Страница 85 из 213
Тепер треба було рятувати тих, що порозбігалися з діжурки. Шестеро кочегарів, шестеро помічників і шестеро машиністів. Всі вісімнадцятеро, а з ними й Шумейко з Козубенком, будуть віддані до польового суду. Мурманом тут не обійдеться[254]. Розстріл!..
Порятувати справу можна було так. Конторник з машиністської також зник тоді з усіма. Зараз його вже жандарми піймали і повели. Він, звичайно, скоро оговтається і викаже. Персонально кожного він не знає, певна річ, але ж у нього є наряди з номерами викликаних паровозів і, можливо, навіть прізвищами їх водіїв. Дістати книгу нарядів і знищити будь-що!
Зілов, Козубенко, Потапчук вийшли на колію, і тепер уже можна було побігти. Вони пустилися бігцем праворуч, до депо.
Там, позаду депо, на волочиській колії, під парканом із старих шпал притулилася довга цегляна будівля — машиністська діжурка. Кінець свого плану Федір докінчував вже на бігу:
— Ми зробимо так… Пам'ятаєш, у машиністській дві зали?.. Тепер в одній ми, військовий транспорт… а в другій — пасажирський і спеціального призначення… Тепер зали стіною дерев'яною по коридору розділені… повна ізоляція… І клозети навіть окремі, не так, як ото раніше спільний був, тільки що з двох віддільчиків. Але ж віддільчики один від одного так і зосталися не до верху дерев'яною перебіркою перегороджені… Розумієш?.. Жандарми тільки двері військового транспорту стережуть… Ти підеш просто до пасажирського… Той жандарм, що на розі стоїть, тебе зразу пропустить… Скажеш: «Батькові під поїзд їжу несу». Та він сам побачить і не спитає… Ти в пасажирську… а тоді в клозет… а тоді через перебірку, а тоді до столу… книгу з нарядами схопиш… І назад… Цей хлопець хай з тобою разом підійде… для понту… жандармові баки заб'є… Він ще тобі гукне: «Ваня, мовляв, гляди, швидше, а то ми спізнимося…» — там кудись, самі придумаєте… І хай стоїть, немов справді жде… Ну, от… Зробиш, Іване?
— Зроблю…
Вони добігли до депо, і тут годилося знову перейти на спокійну й рівну ходу. Вони пішли, намагаючись притишити скажене биття сердець.
Федір біля паркана матеріального складу спинився.
— Ну, хлопці, рушай… Швидше треба, поки жандарми не хопилися нарядів… Я зостануся тут… А то вартовий ще побачить… Значить, Ванечка, виручай… Хлопці і робочі тобі цього не забудуть… Я, значить, виглядати буду… Коли трапиться скандал якийсь… ну, словом, не пощастить тобі… побачу, що тебе крючки вхопили, або… от, на годинник глядітиму… пройде десять хвилин, а тебе нема… Тоді я так зроблю… Просто вискочу і кинуся на цього жандарма… Він зніме тарарам… почне від мене відбиватися… Інші йому на допомогу побіжать… А ти вже тоді, гляди, сам собі раду давай і ходу…
— Ну, — відмахнувся Зілов. — Такого не буде. Та й жандарм тебе зразу пристрелить.
— Нехай стріляє… тільки ти наряди принеси… Ну, гайда… Ідіть, хлопці!.. Хороші ви хлопці!.. Ідіть!..
Ваня з Потапчуком тихо вийшли з-за рогу. Спокійною, неквапливою ходою вони попростували по колії. За рогом справді стояв жандарм, на першому ґанку діжурки — другий. Це було смішно. Там же не було нікого. Навіщо ця оголена шабля? Перебалакуючися, Зілов з Потапчуком наблизились до першого жандарма.
— Розумієш, — казав Зілов, — вольти — це одиниці напруги, вати — одиниці потужності, а ампери — одиниці самої сили струму. Отже, ніколи не треба плутати…
— Вам куди? — гукнув до них жандарм.
— Га? — здивовано обернувся Зілов. — Куди нам? До машиністської… Батькові сундучок несу…
— До військово-транспортної? — схопився жандарм.
— Ні. Пасажирської. А що?
— Нічого. Йдіть… — одвернувся він, зразу втративши всякий інтерес. Жаль, жаль, коли б ці батькові діти йшли до військово-транспортної, він би їх зразу зацапав, і тоді пожалуйте батечка, а там за хвостик і всіх…
Зілов і Потапчук пройшли повз другого жандарма. Руки їхні були холодні, спини впріли, лиця пополотніли. Прокляті лиця! Жандарм же може побачити. Він же може зацікавитися — а чого це господа гімназисти такі бліді?.. Господи, господи, пронеси, господи!..
Одначе другий жандарм ковзнув по них порожнім поглядом і позіхнув. Гімназисти несли батькові-машиністові в дорогу їжу — нічого особливого. Півгодини тому дівчинка якась теж батькові сундучок понесла…
Зілов сказав:
— Зараз, зараз, чекай хвилину… — І хутчій побіг на другий ганок. В пасажирській діжурці було майже порожньо. Які там пасажирські поїзди, коли зразу й фронт? Двоє спало на лавах, один сидів біля столу і пив з бляшаного чайника чай. Зілов поставив сундучок на лаву і шмигнув у бічні двері. Там був довгий коридор із стінами, заклеєними розписами, графіками, якимись планами і наказами. В кінці були дверцята до вбиральні. Зілов підбіг і шарпнув…
Жах! Двері були зачинені. В убиральні хтось був. Холодний піт потік з лиця за комір, по грудях, аж на живіт. Жандарми, допитавши конторника, можуть повернутися щохвилини. А за десять хвилин, не дочекавшись Зілова, Федір кинеться на жандарма і марно віддасть свою волю і своє життя…
Зілов облизав сухі губи й озирнувся. Коридор був справді перегороджений надвоє. Іншого шляху до сусідньої діжурки не було. Тоді він посіпав двері вбиральні ще і тихо, але жалісно, запищав:
— Дядінька… дядінька, будь ласка, швидше… У мене живіт болить… Я татові їсти приніс, а мені живіт як заболить… Дядінька, я вас дуже прошу…
Зілов прислухався. За дверима було тихо й непорушно.
І враз Зілова рясно зросило гарячим потом. Дурень! Ідіот! Кретин! Двері ж зачинені з цього боку… Там же нікого нема!
Зілов відкинув колодку і вскочив до вбиральні. Кретин,! Ідіот! Дурень! Правильно, перебірка зроблена не до стелі. Він підплигнув і вхопився за її пруг руками. Дурень! Ідіот! Кретин! Він підтягся на м'язах, закинув ліву ногу й прехопився на той бік, до сусіднього віддільчика клозета. То вже був клозет військово-транспортної діжурки.
В порожній залі було непривітно і навіть моторошно. І зразу було видно, що люди звідси пішли нещодавно, несподівано, похапцем. Забута пачка махорки і розгорнута книжечка цигаркового паперу. Огризок ковбаси. Склянка з чаєм. Зілов мимоволі торкнув склянку рукою. Вона була ледь-ледь тепленька. Немов жива. Хтось щойно з неї пив. Якихось п'ятнадцять-двадцять хвилин. Зілов здригнувся і відсмикнув руку.
На столі конторника було безладдя й бруд. Чорнило в одбитому денці пляшки. Обсмиканий, обшмаганий, заляпаний настільний папір. Дві-три відомості. Ордерні книги — на гас, клоччя, пемзу… Книга нарядів…
Книга нарядів!
Зілов її вхопив і розгорнув на останньому листку. Наряд номер чотириста сорок два, другого листопада, машиністові Квятківському, помічнику Шумейкові, кочегару Козубенкові, паровоз С-815…
За десять секунд Зілов ліз уже через перебірку назад. Там, на прузі перебірки, він на мить спинився і вперше перевів дух на повні груди. Як глибоко зітхнулося! Як вільно! Весела, урочиста радість танцювала й співала там, десь усередині, немов у животі, як у танцювальній залі. Він сплигнув. Коридор, — розписи, графіки, накази; зала — двоє сплять, один п'є чай; сінці, ґанок. Зілов вийшов на ґанок повагом і роздивився навкруги.
Потапчук ждав на тому ж місці. На першому ґанку стояв жандарм. З оголеною шаблею. Другий стояв на розі матеріального складу. З-за рогу вистромився хтось. То Федір Козубенко. Він помітив Зілова і нетерпляче тупцював.
Не поспішаючи, Потапчук і Зілов пішли назад. Повз другого жандарма, повз першого.
— Ти ж тільки зрозумій! Вольтів стовп це є простісіньке сполучення багатьох елементів. Коли, скажімо, взяти звичайний елемент Леклянше[255]…
Фу ти чорт, як хочеться висолопити язика цьому напиндюченому жандармові! Радість танцює, співає, галасує, немов п'яна. Бліде Федорове лице визирає з-за рогу.
— Ну, як? Як??? — благають його очі.
Зілов неквапно підходить до рогу. Очі його блищать, грають, випромінюють світло. До таких очей не треба ніяких пояснень. Федорове обличчя рожевіє.
254
Мурманом тут не обійдеться. — У першій редакції роману «Наші тайни» у розділі «Запитання повторюються», який письменник у наступних виданнях зняв, розповідалося про мобілізацію батька Вані Зілова — ремонтного слюсаря — на Мурманську залізницю. Ю. Смолич так пояснював причини мобілізації: «Тоді міністерство почало присилати на Мурман робітників із прикордонних залізничних дільниць. В прикордонних дільницях залізничний персонал уважався за мобілізований і, отже, підлягав військово-польовому суду. Це був дотепний спосіб утворити персонал Мурманської залізниці і не менш дотепний — звільнитися в прикордонній зоні від неблагонадійного, небезпечного елементу» (Смолич Юрій. Наші тайни. К., 1936, с. 305). В останній редакції письменник згадує Мурман як місце заслання.
255
Елемент Леклянше — гальванічний елемент.