Страница 44 из 213
Сербин, теж досить старанний читець, взяв у Макара книжку і розгорнув її. Це був Ніцше. «Так говорил Заратустра»[148]. Між сторінок товстенького томика, замість закладки, було засунуто ще тоненьку брошурку. Це був Нат Пінкертон — «Тайна старой мельницы».
До проходу, де стояли ми всі, хутко проштовхалися Кашин і Кульчицький.
— Хлопці! — захоплено зашепотів Кашин. — Після балу виходити всім разом. Будемо бити кадетів!
— За що? — поцікавився Зілов.
— Щоб не задавалися.
Всі підтяглися і повели плечима. Бити — так бити! Репетюк мовчки кивнув головою, не одриваючи очей від Ліди і Пука. Він придумував, як би разом з кадетами пристукнути й цього клятого телеграфіста.
Шая Піркес самітно бродив по задніх кімнатах. Мелодія танців його дратувала, виконання цієї мелодії обурювало.
— Ненавиджу! — шепотів Шая, тікаючи в найдальші кімнати, куди звуки оркестру майже не досягали.
Шая був музика, скрипач. Ах, скрипку і музику Шая так любив! Як добре б піти зараз додому, взяти скрипку і заграти щось ніжне й тужне! А потім лягти лицем у подушку і навіть поплакати трошки…
Але це було неможливо. Щойно підходив уже Кашин і сповістив, що після балу виходити всім разом, бо треба бити кадетів. Раз треба, то треба. Шая не спитав — за що. Товариське вирішення виконується свято.
Нарешті вдарив марш. Бал закінчився. Ми вийшли перші і притаїлися за рогом. Кадети з'явилися незабаром разом з їхніми дамами. То були гімназистки. Серця наші залила хвиля образи, ревнощів і люті. Рівною лавою ми відокремилися від стіни і миттю зімкнули коло. Кадети з дамами опинилися всередині. Переляканих дам ми галантно попросили почекати тут. Кадетів ми завели за ріг. Там ми запропонували їм скинути пояси з мідними бляхами і висипати з кишень всі металеві речі. Вони понуро виложили ножі, ключі й мідні п'ятаки. Ми так само скинули на купу все, чим в запалі бійки можна було поранитися. Після того Кашин гукнув «віра!», і ми почали їх бити.
Бійка відбувалася похапцем і з додержанням абсолютної тиші. За рогом стояв поліцай, і потрапити в його лапи не було ні в наших, ні в кадетських інтересах. Ми молотили один одного, зціпивши зуби. Тільки тихе зойкання, приглушений хрип і тяжке сопіння порушували інколи цю напружену й урочисту тишу. Кадети були старші за нас, відгодованіші й дебеліші. Але нас було більше. За п'ять хвилин вони лежали, зарившися носом у пісок, і нишком хлипали.
— Майна! — дав відбій Кашин.
Биття ту ж мить урвалось. Ми звели кадетів на ноги. Вигляд їхній був мало презентабельний. Сорочки були роздерті, погони зірвані, фізіономії рясніли синцями й саднами. З носів струмила кров.
— Будете? — грізно запитав їх Кашин.
— Ні…
Але тут ми всі враз здригнулись і зовсім принишкли. Щось дивне, якийсь чудний, не чуваний досі звук вразив нас.
Ми звели голови й прислухалися. Звук повторився. Він линув звідкілясь здалеку, з-за самого обрію, здавалося — з другого боку земної кулі. Це було якесь негучне, ледве чутне, але дуже протяжне, рокотливе гарчання. Тембр його був дуже низький, майже невіддільний від самої низької, густої тиші задушливої серпневої ночі. Але за ним відчувалася величезна напруга і могутність. Від цього гарчання здавалося, що саме повітря здригалося й тремтіло.
— Важкі гармати… — сказав один з кадетів.
— Хіба гармату так далеко чути? — прошепотів Зілов.
Йому ніхто не відповів. Ми стояли занімілі, притихши й не рухаючись, щоб не сполохати ці чудні звуки. Тільки серця наші колотилися чимдуж і в грудях намотувався клубок чудного, не знаного ще, велетенського й незрозумілого піднесення…
Наш світ був малий, мікроскопічний — скільки сягає людський зір, не більше. Здається — сім кілометрів радіусом по виднокругу. З географічними горизонтами кінчалися й наші обрії. Далі за виднокругом починалося вже справжнє, велике і доросле життя. По колу, по виднокругу, воно обступало нас своїми хвильними моторошними тайнами.
Велика, манлива й моторошна тайна гарчала з-за обріїв до нас.
ПЕРШИЙ ЗИСК ОД ВІЙНИ З НІМЦЯМИ
До початку навчального року в гімназії залишалося якихось три-чотири дні. Приміські гімназисти почали з'їжджатися: «передержки» вже тривали[149] кілька днів.
Сербин і Макар мали передержки з німецької мови. За інтенсивним тренуванням і матчами цього літа, звісно, не лишилося часу на німецькі вокабули та винятки. Хіба до деклінацій та кон'югацій було, коли треба було відбути цілу низку найвідповідальніших міжміських змагань в гонитві за «очками», які давали право пройти в літові команди?
В класній кімнаті, в якій здавали передержки з німецької мови, було нудно і тоскно. Чоловіка сорок гімназистів різних класів понуро підперли кулаками зблідлі вилиці. Під грудьми, там, у цій такій таємничій чутливій западині між ребрами, у кожного щось немовби тремтіло, нило і лячно завмирало. За великим столом посередині сиділа сама Ельфріда Карлівна, наша німкеня, та двоє її асистентів. Вона була, яка завжди, сувора, невблаганна, вимоглива і справедлива. Вона була одним з п'яти найбільших нещасть гімназії[150] — Мопс, Вахмістр, Піль, Чир і Фріда. Директор, інспектор, позашкільний надзиратель, латиніст і вона. Вона покликала до столу вже шостого і з п'ятьох попередніх не пропустила жодного.
— Микола Макар! — розітнулося раптом від столу.
Ельфріда Карлівна викотила свої гудзикоподібні оченятка і прип'яла їх до Макарової постаті.
Макар сіпнувся і зірвався на рівні ноги. Бокль[151] і Нік Картер злетіли з парти і хряснули на підлогу. Макар хутко нахиливсь і підняв книжку. Коли він розігнувся, лице його було таке ж бліде і жовтаве під рясним ластовинням. Навіть від раптового нахилу кров не відсвіжила його. Макар обсмикнув тужурку і тихими, непевними кроками, забираючи трохи вперед лівим боком (звичка від довголітнього грання лівим краєм), посунув між партами до столу. Обличчя його було сумне й безнадійне. Треба було іти складати іспит і провалюватися. Двері класу раптом розчинились. На порозі з'явилася височенна, ставна й огрядна постать інспектора Богуславського. Ми, як один, зірвалися на рівні ноги. Що за чорт? Чого це інспектора притаскало на німецьку передержку? Невже він збирається особисто асистувати? Тоді це загибель…
Богуславський привітався до вчителів і звернувся до гімназистів.
— Панове! — сказав він. по короткій паузі. — Ми переживаємо зараз надзвичайні дні… Можете сісти…
З глухим рокотом ми завалились назад на парти. Тридцять пар легенів зітхнули з полегшенням. Було очевидно, що інспектор прийшов сюди не з наміром особисто вислуховувати німецькі відмінки та винятки. Він мав виконати якусь більш високу місію. Він прокашлявся і почав:
— Наша дорога вітчизна, наш улюблений і обожнюваний монарх…
Добрих п'ять хвилин Богуславський виголошував патетичну патріотичну промову. Вахмістром ми його звали не лише за його кремезну постать, а й за відповідне, цілком гідне такого чину, поводження з своїми вихованцями. Крім того, справжній вахмістр жандармського ескадрону, що стояв у нашому місті, Кошевенко, був схожий на нього і лицем, і постаттю, немов його рідний брат, так само, як інспектор, був схожий на справжнього вахмістра в методах виховання своїх підлеглих. З нашого інспектора був рідкий, навіть на часи Кассо, держиморда. А втім, у цю хвилину він був навдивовижу лагідний і піднесений. Високим штилем і тоненьким, ніяк не відповідним до його величезної постаті, голоском він прокричав нам про божий промисел, про силу царя-богоносця.
Все це було нам дуже добре відомо. Академіст Богуславський мав нахил до літератури, і саме він був автором відомої кожному середньошкільникові брошури «Трехсотлетие дома Романовых». В рік святкування трьохсотліття[152] її роздавали по всіх гімназіях Російської імперії всім учням. Ми — учні гімназії, де інспекторував сам автор, — повинні були вивчати прокляту брошуру напам'ять і назубок.
148
Це був Hіцше. «Так говорил Заратустра». — Мається на увазі твір німецького реакційного філософа Фрідріха Ніцше (1844–1900) «Так говорив Заратустра» (1883–1884), в якому утверджувався культ сильної особистості, «надлюдини».
149
… «передержки» вже тривали… У виданні 1937 p. Ю. Смолич дав до цього місця таку примітку: «Передержки — повторні іспити восени для тих, хто не склав весною» (Смолич Юрій. Дитинство, с. 37).
150
Вона була одним з п'яти найбільших нещасть гімназії… — Відповідаючи на лист читача М. Г. Кошарпівського, в якому зазначалося, що в дореволюційних гімназіях були і справжні педагоги, Ю. Смолич писав: «Були прогресивні вчителі і в нашій гімназії. Але характерними були якраз реакціонери. Адже дія відбувається в глибокій провінції, ще й прикордонній та «черте оседлости», куди засилали що було найгіршого серед педагогів того часу, до того особливо «благонадійних» в цьому небезпечному закутню Російської імперії. Адже треба було «обрусевать», і учителі в наших місцях додержували до зарплатні додаток за «обрусение края» (лист від 12 червня 1957 p., особистий архів дружини письменника О. Г. Смолич).
151
Бокль Генрі Томас (1821–1862) — англійський історик і соціолог-позитивіст, представник географічної школи в соціології. Головна його праця «Історія цивілізації в Англії» (1857–1861).
152
В рік святкування трьохсотліття… — тобто трьохсотліття династії царів та імператорів, які царювали з 1613 по 1917 р. Трьохсотліття пишно відзначалося в 1913 р. З цього приводу В. І Ленін в статті «Маївка революційного пролетаріату» писав: «Царева чорна сотня і поміщики, орава чиновників і буржуазія відсвяткували 300-річчя ювілей грабежу, татарських наїздів і зганьблення Росії Романовими» (Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 23, с. 283).