Безсоння

— Не тепер, Елен, — спробував заспокоїти її Ральф. — Зараз ти не можеш твердо стояти на ногах.

Сью й далі притримувала двері зсередини, щоб Елен не впала. Обличчя Сью стало попелясто-сірим, в очах застигли сльози.

— Вийди, — попросив її Ральф. — Підтримай Елен.

— Не можу! — пробурмотіла дівчина. — Вона вся в кро… кро… крові!

— Заради Бога, перестань! Це ж Елен! Елен Діпно з нашої вулиці!

І хоча Сью прекрасно знала це, — ім’я, вимовлене вголос, змусило її вийти із заціпеніння. Вона прослизнула у відчинені двері, й коли Елен знову похитнулася, Сью міцно обхопила жінку за плечі. Вираз недовіри застиг на обличчі Елен. Ральфові все тяжче було дивитися на неї. Від вигляду Елен млоїло в грудях.

— Ральфе? Що сталося? Її збила машина? — почувся чоловічий голос.

Обернувшись, Ральф побачив Білла Мак-Ґоверна. Той, в одній зі своїх акуратних блакитних сорочок із напрасованими стрілочками на рукавах, стояв поруч, прикриваючи очі витонченою рукою з довгими пальцями, яка так не в’язалася з його виглядом. Він був якось дивно недоодягнений, але в Ральфа не було часу міркувати над причиною цього; занадто багато чого відбувалося одночасно.

— Це не нещасний випадок, — сказав він Біллу. — Її побили десь. Ось, потримай дитину.

Ральф простягнув Наталі Мак-Ґоверну. Той спершу відхитнувся, але потім усе-таки взяв крихітку. Наталі знову розплакалася. Мак-Ґоверн із виглядом людини, якій щойно вручили переповнений пакет, який в особливих випадках використовують у літаках, тримав малу, що чеберяла ніжками, на витягнутих руках. Довкола нього почали збиратися люди, здебільшого підлітки в бейсбольній формі, що поверталися додому після денної гри на шкільному полі. Вони витріщалися на розпухле, закривавлене обличчя Елен з гидотно жадібною цікавістю, і, помітивши їх, Ральф згадав біблійну притчу про п’яного Ноя — усі сини відвернулися, щоб не бачити наготи старого, який заснув у курені, лише Хам продовжував дивитися…

Дуже обережно Ральф обхопив Елен за плечі. Жінка зиркнула на нього здоровим оком. На цей раз вона вимовила його ім’я більш чітко, із симпатією, і від подяки, яку Ральф уловив у її голосі, йому захотілося плакати.

— Сью, візьми дитину. У Білла немає навичок, — попросив він.

Дівчина ніжно й уміло прийняла Наталі. Мак-Ґоверн вдячно посміхнувся Сью, і Ральф раптом зрозумів, що ж у вигляді Білла було не так. Мак-Ґоверн був без своєї улюбленої панами, яка здавалася такою ж невід’ємною його частиною (принаймні влітку), як і бородавка на переніссі.

— Гей, містере, що тут сталося? — запитав один із бейсболістів.

— Нічого, що б вас стосувалося, — відрізав Ральф.

— Схоже, вона провела кілька раундів з Ріддіком Бові.

— Ні, радше з Тайсоном, — припустив інший паливода. Неймовірно, але — почулися смішки.

— Забирайтеся звідси! — закричав роздратований Ральф. — Займіться своїми справами!

Підлітки позадкували, але розходитися не квапились. Вони дивилися на кров — це ж бо відбувалося не в кіно.

— Елен, ти можеш іти?

— Так, — відповіла вона. — Гадаю… Гадаю, що можу.

Ральф обережно провів її крізь відчинені двері в приміщення магазину. Елен ішла дуже повільно, переступаючи з ноги на ногу, як старезна баба. Від неї смерділо потом й адреналіном, і Ральф відчув, як у нього знову звело шлунок. Але не тільки через запах — в основному через те, що ця Елен ніяк не в’язалася з образом жвавої, чарівно сексуальної жінки, з якою він не далі як учора розмовляв, поки вона поралася на квіткових клумбах біля свого будинку.

Раптом Ральф згадав ще дещо з учорашнього дня. Елен була в доволі коротких блакитних шортах, і він помітив кілька синців на її ногах — величезну жовту пляму на лівому стегні й свіжіший темний синець на правій гомілці.

Ральф провів Елен за прилавок і, глянувши в спеціальне дзеркало, яке дозволяє бачити все, що відбувається в магазині, помітив Мак-Ґоверна, який відчиняв двері перед Сью.

— Замкни двері, — кинув він дівчині через плече.

— Але ж, Ральфе, я не повинна…

— Лише на кілька хвилин, — попросив він. — Будь ласка…

— Ну… Добре.

Саджаючи Елен на твердий пластиковий стілець, Ральф почув клацання замка. Він зняв телефонну слухавку і набрав номер 911.

Але перш ніж почувся гудок, рука в крові натиснула на важіль.

— Ні… — Елен заледве ковтнула, тоді спробувала заговорити знову. — Не треба.

— Треба, — заперечив Ральф. — І я зроблю це.

Одразу ж у її здоровому оці він побачив страх і — ні тіні байдужості.

— Ні, — ледь вичавила з себе Елен. — Будь ласка, Ральфе, не треба.

Жінка дивилася повз нього, знову простягаючи руки. Покірний, благальний вираз її згорьованого обличчя навіяв на Ральфа жах і зневіру.

— Ральфе? — мовила до нього Сью. — Вона хоче взяти дитину.

— Я й сам бачу. Віддай їй Наталі.

Сью передала крихітку Елен, і Наталі — їй було трохи більше року — оповила рученям шию матері, уткнувшись обличчям в її плече. Елен поцілувала дочку в маківку. Було видно, що рух губ завдавав їй болю, але вона повторила це знову. І знову. Дивлячись згори на голову Елен, Ральф побачив засохлу кров, що нагадувала розводи бруду. Він відчув, як у ньому знову закипає гнів.

— Це зробив Ед, правда? — запитав він. Звичайно, хто ж іще — хіба стала б вона натискати відбій при його спробі викликати поліцію, якби її мало не до півсмерті побив незнайомець? — Але запитати було необхідно.

— Так, — прошепотіла вона ледь чутно, та ще й відповідь частково приглушила хмаринка волосся дівчинки. — Так, це зробив Ед. Але не треба телефонувати в поліцію. — Тепер Елен дивилася на Ральфа знизу вгору, у здоровому оці відбивалися страждання й жах. — Благаю, не телефонуй у поліцію, Ральфе. Мені страшно й подумати, що батька Наталі будуть судити за… за… — Елен розридалася.

Наталі, здивовано глянувши на матір, розплакалась теж.

— Ральфе? — із сумнівом у голосі окликнув його Мак-Ґоверн. — Може, дати їй тиленол або що-небудь таке?

— Краще не треба, — відповів він. — Ми ж не знаємо, який її стан і наскільки вона постраждала. — Ральф перевів погляд на вітрину, не бажаючи бачити, що відбувається зовні, себто, сподіваючись нічого не побачити, і однаково побачив: жадібні обличчя обліпили скло. Деякі, щоб було краще видно, прикривали очі з боків долонями.

— І що ж нам тепер робити? — поцікавилася Сью. Вона дивилася на цікавих, нервово смикаючи формений фартух продавщиці. — Якщо компанія довідається, що я закрила двері під час робочого дня, я напевно позбудуся роботи.

Елен торкнула Ральфа за руку.

— Будь ласка, Ральфе, — повторила вона, ось лише крізь розпухлі губи у неї вийшло: «Буаска, Рафе». — Не дзвони нікому.

Ральф непевно глянув на Елен. За своє життя він надивився на жінок із синцями, бачив і таких (хоча й нечасто, правду кажучи), які були побиті ще дужче, ніж Елен. Однак не завжди це мало такий зловісний вигляд. Ментальність і моральні устої Ральфа сформувалися ще в той час, коли вважалося, що все, що відбувається між чоловіком і дружиною, стосується лише їх самих, навіть якщо чоловіки дають волю рукам, а жінки — гострому язику. Спроба змусити людину змінити свою поведінку, втручаючись у їх справи — навіть із найкращими намірами, — неминуче перетворить вас із друга на заклятого ворога.

Але потім Ральф згадав, як Елен несла Наталі: недбало притуливши до стегна, мов зв’язку підручників. Якби вона упустила дитину, переходячи через дорогу, то навіть не помітила б цього; Ральф вважав, що лише безсвідомий інстинкт змусив Елен взяти дитину з собою. Жінка не хотіла залишати дочку з людиною, яка побила її так жорстоко, що тепер вона дивилася лише одним оком і говорила, перетворюючи слова на кашу.

Подумав він і про інше — про те, що стосувалося часу після смерті Керолайн. Ральф тоді вразився глибині й силі свого горя — зрештою, її кончина не була несподіваною; він вважав, що спізнав усю гіркоту втрати ще за життя Керолайн, — але ж вагота втрати навіть завадила йому зробити останні необхідні приготування. Звичайно, він зателефонував у похоронну контору Брукінґса й Сміта, але саме Елен допомогла йому написати некролог і помістила його в «Деррі ньюс», це вона допомогла йому вибрати труну (Мак-Говерн, який терпіти не міг смерті й усього пов’язаного з нею, у ті дні намагався не траплятися йому на очі), саме Елен порадила Ральфові купити жалобний вінок — на стрічці був напис «Коханій дружині». І саме Елен організувала невелику поминальну вечерю одразу після похорону, замовивши сендвічі, напої й пиво в «Червоному яблуку». Усе це зробила Елен, коли сам Ральф виявився не в змозі займатися цим. Хіба не зобов’язаний він відплатити за зроблене нею добро добром, навіть якщо зараз вона й не сприймає його дії як добро?