Страница 84 из 213
Зате він розстарався у восьмому класі на перший том «Капитала» Маркса і ще на якусь, зовсім нелегальну, закордонного видання, брошурку.
Найкумедніше в усій цій справі було те, що Коля Макар, найзаядливіший на цілу гімназію книжник, так ні разу й не попався директорові. Макар навчився носити заборонені книжки «на собі» — за бортом тужурки, догори ногами. Він так і читав їх нишком на лекціях, не виймаючи з-за борта, тільки розстебнувши поли та скосивши очі собі на живіт. Він захоплювався тепер Платоном і Спенсером.
Лекції ми відбували механічно, віддаючися кожний своїм особистим справам. Педагоги або справді не помічали цього, або вдавали, на все махнувши рукою. На перемінках ми збиралися гуртками й розповідали новини та анекдоти. Найпершою темою був Гришка Распутін[252]. Чутки й побрехеньки про нього Кульчицький та Воропаєв приносили щодня десятками. Сюжети цих фабльо розгорталися неодмінно в лазнях, монастирських келіях, заміських кабаках або у великопанських будуарах.
Після женщин розмови переходили на очко. Кашину не щастило абсолютно. Він не вмів утриматися від чарки коньяку. Він п'янів і програвався вщент. Він вже позаганяв усі свої речі, зимову шинель, чоботи, навіть футбольні буци. Отрута азарту була непереможна. Кульчицький і Воропаєв дуже барвисто уміли розповідати про Кашинові невдачі. Як Володька поставив, як Гора-Гораєвський попросив його показати «ответ» і, взявши Кашина двома пальцями за комір, вивів його з кімнати і за дверима ще й позичив йому коліном під зад…
Кашин бігав очима, червонів і намагався перевернути все це на жарт. І Воропаєв з Кульчицький жартують, бо нічого такого зовсім не було. І Гора-Гораєвський тільки жартував, щоб усіх насмішити. І сам Кашин на те дав свою згоду, з Горою наперед умовившись, щоб пожартувати…
— А от учора, — нарешті щастило йому звести розмову на інше, — сміху було! Іду я по вулиці з Горою-Гораєвським, коли це двоє жандармів Митьку Ізвольського тягнуть.
— Ізвольського, — компетентно відгукнувся Воропаєв, — вишлють на Сибір. Мені Гора говорив. Такий, розумієте, сукин син! Він розводив агітацію в маршових батальйонах. Позавчора, розумієте, таке на рампі було! Десятьох маршистів жандармам прийшлося застрелити…
— Та що ти кажеш? Розкажи!..
Всі зацікавлено потіснилися до Воропаєва. Тільки Зілов та ще Потапчук залишилися на місці. Зілов глянув на Потапчука, Потапчук на Зілова, і вони зразу ж розвели очі в різні сторони. Зілов з Потапчуком могли б дуже докладно розповісти про ці події. Але вони мали, мабуть, причини мовчати.
Втім, розповідь була перервана при самому початку. Прозвучав другий дзвінок, перемінка кінчилася, двері відчинились, і на порозі з'явився Ян Казимирович. Ми зірвалися з місць.
Ян Казимирович був наш новий викладач німецької мови й літератури. Ельфріду Карлівну з гімназії звільнено. Вона була справжня німкеня з Прибалтійського краю.
Ян Казимирович був поляк, біженець з російської, захопленої німецьким військом, частини Царства Польського. Десь у Піотрокові[253] Ян Казимирович мав салон куафери. Як це трапилося, що він зайняв пост педагога, цього ніхто не знав і розгадати не міг.
Для нас лекції Яна Казимировича були найкращою розвагою. Яну Казимировичу було сімдесят років, і він страждав старечим слабоум'ям. Він не умів розрізнити, що добре, що погане, що робиться щиро, що навмисне. На його лекціях ми веселилися як могли. Ми танцювали ойру, грали в очко, даючи карту й Яну Казимировичу, виходили з класу без дозволу, влаштовували чемпіонат французької боротьби. Коли боролися такі силачі, як, скажімо, Зілов проти Кашина, всі кидали свої справи й сходилися серед класу кружка. Ян Казимирович залишався один, самотній, на кафедрі. Ніхто не обзивався до нього, ніхто не виходив відповідати, ніхто не відгукувався на його виклики. Понудьгувавши якийсь час, попозіхавши й попочухавши собі праву брівку, Ян Казимирович спускався з кафедри і собі втискувався в коло спостерігачів боротьби. Скоро він захоплювався не гірше від інших. Всі штовхалися, штовхався й він, всі сперечалися, сперечався й він, всі кричали, кричав і він. Він метушився довкола борців, як найзапекліший «болельщик»:
— Неправильно! Ножку! Ножку! — кип'ятився він, помітивши, що один з борців вдався до забороненого прийому. — Локші йому! Неправильно! Заберіть ногу, а то я поставлю вам одиницю!
І справді, розгніваний, він біг до кафедри, хапав журнал і вліплював нечесному борцеві одиницю за знання німецької мови і літератури. Ці одиниці звалися в нас «одиницями воєнного часу».
ПЕРШИЙ НАРЯД
Про події на військовій рампі, про заколот у маршовому батальйоні та про відношення до цього студента Митьки Ізвольського Зілов з Потапчуком і справді могли б розповісти чимало. Вони самі були безпосередніми учасниками цих подій.
Було це позавчора вранці, в неділю. Потапчук прийшов до Зілова, що був у нас відомим знавцем фізики в обсязі дещо більшому проти підручника Краєвича в справах різних анодів, катодів, омів, вольтів, ватів і амперів. Вони сіли до столу і розгорнули зошити.
Але саме тої секунди вхідні двері розчинилися і до кімнати вскочив хлопець з чорним від вугілля обличчям та в засмальцьованій робочій одежі. Це був відомий вже нам кочегар з С-815 Федір Козубенко, машиніста Крзубенка син.
— Швидше! — відсапнув Козубенко. — Шукай батькового сундучка… напхай їжі… біжімо…
— Що трапилося? — не зрозумів Зілов. — Який сундучок? Кому їжі? Куди біжімо?
Але в Козубенка, видно, зовсім не було часу, та й говорити йому було важко. Він кинувся до комори. Старий сундучок машиніста, в який він бере з собою в поїздку їжу, стояв тут же, за порогом. Федір схопив його й витрусив якесь барахло, що було всередині.
— Хліба… якийсь глечик… насип борщу… абощо! — скомандував він.
Не розпитуючи, збагнувши, що справа надто спішна, Зілов кинувся до кухні. За мить він повернувся з окрайцем хліба та мискою квашеної капусти.
— Здорово! — Федір засунув це всередину й гримнув вічком. — Швидше шинель і шапку!
— Але що таке?..
— Швидше! За мною! По дорозі розповім! — і Федір кинувся з хати.
Похапавши шинелі, Зілов і Потапчук кинулися за ним. За хвірткою вони наздогнали Федора. Проте, побачивши Потапчука, Федір раптом спинився.
— Це хто? — сполохано запитав він.
— Це свій хлопець. Але ж я не знаю, в чому справа…
Федір повагався секунду. Потім він махнув рукою. Слова Зілова вже заспокоїли його.
— Швидше… Не будемо бігти, поки у місті. Крючок зразу перехопить… мерщій до колії, а там уже вдаримо щодуху… Цей хлопець, може, також знадобиться…
І поки вони йшли хвилини три широкою Дворянською, далі Привокзальною вулицею, Федір Козубенко встиг розповісти хлопцям, в чому була справа і для чого був потрібний машиністів сундучок і сам Зілов.
Вранці на військову рампу прибув якийсь маршовий батальйон. Невідомо ще зараз, як це трапилося, — чи приїхав він вже розпропагований, чи це була робота місцевих, можливо, що саме так, бо Митьку Ізвольського крючки піймали недалеко від самої рампи, — а тільки маршовий батальйон раптом відмовився їхати на фронт. На дверях вагонів, впоперек через «40 человек или 8 лошадей», вони написали крейдою: «Довольно! Мы не хотим воевать за буржуев и помещиков!» Комендант рампи вислав свою сотню під гвинтівкою — стерти написи і загнати маршистів до вагонів Але комендантська сотня була затюкана, забрьохана гряззю і закидана кінськими кізяками Тоді комендант викликав батальйон георгіївських кавалерів, що стояв постоєм у дванадцятому полку Батальйон оточив ешелон і обстріляв беззбройних маршистів. Десятьох вбито, сорок два поранено, маршистів загнано по вагонах, і вагони запломбовано, як вантажі. Комендант дав наказ негайно рушати. Але тут виявилося, що ешелон був без паровоза. Шумейко відчепив свого С-815, одвів у депо і залив топку Коли в машиністській діжурці довідалися про події, кочегари й машиністи, які були у діжурці, викликані в наряд під військові ешелони, вирішили й собі підтримати солдатів Вони похапали свої сундучки й розбіглися геть з діжурки. Ешелон, правда, поїхав на фронт Комендант викликав діжурний паровоз залізничного батальйону Але вияв солідарності робітників став відомий маршистам Коли поїзд рушив, запломбовані маршисти висувалися у віконечка і кричали назад: «Спасибі робітникам за підтримку! Підтримайте нас, а ми підтримаємо вас! На фронт ми їдемо брататися!» Жандарми відповідали пострілами по вікнах…
252
Гришка Распутін — Распутін (Нових) Григорій Юхимович (1872–1916) — фаворит царя Миколи II та його жінки Олександри Федорівни, політичний авантюрист. Як «провидець», «цілитель», він набув необмеженого впливу на царя, царицю та їхнє оточення, втручався у вирішення державних справ. Прагнучи врятувати авторитет царської сім'ї, монархісти вбили Распутіна. «Распутівщина» була одним із виявів повного розкладу правлячої верхівки.
253
Піотроков. — Йдеться про місто Пьотркув-Трибупальскі у ПНР.