Безсоння

Цей довгий ранок четверга і ще більш утомливий день дали Ральфові цінний урок: не варто зневажати три-чотиригодинним сном лише тому, що прожив усе життя з помилковою думкою, начебто маєш незаперечне право на шість, а то й на сім годин відпочинку. До того ж це стало ще й попередженням: якщо ситуація не зміниться, надалі буде так само зле весь час. Чорт забирай, постійно! Ральф лягав о десятій ранку, сподіваючись трохи подрімати — навіть півгодини були б порятунком, — але лише втомлива напівдрімота була відповіддю на всі його молитви.

Близько третьої пополудні він вирішив приготувати бульйон. Набравши в чайник свіжої води, Ральф поставив його на газ і відкрив шафу, де зберігалися різні приправи, спеції й пакети з продуктами, їсти які могли хіба космонавти й літні люди — для повної готовності ці порошки слід було лише розвести окропом. Ральф безцільно пересував коробки й банки, тоді уп’явся очима на полицю, мовби чекаючи, що коробка з бульйонними кубиками якимось таємним чином з’явиться на звільненому для неї місці. Коли цього не сталося, Ральф повторив усю процедуру, тільки тепер у зворотному порядку, розставляючи банки на колишні місця, тоді знову з подивом уставився на полицю; цей вираз цілковитої розгубленості на його обличчі відтепер ставав домінуючим (добре хоч, що Ральф не здогадувався про це).

Знявши з вогню чайник, що закипів, Ральф повернувся до шафи. Він зрозумів нарешті — розуміння це приходило повільно, дуже повільно, — що він, мабуть, розчинив останній кубик учора або навіть позавчора, хоча ніяк не міг пригадати цього.

— Що ж тут дивного? — задав він питання пляшкам і банкам у відкритій шафі. — Я так утомився, що й не згадаю навіть, як мене звуть.

«Ні, згадаю, — заперечив він собі. — Мене звуть Леон Редбоун. Ось так!»

Це виявилося зовсім не смішно, однак Ральф усе-таки відчув, як посмішка — легенька, мов пір’їнка — торкнулася його губ. Він пройшов у ванну, причесався, тоді зійшов униз.

«Едді Мерфі вирушає на ворожу територію в пошуках їстівного, — подумав він. — Головна мета: коробка кубиків курячого бульйону «Лептоп». Якщо ж дислокація місцевості й умови безпеки унеможливлять проведення операції, перейдемо до мети номер два: спагетті з м’ясом. Я знаю, що завдання доволі ризиковане, однак…»

— …Однак я постараюсь упоратися, — закінчив він уголос, виходячи на вулицю.

Старенька місіс Перрін, що проходила мимо, підозріло зиркнула на Ральфа, але все-таки промовчала. Ральф почекав, поки вона пройде трохи вперед — сьогодні він навряд чи міг вести бесіди з ким-небудь, і найменше з місіс Перрін, яка й у вісімдесят два умудрялася знаходити для себе корисне заняття, пильно стежачи за таким ось морським десантником, що насмілився ступити на її суверенний острів Перріс.

Ральф зробив вигляд, що оглядає плющ, який обплів декоративні ґрати біля вхідних дверей, поки старенька леді не відійшла на безпечну, як йому видалося, відстань, — і лише тоді перетнув Гарріс-авеню й увійшов у «Червоне яблуко».

Саме там і почалися головні проблеми дня.

Ральф увійшов у магазин, знову прокручуючи в голові свій невдалий експеримент із затримкою сну, й міркував про те, чи не є порада з бібліотечних книг усього лише вченою версією народних методів його знайомих. Неприємна думка, але розум (чи радше якась сила поза розумом, яка тепер відповідала за його повільні катування) відгукнувся іншою, яка викликала ще більшу тривогу: «У тебе є вікно в сон, Ральфе. Воно вже не таке велике, як раніше, і, швидше за все, зменшуватиметься з кожним тижнем, але тобі краще бути вдячним за те, що маєш, тому що маленьке віконце все-таки краще, ніж зовсім нічого. Тепер тобі це зрозуміло?»

— Так, — пробурмотів Ральф, наближаючись до прилавка в центрі магазину, де стояли яскраві коробки з бульйонними кубиками. — Тепер мені це зрозуміло.

Продавщиця Сью щиро розсміялася.

— Чи не поклали ви гроші в банк, Ральфе? — запитала вона.

— Прошу? — Він не обернувся, перебираючи червоні коробки. Цибуляний… Гороховий… Яловичий… Але де ж курячий бульйон?

— Моя мама казала, що люди, які розмовляють самі з собою, мають… Боже!

Спершу Ральфові здалося, що Сью просто мовила щось складне, недоступне його змученому розумові — фразу на кшталт тієї, що вимовляють люди, які говорять самі з собою, вільні у Бога, — але далі Сью закричала. Ральф якраз нагнувся, щоб узяти потрібну коробку на нижній полиці, коли її крик так голосно вистрілив у нього, що в Ральфа підкосилися ноги. Він похитнувся, ударившись ліктем об верхню полицю стелажа, скидаючи коробки на підлогу.

— Сью? Що сталося?

Вона не звернула на Ральфа жодної уваги. Приклавши судорожно стиснуті руки до губ, вона з жахом дивилася крізь брудне скло вітрини.

— Господи! Це ж кров! — вигукнула дівчина. Ральф обернувся, скидаючи на підлогу ще кілька коробок. Від побаченого перехопило подих, йому знадобився час — секунд п’ятнадцять, аби зрозуміти, що побитою жінкою, яка, стікаючи кров’ю, шкутильгає до «Червоного яблука», була Елен Діпно.

Ральф завжди вважав Елен найкрасивішою жінкою в західній частині міста, але сьогодні… Одне око її заплило, на лівій скроні виднілося глибоке садно, яке незабаром поглине потворна пухлина свіжого синця; розпухлі губи й щоки в крові. Хитаючись, мов п’яна, вона йшла до «Червоного яблука», здавалося, нічого не бачачи вцілілим оком. Але ще більш жахливим, ніж вигляд Елен, було те, як вона несла Наталі. Жінка недбало притискала перелякану дитину до стегна, як зв’язку шкільних підручників років десять-дванадцять тому.

— О Боже, дитина ж удариться! — знову закричала Сью. Вона була кроків на десять ближче до дверей, ніж Ральф, але не зрушила з місця — просто стояла, все так само притискаючи долоні до обличчя.

Ральф більше не відчував утоми. Він кинувся до дверей, розчинив їх і вибіг на вулицю. І наспів саме вчасно, щоб обхопити Елен за плечі, коли вона, ударившись стегном об скриньку з морозивом — на щастя, хоч не тим, на якому вона тримала Наталі, — рушила назад.

— Елен! — крикнув він. — Господи, Елен, що сталося?!

— Га?.. — відгукнулася вона дивним тоном, абсолютно не схожим на завжди такий жвавий голос молодої жінки, яка іноді супроводжувала його в кіно. Здорове око Елен зупинилося на ньому, і Ральф побачив вираз нерозуміння, який свідчить про те, що жінка не знає, хто вона, де вона і що й коли сталося.

— Га?.. Ральфе?.. Що?..

Дитина почала зісковзувати вниз. Ральф відпустив Елен, кинувся до Наталі й устиг схопити крихітку за бретельку комбінезона. Плачучи, Наталі замахала рученятами, вирячившись на нього темно-блакитними оченятами. Другою рукою Ральф підхопив малу між ніжок саме в той момент, коли бретелька, за яку він її тримав, лопнула. Якусь мить Наталі з плачем балансувала на його руці, немов крихітна гімнастка на канаті, крізь комбінезон Ральф відчув, що в неї мокрий підгузок. Він обхопив крихітку другою рукою і притиснув до грудей. Серце скажено калатало, і навіть тепер, коли дитині вже нічого не загрожувало, Ральфові уявлялось, як Наталі вислизає з його рук, і, здавалося, він чув, як ця мила кучерява голівка вдаряється об брудний тротуар.

— Га? Що? Ральфе? — повторила Елен. Вона побачила Наталі на руках у Ральфа, і тупа байдужість почала зникати з її здорового ока. Вона простягнула руки до дитини, і Наталі повторила цей жест своїми пухкенькими рученятами. Але тут Елен знову похитнулася, ударилася об ріг «Червоного яблука» і відхилилася назад. Одна нога її зачепилася за іншу (Ральф побачив заляпані кров’ю білі тапочки; аж дивно, яким яскравим усе раптом стало: барви знову ожили, принаймні на деякий час), і жінка обов’язково впала б, якби Сью нарешті не зробила спроби вибігти з магазину й прочинила двері. Елен одразу притулилася до тих дверей — так підпилий гуляка знаходить опору, обіймаючи вуличний ліхтар.

— Ральфе? — Погляд Елен став трохи гостріший, і Ральф помітив у ньому не стільки інтерес, скільки недовіру. Глибоко зітхнувши, жінка спробувала вичавити крізь опухлі губи кілька зв’язних слів: — Дай. Дай мені мою ди-и-ти-и-ну-у-у. Дай мені… На-лі.