Страница 43 из 213
Справді, за сто кроків позаду він пручався в руках п'ятьох. Він був засуджений на загибель.
— Вперед! — скомандував Зілов. — Віра!
І Зілов кинувся рятувати Ваську. Ми повернулися назад і кинулися за Зіловим.
Тепер з солдатами ми збилися груди в груди. Їх було менше, але вони були старші й дужчі. Крім того, у них була зброя. Але, признатися, ця зброя їм тільки заважала. Вони, звичайно, не бралися її вживати, але й не наважувалися пустити з рук. Зате ми їх не милували. Ми били їх кулаками, ногами, камінням. Жайворонок був відбитий. Ще хвилина — і солдати не витримали. Прикриваючись гвинтівками, вони відступили за місток. Град каменюк сипався їм навздогін.
Відігнавши їх за рівчак, ми повернулися і знову вдарили навтікача. Поки солдати не одумались або не наробили гвалту! На розі ми наздогнали Нальчицького. Він не брав участі в бою. Він не був певний за його результати і не наваживсь удруге рискувати своєю свободою.
КАВАЛЬЄ, АНГАЖЕ ВО ДАМ![142]
Тим часом громадянство нашого міста знайшло спосіб виявити свій патріотичний ентузіазм в цілком організованій формі громадської акції. Про це можна було довідатися з величезних афіш, що вкрили всі паркани за два чи три дні. Афіші сповіщали про улаштування «величезного балу — бій серпантина і конфетті, два оркестри музики, танці до ранку, буфет з міцними напоями, бенефіції на користь Червоного Хреста приймаються з подякою». Але найцікавіше було аж внизу афіші, перед самим підписом «Відповідальний розпорядник Збігнев Казимирович Заремба». Там чорним шрифтом притулилися два рядки — два несподівані, — дивні, неправдоподібні й запаморочливі рядки: «Вхід на бал і участь у танцях дозволяється вихованцям чотирьох старших класів середніх учбових закладів…»
Це було надприродне! «Правила поведения», які були записані в учнівському квитку кожного вихованця середніх учбових закладів, зовсім недвозначно попереджали цих вихованців, що їм дозволяється ходити по вулицях не пізніше сьомої години вечора, що їм забороняється відвідувати будь-які публічні місця і кінематографи, а бувати в театрах вони можуть на виставах класичних драматичних п'єс, та й то лише в супроводі батьків і з спеціальним на кожний окремий раз писаним дозволом директора[143] гімназії. В цьому ж параграфі вихованцям середніх учбових закладів категорично заборонялося також «ношение усов и бороды, а также всякого рода холодного и огнестрельного оружия» та «встречи, прогулки, а ровно совместное пребывание на улицах и в закрытых помещениях с лицами другого пола вне наблюдения родителей или лиц, особо их заменяющих»… Такі були часи міністра освіти Кассо. І раптом «вхід на бал і участь у танцях дозволяється вихованцям чотирьох старших класів середніх учбових закладів». Це була подія!
Цілком зрозуміло, що на бал ми з'явилися всі одинадцятеро.
Це був перший бал, на якому ми, гімназисти, були присутні на рівних правах з іншими громадянами. Нам було дозволено танцювати, розмовляти з особами іншої статі і навіть заходити до буфету пити лимонад і сідати там в присутності директора та вчителів гімназії. А втім, директор дуже скоро з балу зник, за ним розійшлися по домах і інші педагоги. Навіть гроза «внешкольного надзора», наш надзиратель Іван Петрович Петропович, прозваний відповідно до його професії просто Піль («піль!»), о дванадцятій годині вдав, ніби він уже не бачить жодного гімназиста, і рушив додому спати. Гімназисти уперше в житті були залишені на себе самих. На ознаку такої виняткової події Вітька Воропаєв у перерві між танцями, коли в буфеті було особливо людно, підійшов до шинквасу і гучно проголосив:
— Чарку горілки і, будь ласка, якнайбільшу!
Коли вдарили перші звуки танцю, табун кавалерів зірвався і покотився по паркету в різні боки. Кожний спинявся перед дамою, яка вражала його, і низько їй вклонявся. Це значило, що він запрошує її до танцю. Вона підводилась і клала руку йому на плече. Ніжні чи пристрасні звуки танцю підхоплювали пару, і, влившися в загальне коло, пара починала томно і чопорно кружляти по залі.
Танцювали тих часів здебільшого вальс, а також інші бальні та різні характерні танці. Хеавата, падеспань, падекатр, венгерка, краков'як, полька, мазур, котильйон, кокетка — оце їх назви, але хто їх знає, чим вони, крім мелодії, відрізняються один від одного.
Тут нарешті можна зрозуміти, чому організатори балу подбали про дозвіл прийти на бал гімназистам. Потрібні були кавалери. Наші кавалери — офіцери наших полків — позавчора виїхали. «Тил» ще не був утворений, і нових офіцерів з тиловими штабами ще не було. Танцювати не було кому. Але розрахунки організаторів були марні. Гімназистів танцювало дуже мало. Більшість не вміли зовсім, а хто й умів — не наважувався в незвичній обстановці не тільки запросити даму до танцю, а й забалакати до неї. З нашої команди футболістів танцював один Воропаєв. Танці були його стихія. Він метеликом пурхав від дами до дами. По черзі з самим паном Зарембою він диригував.
— Гран рон! — репетував він. — Кавальє, ангаже во дам! Турне!
Ми товпилися при порозі, заздро позираючи на нашого бравого товариша. То ніжна, то пристрасна мелодія вальсу колихала залу, і з тихим шурхотом пропливали повз нас пара за парою. Пан Заремба з панією Загржембіцькою, Воропаєв з дочкою самого директора (!), телеграфіст Пук з гімназичною красунею Лідою Морайловою, ще троє кадетів, сини командирів полків, з нашими кращими гімназистками. Пропливаючи повз нас, кадети копилили губу і кидали на нас презирливим, аристократичним оком. За браком військових в цю годину воєнного ентузіазму країни, вони почували себе справжніми героями серед нас, жалюгідних штафірок.
Левко Репетюк стояв червоний, лихий і нервово смикав золотий ланцюжок свого пенсне. Прекрасні складки на його штанах здригались і морщились. Він ревнував зрадливу Ліду до телеграфіста Пука. Коло Репетюка стояли Темеико, Зілов, Жайворонок, Туровський. Вони не вміли танцювати і тому гнівно балакали про те, як це в таку пору, коли там, за вісімдесят кілометрів, ллється кров героїв за вітчизну, тут ці підлі лобуряки шаркають ногами по паркету і ганебно розкошують.
Трохи осторонь стояли Сербин і Макар.
Високий, стрункий, чорнявий, з очима гарячими і носом тонким, Хрисанф Сербин стояв, схрестивши руки на грудях, в позі принаймні лорда Байрона[144]. Він глибоко зневажав танці. Крім того, він зневажав жінок. Ще зневажав він поета Пушкіна за те, що той оспівував «ніжки і перса», замість підносити голос своєї поетичної музи за ідеї людства і громадськості.
Сербин Хрисанф був похмурий і скептичний юнак. До людей він підходив з упередженням. До «лишних людей» він причисляв не лише Рудіна та Лаврецького[145], як того вимагав підручник словесності Сіповського[146], а й самого Сіповського. За це учитель словесності, той же інспектор Богуславський[147], поставив йому одиницю і залишив у карцері на вісім годин. Лівий інсайд із Сербина був прекрасний.
Поруч із Сербиним стояв Коля Макар. Це був зовні цілковитий контраст до Сербина. Білявий, з веснянкуватим, дуже неправильним обличчям, негарний. Але він був найкращий у нашому місті лівий край. Крім того, Макар був книжник. До нової, нечитаної книжки він аж тремтів. Він читав завжди і скрізь. Вдома, в перерві між таймами, в убиральні, під час обіду, на всіх лекціях. За це мав двійки і постійно сидів у карцері. Правда, в карцері він знову собі читав.
В особі Макара було дивне і рідкісне поєднання книжника і спортсмена. Книжка і футбол — цим, либонь, вичерпувалося для Макара все його п'ятнадцятилітнє життя. От і зараз він тримав під пахвою книжечку, тоскно позираючи своїми водянистими, м'якими й добрими очима, де б йому знайти куточок, де б йому притулитися й гортати сторінки.
142
Кавалери, запрошуйте дам! (франц.) — Ред.
143
Директор. — У книжці «Gaudeamus igitur» (с. 129) письменник розповів про директора Жмеринської гімназії, який був прототипом Мопса: «Не знаю, який він був удома до своїх дітей, але до нас, гімназистів, це був просто звірюка. Від гімназистів він вимагав не тільки дисципліни, а якоїсь рабської покори. Ходити по вулицям нам, гімназистам, дозволялося тільки до сьомої години, — так записано було в правилах поведінки. Тож уявіть собі, директорові не було, мабуть, більшої втіхи, як самому тупцювати, з вулиці до вулиці й ловити гімназистів, аби завтра засадити без обіду або й вигнати з гімназії… Він був світоглядом гарячий монархіст. Коли цар Микола переїздив нашим містом, і нас, гімназистів, вишикували на пероні вокзалу, щоб горлали «ура» й підкидали шапки вгору, директор наш ридма ридав, «ліцезріючи обожнюваного монарха». В сімнадцятому році Лютнева революція та повалення монарха поклали його в ліжко, а там, після Жовтневої революції, він і помер. Виховати з нас, молодиків, міг він хіба що муштрованих, вірнопідданих служителів «вере и царю».
144
Байрон Джорж Ноел Гордон (1788–1824) — англійський поет-романтик. У багатьох своїх поемах створив образ розчарованого індивідуаліста-бунтаря.
145
… причисляв не лише Рудіна та Лаврецького… — герої романів I. С. Тургенєва «Рудін» (1856) і «Дворянське гніздо» 1859).
146
… підручник словесності Сіповського. — «История русской словесности» російського літературознавця Василя Васильовича Сіповського.
147
Інспектор Богуславський. — У книжці «Gaudeamus igitur…» (с. 129–131) Ю. Смолич писав про прототип Вахмістра: «Інспектором був у пас словесник, і, правду сказати, зовсім непоганий знавець свого предмета — принаймні в межах гімназичного курсу. До того ж знав старі мови — церковнослов'янську, латинську й грецьку. Був він «активним і в громадському житті»: до святкування трьохсотліття династії царів Романових він випустив патріотнчно-монархічну брошуру, що так і звалася «Трехсотлетие дома Романовых». Цю брошурку вручали кожному гімназистові як подарунок до царського тезоіменитства… За цю брошуру та нелюдське поводження з гімназистами ми, гімназисти, його з нашої гімназії і вигнали. Був то, сказати б, наш перший революційним акт. Знаю і дальшу його життєву путь. За якийсь рік — гетьманщина тоді була на Україні — раптом виник наш колишній інспектор на високому посту: став ученим секретарем тодішнього, за гетьмана, міністра освіти. І всі накази та різні там циркуляри по школах чи гімназіях йшли тепер за підписом нашого колишнього інспектора. Тремтіли ми тоді дуже: чекали, що він розправиться з нами за його ганебне вигнання. На наше щастя, гетьманщині невдовзі прийшов край, міністр накивав п'ятами, а наш інспектор покрутився в нових міністерствах петлюрівської Директорії, мабуть, там не припав до смаку, і виїхав до Польщі. Власне, в свої рідні місця на Волинь, яку на той час загарбала білопанська Польща. В Луцьку він став директором польської гімназії… Коли гітлерівці напали на нашу країну і почалася війна, раптом виявилося, що наш «герой» діяв у підпільній організації націоналістів. Гітлерівці, як відомо, потурали українським націоналістам, і він виринув із невідомості кудись угору, але чимось проштрафився і потрапив до гітлерівського концентраційного табору, вийшов звідти як «жертва» фашизму. Останні відомості, які я мав після війни про нього, були скупі, але промовисті: подвизався біля церковних справ — став діячем якоїсь релігійної секти».