з садків ніби землянку, обкладену дерном. Він рішуче переліз через дерев’яний паркан і опинився в садку. Всередину землянки вів чорний отвір. Подорожній страждав від холоду й голоду; з голодом він уже змирився, але хотів знайти бодай якийсь захисток від холоднечі. Він опустився навкарачки й заповз у землянку. Там було тепло, й він досить зручно влігся на соломі. Якусь мить він лежав, нездатний навіть ворухнутися, такий був стомлений. Але заплічний мішок заважав, і його можна було використати як подушку, отож він почав розстібати один з ременів. У цю мить почулося люте гарчання. Він підвів очі. На тлі отвору вимальовувалася в сутіні голова величезного дога.

Подорожній потрапив у собачу буду.

Він сам був дужий і страшний; озброївшись своєю палицею і затуляючись заплічним мішком, він сяк-так вибрався з буди, хоч і позбувся при цьому кількох клаптів свого вже й так подертого одягу.

Задкуючи й відбиваючись від собаки палицею, він не без зусиль переліз через паркан і опинився на вулиці – сам-один, без притулку, без даху над головою, вигнаний навіть із тієї жалюгідної буди. Він не так сів, як упав на камінь і вигукнув (цей вигук нібито чув один з перехожих):

– Собаці – і тій краще, аніж мені!

Незабаром він підвівся й рушив за місто, сподіваючись прилаштуватися на ніч десь під деревом або в стіжку.

Він ішов з опущеною головою, та, відчувши, що опинився далеко від людського житла, підняв очі й розглянувся навколо.

Він був посеред поля, вкритого низькою колючою стернею. Обрій здавався чорнішим, ніж сама ніч: густі хмари викочувалися з-за пагорба й розповзалися по всьому небу.

Подорожній повернувся до міста. Було близько восьмої вечора. Бредучи навмання вулицями, він вийшов на Соборний майдан і насварився кулаком у бік церкви.

Змучений втомою, ні на що більше не сподіваючись, він ліг на кам’яну лавку неподалік від друкарні, яка стояла на тому ж таки майдані.

В цю мить із церкви вийшла літня жінка. Було вже зовсім поночі, проте вона помітила, що на лавці хтось лежить.

– Що ви тут робите, чоловіче добрий? – спитала жінка.

– Ви ж бачите – вкладаюся спати, – досить грубо відповів подорожній.

– На цій лаві?

– Дев’ятнадцять років я спав на голих дошках, ну а сьогодні посплю на голому камені.

– Ви служили в солдатах?

– Так, добродійко, в солдатах.

– Чому ви не пішли до заїзду?

– Бо не маю грошей.

– На жаль, у мене в гаманці тільки чотири су, – сказала стара.

– Давайте й чотири су.

Він узяв чотири су. Жінка провадила:

– На заїзд цього не вистачить. А може, спробуєте? Хіба ви витримаєте тут до ранку – на такому холоді? Та й голод вас, певно, мучить. Може, вас візьмуть із милосердя.

– Я стукав у всі двері.

– І що?

– Звідусіль мене гнали геть.

Жінка доторкнулася до ліктя подорожнього й показала йому на низенький будиночок, що стояв по той бік майдану, поряд з єпископським палацом.

– Ви кажете, що стукали в усі двері?

– Авжеж.

– І в оті ви стукали?

– Ні.

– То постукайте.

2. Обачність дає поради мудрості

Того вечора єпископ Діньський після прогулянки по місту сидів у себе в кімнаті, працюючи над своєю книжкою «Про обов’язки християнина», коли десь о восьмій вечора служниця Маглуар зайшла, як завжди, взяти столове срібло у шафці над ліжком. Через хвилину, знаючи, що стіл уже накрито і сестра чекає його, єпископ спустився в їдальню.

Їдальнею була видовжена кімната з каміном. Двері з неї виходили на вулицю, а вікно в сад.

Маглуар і справді вже накрила на стіл.

У ту мить, коли увійшов єпископ, служниця розважала стару панну балачкою на свою улюблену тему, до якої пан Мірієль давно звик. Ішлося про засув на двері з вулиці.

Річ у тім, що Маглуар недавно ходила купити провізії на вечерю й наслухалася в місті тривожних чуток. Розповідали, ніби якийсь підозрілий волоцюга блукає вулицями міста, і ті, хто сьогодні не повернеться вчасно додому, ризикують наразитися на дуже прикру зустріч. І куди, мовляв, дивиться поліція, а все через те, що пан префект та пан мер не мирять, намагаються тільки шкодити один одному, а в місті хай робиться що завгодно. Отож розважливій людині нічого не лишається, як самій оберігати себе, добре позамикавши й позасувавши двері.

Останнє слово Маглуар вимовила з особливим притиском. Але єпископ, який сидів і грівся біля каміна, думав зовсім про інше. Отож усі до одного слова Маглуар він пустив повз вуха. Служниця повторила свою останню фразу ще раз. Тоді Батистіна, бажаючи догодити Маглуар і водночас не розсердити брата, наважилася боязко кинути:

– Брате, ви чули, що розповіла пані Маглуар?

– Та щось чув краєм вуха, – відповів єпископ.

Він обернувся на своєму стільці, поклавши руки на коліна і звівши на стару служницю усміхнений погляд.

– Ну, що там таке? Нам загрожує якась велика небезпека?

Тоді Маглуар наново розповіла свою історію, дещо згустивши фарби несамохіть. Кажуть, що в місті сьогодні блукає страшний харцизяка, обшарпаний волоцюга, душогуб, який прикидається жебраком. Він просився на ніч до Жакена Лабара, але той його не пустив. Бачили, як він шастав у сутінках вулицями. За плечима у нього порожній мішок, а обличчя люте, як у звіра.

– Справді? – перепитав єпископ.

Це напівзапитання підбадьорило Маглуар. Їй здалося, що вона таки зуміла заронити тривогу в душу єпископа. Отож вона провадила тоном торжества:

– Так, ваша превелебносте. Усе це щира правда. Сьогодні вночі слід чекати лиха. Всі так кажуть. А поліції ні до чого немає діла. Живемо в горах – і жодного ліхтаря на вулицях! Це скінчиться погано. І я так вважаю, і панна Батистіна…

– Я не казала нічого, – втрутилася єпископова сестра. – Мій брат знає, що робить.

Маглуар удала, ніби не почула.

– Так от – ми давно вважаємо, що в цьому домі ніхто не може почувати себе в безпеці. Якщо дозволите, ваша превелебносте, я скоренько збігаю до Полена Мюзбуа, столяра, й попрошу його поставити на двері засув. Треба замкнути двері бодай на цю одну ніч. А то хто завгодно може натиснути на клямку й увійти, та й ви, ваша превелебносте, маєте звичай кожному казати: «Заходьте!» – навіть глупої ночі…