Страница 45 из 213
Після патетичного і досить абстрактного вірнопідданчого вступу Богуславський виклав нарешті і мету своєї появи. Війна почалася, бої точилися вже на прикордонні, наше доблесне військо розпочало переможний наступ, але й перемоги на війні не даються дурно. Шлях перемог теж встилається трупами і тілами ранених. Держава, проте, ще не встигла приготуватися до війни, яку їй так нагло і зухвало накинув її підлий ворог, шваб. Тому зараз вона жде якнайширшої допомоги від самого населення, сповненого найвищих вірнопідданчих почуттів та найгарячішого патріотичного ентузіазму. Сьогодні, не пізніш як через три-чотири години, мають прибути до нашого міста ешелони з першими пораненими. Ціле місто вже встало на ноги. Громадські комітети вже організують зустріч дорогих героїв — готують харчі, білизну тощо. Потрібні лише руки, які нагодують нещасних страдників, допоможуть від зворушеного і вдячного населення. Бути цими руками від імені міських комітетів інспектор пропонував саме нам, гімназистам старших класів.
— Ура-а-а! — гримнули ми у відповідь, так що шибки у вікнах забряжчали. Коротким знаком вказівного пальця — це був його звичайний жест — інспектор спинив наш ентузіазм.
— Отже, господа, всі, хто воліє послужити царю і отечеству, — а хто не воліє (інспектор стенув плечима), того ми неволити не будемо, — через три години мусять прибути до комендатури військової рампи.
З милою посмішкою інспектор повернувся до Ельфріди Карлівни.
— Я сподіваюся, дорога Ельфрідо Карлівно, що ви встигнете за ці три години відпустити всіх ваших «клієнтів»?..
Ельфріда Карлівна невдоволено знизала плечима і розвела руками. Пропустити за три години тридцять чоловік, які протягом цього року, та й всіх попередніх років, нічого не робили з німецької мови, — це, звичайно, недостатньо. Але якщо гер інспектор того вимагає… Ельфріда Карлівна запнулася. Вона погано знала російську мову і, не дібравши потрібного слова, переходила завжди на німецьку. Так зробила вона й цього разу. Про свою згоду зробити так, як інспектор того вимагає, вона заявила вже по-німецькому.
— Не інспектор, — нетерпляче перебив Богуславський, — а інтереси нашої дорогої вітчизни!
По класу поміж учнів пройшов тихий, ледь-ледь чутний шелест. В інспекторовій мові тепер уже цілком виразно бриніла нотка виклику до його колеги, вчительки німецької мови. В чому ж річ? Ми нічого не розуміли.
— Крім того, — тоненький, писклявий голосок інспектора на цей раз бадьорився зовсім недвозначно, — крім того, я гадаю, що висловлювання німецькою мовою ви могли б залишити виключно для годин вашої лекції, в межах програм, затверджених міністерством народної освіти. Я гадаю, дорога Ельфрідо Карлівно, що ви вправитеся покінчити з усіма за годину-півтори. В такий, знаєте, час, як ми переживаємо… А ви чого тут стоїте? — побачив він раптом бліде воскове Макарове обличчя. — Ви екзаменуєтеся? Вже скінчили? Можете сісти.
Кивнувши головою, Богуславський тоненько кашлянув і виплив геть.
Тепер ми мали індульгенцію на всі невивчені німецькі деклінації та кон'югації принаймні до дня закінчення війни. Вже ніхто з нас ніколи не знатиме німецької мови.
ВІЙНА СПРАВДІ ПОЧИНАЄТЬСЯ
А втім, війна і, зокрема, ешелони з першими раненими полегшили іспити не лише з німецької мови. Богуславський обійшов також інші класи і скрізь запропонував покінчити з іспитами протягом години. Залишених за неуспішність на другий рік майже не було. Навіть ті п'ятеро, яких встигла проекзаменувати і провалити Ельфріда Карлівна, були пізніш амністовані педагогічною радою і переведені до слідуючого класу.
Веселою оравою видерлися ми через годину з гімназичних класів і коридорів на широку й вільну вулицю. Сербин і Макар склали німецьку передержку. Жайворонок і Зілов — латинську. Кульчицький — з математики. Воропаєв, Теменко і Кашин — і з латині, і з математики. Все це було радісно і несподівано.
Майже повним складом нашої команди, на чолі з самим капітаном Репетюком, ми рушили на «банкет до Банке». Разом з нами туди ж сунули й інші групи ощасливлених гімназистів.
Кондитерська Банке була нашим улюбленим пристановищем. По-перше, це було єдине прилюдне місце, куди дозволялося заходити гімназистам, — до ресторанів, пивниць абощо вхід нам був абсолютно заборонений.
По-друге, всі ці ласощі в кондитерській Елізи Францівни Банке були справді надзвичайно смачні. Вона була кондитерка старої школи марципанів, банкухенів і конфітур.
По-третє, сама Еліза Францівна та її три доньки-близнята — біляві, рум'яні й пухнасті Труда, Еліза і Марія — були такі привітні, ласкаві й доброзичливі! Вони дозволяли гімназистам закурювати в залі кав'ярні і самі в цей час поглядали через вікно, чи не наближається з вулиці Вахмістр, Мопс або Піль.
Словом, кондитерська Елізи Францівни Банке була одним із дуже небагатьох місць відпочинку наших пригноблених гімназистських душ.
— Вітаю панів гімназистів! — з сильним акцентом і дещо калічачи російську мову, всміхнулася назустріч нам Еліза Францівна. — Я бачу, пани гімназисти щасливо покінчили з екзаменами?
Ми відповіли зливою радісних вигуків, привітань і подяк і кинулися займати вільні столики: Труда, Еліза й Марія вже поспішали з тістечками.
— Свіженькі наполеони, панове!.. А я рекомендую вам марципан!.. Ні, ні, візьміть краще мікадо! — кожна з сестер вихваляла якийсь гатунок тістечок, автором якого була вона в пекарні позаду кондитерської.
Ми накинулись і на наполеони, і на марципани, і на мікадо. В кондитерській зробилося метушливо й галасливо. Ми почували себе справжніми, дорослими, повноцінними громадянами. Суспільство і держава покликали нас на допомогу. Значить, вони потребують нас. Значить, без нас вони не могли б обійтися. Чорт забери, але ми почували себе вже справжніми героями! Немовби ми оце мали йти помагати не на харчовому пункті, а на фронт — наражатися на небезпеки боїв.
Макар, який, крім книжок і футболу, мав ще й третій інтерес у житті — рожеве пухнасте личко шістнадцятилітньої Труди Банке, — відокремився від компанії і аврукав із своїм «предметом» в кутку біля прилавка. Очі його іскрилися м'яким сяйвом, кінчики вух пашіли, і губи вигиналися непевною та соромливою рурочкою. Одначе його ляси сьогодні не мали великого успіху. Обличчя Трудине, як і інших Банке, було тихе, сумовите, заклопотане, без звичайних вогників веселощів. Не розваживши сердешної дівчини, Макар повернувся до нас.
— Чого це Труда, та й всі інші, сьогодні такі кислі? — поцікавився хтось із нас.
— Взагалі, вони заклопотані долею їхнього дядька, що живе в Берліні. Він призовного віку, і його, мабуть, покличуть на війну.
— О!? — зацікавився Воропаєв. — Хіба Банке — німецькі підданці?
— Ні, вони взагалі російські підданці, але їхній дядько живе в Берліні і підданець німецький.
Капітан Роиоткж закопилив губу і зневажливо смикнув себе за ланцюжок пенсне.
— Я дивуюся з вас, сер, — примружився він до Макара, що ви підтримуєте такі близькі й «ніжні» знайомства з особами, які мають у Берліні дядьків, німецьких підданців. Га, сер?
Репетюк мав звичку звертатися до всіх на «ви», вважаючи це за ознаку найкращого тону. Крім того, в хвилини, на його погляд, особливо урочисті, він уживав тону трохи підвищено фальшуватого і називав усіх — сер, містер, мілорд, кабальєро, сеньйор тощо. Думка, яку він щойно висловив, у процесі висловлення сподобалась йому самому. Справді, як це так — водитися з дівчатами-німкенями, які мають дядька німецького підданця! Він же піде в німецьку армію і буде убивати наших! Карамба!
— Що трапилося, панове? — запитала Еліза Францівна і кивнула своїм дочкам. — Біжіть же, дітки, і кінчайте мерщій! — Потім вона знову повернулася до нас, чекаючи відповіді на своє запитання.
Але останнє своє речення, адресоване до дочок, вона, як і завжди в прямій розмові з ними, проказала голосно по-німецькому.