Безсоння

— Білле? — звернувся він до сусіда. — А ти що гадаєш?

Мак-Ґоверн глянув на Елен, що низько опустила побите обличчя, а тоді, перевівши погляд на Ральфа, дістав хусточку й нервово витер губи.

— Не знаю. Мені дуже подобається Елен, і мені б хотілося вчинити правильно — ти ж знаєш, — але в таких справах… Хто знає, що тут краще?

Ральф раптом згадав улюблену фразу Керолайн, яку вона зазвичай вимовляла, коли він, зітхаючи й охаючи, не хотів братися за яку-небудь справу, не бажав визнавати своєї помилки або ухилявся від обов’язкового дзвінка: «Тернистий і довгий шлях в Едем, любий, чи варто стогнати через дрібниці?»

Він знову потягнувся до телефону, цього разу рішуче відвівши руку Елен.

— Ви телефонуєте в поліцейське відділення Деррі, — почувся голос із автовідповідача. — Наберіть одиницю, якщо вам необхідна екстрена допомога. Наберіть двійку, якщо вам потрібна поліція. Натисніть трійку для додаткової інформації.

Ральф, який раптово усвідомив, що йому необхідні всі три служби, секунду повагавшись, набрав двійку. У трубці почувся жіночий голос:

— Поліція. Чим можемо допомогти?

Ральф, глибоко вдихнувши, вимовив:

— Це Ральф Робертс. Я в магазині «Червоне яблуко» на Гарріс-авеню разом зі своєю сусідкою. Її звуть Елен Діпно. Жінка жорстоко побита. — Ральф ніжно торкнувся голови Елен, і жінка притулилася до нього лобом. — Будь ласка, приїдьте скоріше.

Він повісив трубку й присів навпочіпки перед Елен. Наталі радісно защебетала й підставила йому свого носика. Ральф, посміхнувшись, поцілував дівчатко, тоді глянув в обличчя жінки.

— Вибач, Елен, — сказав він, — але я змушений був учинити так. Я не міг інакше. Розумієш? Просто не міг.

— Я нічого не розумію! — відповіла вона.

Кров з носа перестала йти, але, торкнувшись пальцями до перенісся, Елен поморщилася від болю.

— Елен, чому він це зробив? Чому Ед так побив тебе?

Тепер Ральф пригадував інші випадки — можливо, цілу низку їх. Якщо такі події й були зведені в систему, то він не завважував їх донині. Через кончину Керолайн. І через безсоння. Принаймні Ральф не вірив, що Ед уперше підняв руку на свою дружину. Можливо, сьогодні це проявилося в більш жахливій формі, але сталося не вперше. Ральф міг прийняти подібну думку і вважати її логічною, але він, як і раніше, не міг уявити собі Еда, який чинить таке. Він бачив посмішку Еда, його виразні очі, те, як неспокійно рухаються його руки під час бесіди… Але як не намагався, не міг уявити, що ці самі руки б’ють дружину.

Потім він згадав, як Ед на негнучких ногах іде до водія блакитного пікапа — це був «форд-рейнджер», чи не так? — і завдає йому потужного удару в щелепу.

Згадати це було однаково, що відчинити дверцята шафи Фіббі Маꥳ — персонажу давнього радіоспектаклю, — ось лише вивалювалася звідти не купа мотлоху, що накопичився за десятиліття, а ціла лавина яскравих образів того липневого дня. Блискавки над злітним полем. Ед, що розмахує рукою, наче в такий спосіб він може змусити ворота відчинитися швидше. Шарф із вишитими китайськими ієрогліфами.

«Гей, гей, Сьюзен Дей, скільки вбила ти дітей?» — пролунав голос Еда в голові Ральфа, і ще до того, як Елен почала говорити, він уже знав, що саме вона скаже.

— Як нерозумно, — очужіло мовила жінка. — Він побив мене тому, що я підписала звернення. Підписи збирають по всьому місту. Хтось сунув мені його позавчора по дорозі в супермаркет. Людина висловилася на захист Центру допомоги жінкам, мені її доводи видалися розумними. До того ж мала вередувала, тому я просто…

— Поставила підпис, — закінчив Ральф. Елен, кивнувши, знову розплакалася.

— Що за звернення? — поцікавився Мак-Ґоверн.

— Запрошення Сьюзен Дей виступити в Деррі, — пояснив Ральф. — Це відома феміністка…

— Я знаю, хто така Сьюзен Дей, — роздратовано обірвав його Мак-Ґоверн. — Знаю, що груда однодумців вирішила запросити її до нас для виступу на захист Центру допомоги жінкам.

— Коли Ед повернувся сьогодні додому, у нього був такий чудовий настрій, — крізь сльози розповідала Елен. — Так завжди буває по четвергах, тому що в ці дні він працює лише до обіду. Він розповів мені про свої плани на вечір, про те, як він буде робити вигляд, начебто читає, а сам насолоджуватиметься спокоєм… Ну, ти ж знаєш його…

— Звичайно, — відповів Ральф, згадуючи, як Ед засунув руку в барило здорованя і підступну усмішку (я знаю й не такі трюки) на його обличчі.

— Так, я його знаю.

— Я попросила Еда купити дещо з дитячого харчування… — Вона заговорила голосніше, і в голосі зазвучали нотки роздратування й переляку. — Я не знала, що він розсердиться… Чесно кажучи, я геть забула, що підписала цей дурнуватий папірець… І я досі не розумію, чому він так розлютувався… Але… Але коли він повернувся… — Затремтівши всім тілом, Елен пригорнула до себе Наталі.

— Елен, заспокойся, все вже минулося, все гаразд.

— Hi, не гаразд! — Елен глянула на Ральфа, сльози градом котилися з одного ока й просочувалися з-під розпухлого повіка іншого. — Ні, не… не… гаразд! Чому він не стримався цього разу? І що буде зі мною й дитиною? Куди нам іти? У мене немає інших грошей, ніж ті, що на спільному рахунку… У мене немає роботи… О, Ральфе, навіщо ти зателефонував у поліцію? Не треба було цього робити! — Елен знесилено стукнула кулачком по його руці.

— Ти все подолаєш, — мовив Ральф. — У тебе багато друзів.

Але навряд чи він сам чув, що каже, і зовсім не помітив її слабкого удару. Гнів стукав у його грудях і скронях, немов друге серце.

Не «чому він не стримався?» — не це сказала Елен.

Вона сказала: «Чому він не стримався цього разу?»

Цього разу.

— Елен, а де Ед зараз?

— Гадаю, що вдома, — глухо відповіла вона.

Ральф погладив її по плечу й пішов до дверей.

— Ральфе? — окликнув його стривожений Мак-Ґоверн. — Куди ти йдеш?

— Зачини за мною двері, — замість відповіді попросив Ральф розгублену Сью.

— Господи, не знаю, чи зможу я це зробити. — Сью із сумнівом оглянула натовп цікавих, що припали до запилюженої вітрини; їх ставало дедалі більше.

— Зможеш, — обірвав її Ральф, уловивши слабкий звук сирени. — Чуєш?

— Так, але…

— Поліція пояснить, що потрібно робити, та й твій бос теж не буде лаяти — можливо, він навіть нагородить тебе медаллю «За відвагу».

— Якщо він це зробить, я розділю нагороду з тобою, — сказала вона, переводячи погляд на Елен. Блідість поступово сходила з обличчя Сью.

— Господи, Ральфе, та поглянь же на неї! Невже Ед справді побив її тільки за те, що вона підписала якийсь дурний папірець?

— Гадаю, що так, — відповів Ральф. Зміст розмови доходив до нього, але тема була занадто далека. Зате лють була значно ближчою, вона зімкнула свої вогнедишні обійми на його горлі. Він шкодував, що йому не сорок або хоча б п’ятдесят, щоб він мав силу дати Едові скуштувати своїх власних ліків. Однак Ральф відчував, що може спробувати зробити це, незважаючи ні на що.

Він уже повертав дверну ручку, коли Мак-Ґоверн схопив його за плече:

— Ти думаєш, що робиш?

— Я йду розбиратися з Едом.

— Ти що, жартуєш? Та він же розірве тебе на шматки, щойно ти потрапиш йому під руку. Сам бачиш, що він зробив з Елен.

— Звичайно, бачу, — майже прогарчав Ральф таким тоном, що Мак-Ґоверн швидко прибрав руку.

— Тобі вже сімдесят, Ральфе. Нагадую, якщо ти забув. До того ж, зараз Елен потребує друга, а не мумії, яку вона зможе відвідувати лише тому, що твоє лікарняне ліжко буде через троє дверей від її палати.

Звичайно, Білл був абсолютно правий, але це розгнівало Ральфа ще дужче. Він припускав, що в цьому теж винувате безсоння, яке розпалює лють і огортає туманом його думки. Але в якомусь сенсі гнів був полегшенням. Це було значно краще, ніж дрейфувати у світі, забарвленому в сірі розпливчасті тони.

— Якщо Ед добре натовче мене, я прийму димедрол і бодай нарешті висплюся, — відрізав Ральф. — І будь ласка, дай мені спокій, Білле.