Страница 86 из 213
— Наряди? — вже просто так, для проформи, хрипить він, хапаючи Зілова за руки.
Зілов мовчки — говорити він не може, такий же шум: радість співає, лементує, витинає гопака — хлопає себе по животу. Живіт гуде дивним дерев'яним звуком. Книга нарядів разом із своєю грубезною казенною оправою тут, під сорочкою. Он як здорово вибивати по ній барабанний дріб — тра-та-та-та, гоп-са-са!
— Ванечка… друг… милий… товаришок…
Але Зілов нарешті не витримує. Годі, він вже далі не може! За десять хвилин він пережив ціле справжнє і доросле життя. Більше він не може! Годі!!! Радості, радості — веселій, урочистій і п'яній радості — дайте широку дорогу! Гей, розступіться, ви!
І Зілов раптом озирнувся.
— Дядя! — гукнув він.
Жандарм на розі здригнувся і глянув. Тьху! Краще б його очі не бачили. Цей паршивий гімназист висолопив йому язика і аж присів від переляку, радості й грубіянства! Фу, аж непристойно! От гукнути б зараз когось і одтарабанити до директора. Хай поставить йому отметку… Тоді б знав…
— Тс!.. — шарпає Зілова Козубенко. — Дурак! Провалиш!
Вони зриваються і летять. Вітер свище в ушах, б'є в обличчя, вищить довкола, як недорізане порося. Калюжі розступаються перед ними і розлітаються хмарами рясних бризок по сторонах. Стрічні відсторонюються і кленуть. Кілька собак біжать за ними навздогін і хапають вже їх за п'ятки…
СВІТ ОБСТУПАЄ НАС
Аркадія Петровича тим часом опанувала нова витівка. Розклад серед гімназистів болів йому. Розклад серед гімназистів допікав йому. Розклад серед гімназистів сушив йому серце і голову.
Освіта! Прекрасне прийдешнє! «Сейте разумное, доброе, вечное. Сейте! Спасибо вам скажет сердечное русский народ!»[256] Аркадій Петрович не міг знести занепаду нашої моральності. Карти, пиятика, розпуста, лінощі, неробство, хуліганство! Треба щось робити. Треба вживати заходів. Треба рятувати. Інакше пропаде все: «і розумне, і добре, і вічне».
І Аркадій Петрович вирішив утворити літературний гурток.
Існування будь-яких гуртків у стінах або й поза стінами навчального закладу для учнів середніх шкіл заборонялося категорично. Гімназист мусить вивчити й відповісти учителеві урок. Більше нічого. Нічого там заводити викрутаси і крамолу!.. Отже, сама ідея утворення літературного гуртка це був, безсумнівно, акт крамольний. А заборонений плід такий солодкий! На перші збори нашого літературного гуртка прийшов навіть Бронька Кульчицький.
Нас зустріли Аля і Валя. Збори гуртка мали відбуватися у Вахлакових. Аля мружилася. Валя кулилася. Було затишно і приємно. Хотілося залізти в найдальший куток канапи, поруч із Валею або й Алею, і слухати. І нічого не говорити. І голову прихилити Алі або Валі на плече. За вікном дощ, листопад, мряка і холод. А тут тепло, горить лампа під зеленим абажуром, і Алине або й Валине плече таке затишне і таке ласкаве…
Втім, пас було аж одинадцять, а Аля з Валею — це тільки дві. В кращому разі на їхні плечі можна було прихилити максимум чотири голови…
І от, ввійшовши до загальної кімнати, ми раптом побачили ще один дівочий профіль. Ще одна гімназисточка, в зеленому форменому платтячку з білим комірцем, сиділа поруч з Венерою Мілоською, скромно схилившись над книжкою. Вона вдавала, що захоплено читає. Бо вона дуже засоромилася, коли до кімнати зразу ввійшло стільки молодих людей.
У Сербина затремтіли йоги, і йому зробилося майже млосно. В фотелі зовсім поруч з Венерою Мілоською, скромно схилившись над книжкою, сидів не хто інший як Катря Крос… Катря Крос!.. Зовсім поруч з Венерою Мілоською! Які ідіоти були ці древні греки! Що цей гіпсовий істукан проти справжньої і живої Ка грі Крос! Звісно, якби вони знали Катрю Крос…
Сербин почервонів, затремтів і тихо вийшов в кімнату до Пантелеймона. Він стидався! Нізащо! Нізащо в світі він не підійшов би привітатися до Катрі Крос! Нізащо…
Так воно й вийшло. Всі підійшли, привіталися і познайомилися. Катря встала, покинула книжку і, стидаючись, ледь-ледь потиснула кожному руку. А Сербин не підійшов. Катря і Сербин, тільки вони й знали, що вони так і не познайомились.
Аркадій Петрович сказав коротеньку промову про завдання літературного гуртка, про «разумное, доброе и вечное», про «спасибо», котре скаже нам руський народ. Гурток мав читати руських класиків і тут же їх обговорювати. Тургенєв, Достоєвський, Толстой. Можна ще й Гончарова. Скажімо, «Обрыв». Почати Аркадій Петрович запропонував хоч би з Тургенєва.
Читати і обговорювати Тургенева було, звісно, нуднувато. Адже кожний з нас перечитав його не пізніше п'ятого класу. Навіть Воропаєв і той читав чи то «Отцы», чи то «Дети». Навіть Кашин, який, окрім видань «Развлечения»[257], не читав нічого, і той якось помилково проглянув «Записки охотника», у виданні Ситіна[258] вони були надруковані таким же шрифтом, як і Нат Пінкертон. Але з пропозицією Аркадія Петровича погодилися всі. Читати так читати. Репетюк і Піркес поклали голови на плечі Алі. Кашин і Воропаєв — Валі. Туровський і Кульчицький влаштувалися обабіч Катрі Крос. Сербин тихо вийшов з Пантелеймонової кімнати і притулився в кутку за Венерою. Серце йому колотилося.
Читали «Отцы и дети». Читав сам Аркадій Петрович. Базаров! Нігілісти!..
— Глядіть! — сказав Туровський. — Які були раніше покоління молоді! їх хвилювали різні питання й проблеми. Чи є бог? Яка мета життя? Що таке безконечність? Що таке любов??.. — Катря спалахнула, і на Туровського вдарив від неї теплий, аж гарячий струмінь.
— Дурень! — відгукнувся Піркес. — Ще б цього нам бракувало! Війна! Загибають мільйони людей, світ скоро загине! А ми будемо сперечатися про бога, мету життя та безконечність! Га-га-га! От, дурило!
Аркадій Петрович схопився за книжку.
— Власне, ми говоримо не по темі, панове! Я пропоную звернути вашу увагу на… характеристики героїв… І… І їхні суперечки з батьками.
Від прохання звернути увагу на характеристику зразу ж зробилося нудніше. Ну, да: Хорь — практик, Калинич — ідеаліст…[259] Здається, починало відгонити лекцією словесності.
Макарові вперше у житті доводилося не читати самому, а слухати. І це прикувало його увагу. Базаров, безперечно, непоганий хлопець. Хоча, взагалі, нігілісти дурні. З нічого не може нічого й бути. Нігілісти — ніщо. Людина не може тільки заперечувати. Людина повинна щось і стверджувати. А що стверджує він, Макар? Га? Макар навіть розгубився. Фу ти, чорт! Він, здається, не стверджує нічого. Втім, він нічого й не заперечує. От тобі й раз! Як же це так?!
Тут Потапчук перервав читання. Опис життя братів Кірсанових, тургенєвських поміщиків, йому не вподобався. Цей ледар з англійськими манерами!
— Чорта! Яке дурацьке життя!
— Життя! — зневажливо відгукнувся Репетюк. — Ви розумієте, містер, що таке життя? — Репетюк щойно якраз захоплено заздрив життю англізованого поміщикового брата.
І якого, власне, чорта ці мілорди ламаються? Жили б собі та й жили. Таке прекрасне життя! Маєток, господарство, безплатний кріпак-робітник. Ще чого треба?! Піркес теж відгукнувся з свого закутка.
— Життя!.. — підхопив він. — Я теж хочу жити… Але я зовсім не хочу такого життя, яке зараз є… Ненавиджу!
— А якого б тобі захотілося? — іронічно закинув Туровський.
— От якого. Океани і материки. Ніяких держав, ніяких кордонів! Одна країна! Жодних релігій, націй чи там рас. Ненавиджу! А втім, нехай навіть будуть. І нації, і раси. Що з того, що негр чорний? Що з того, що в китайця косі очі? Человек — это звучит гордо!..[260]
— Человеки, — буркнув Зілов, — теж бувають різні. Є Піркес — одеський банкір, і є Піркес Шая, який не має ні батька, ні банку. Він має тільки власний розум, руки та ще, може, скрипку…
256
— слова з вірша М. О. Некрасова «Сеятелям» (1876), зверненого до «сеятелей знанья на ниву народную».
257
… окрім видань «Развлечения»… — петербузького видавництва, яке орієнтувалося на смаки міщанського середовища.
258
Ситін Іван Дмитрович (1851–1934) — російський видавець-просвітитель. У його видавництві виходили дешеві видання творів класиків, народні календарі тощо.
259
… Xорь — практик, Калинич — ідеаліст… — герої оповідання І. С. Тургенєва «Хорь и Калинин» з циклу оповідань і нарисів «Записки охотника» (1847–1852).
260
Человек — это звучит гордо!.. — слова Сатіна з п'єси О. М. Горького «На дне» (1902).