Страница 42 из 213
— Дев'ята рота, третій взвод! — вигукував Жайворонок, що звисав з крайньої гілляки нашої трибуни — крислатого старезного дуба, і всі ми вибухали надсадним «ура!», що покривало навіть мідь невгавних оркестрів. В третьому взводі дев'ятої роти був найкращий голкіпер нашого міста — вольнопьор Лебеденко. Вагон проплив повз нас, і з сорока облич одне всміхалося до нас особливо радісно, а руки махали особливо заповзято. То був Лебеденко.
— П'ятнадцята рота, другий взвод!
— Ура-а-а!
То проплив у рамці із восьми кінських голів прекрасний рефері, єфрейтор Вахмянін.
На пероні вирували прощальні вигуки, зойки і сміх. Міські дами розкидали з кошиків пачки з цигарками, яблука, цукерки, пиріжки. Хор залізничної церкви під керівництвом гіркого п'яниці, гладкого регента Хочбихто, відспівував кожному ешелонові якийсь спеціальний патетичний викрутас, подібний до музикального туша. Невгавно, по-великодньому, гули дзвони військового собору. Міський авторитет, громадський діяч і приміський поміщик та покоритель сердець, пан Збігнев Казимирович Заремба кожному ешелонові виголошував промову. Він зичив солдатам мужності й перемоги, вітчизні — слави та процвітання, цареві — многі літа. Він запевняв солдатів, що за два тижні, коли вони повернуться вже сюди переможцями, розтрощивши зухвалого ворога, почнеться нове, прекрасне, надзвичайне і безнещасне життя.
Вітька Воропаєв, наш другий бек, сидів на нижній гілляці насуплений. Він заздрив.
— Який жаль, — шепотів він, — що війна так скоро скінчиться, а мені ще нема навіть шістнадцяти років…
Йому було дуже шкода, що він не встигне повоювати. Вася Теменко — його нерозлучний друг — як і завжди, сидів поруч. Він не сказав нічого, тільки зітхнув. Людини, мовчазнішої від Васі Теменка, на світі взагалі, мабуть, не було.
— Третя рота, перший взвод!
В першому взводі третьої роти був найкращий форвард нашого міста та, мабуть, і цілого Правобережжя, капітан полкової команди, рядовий стрілець Ворм. Диким, одчайдушним лементом зустріли ми вагон першого взводу:
— Ура!
Наш Ворм їхав на фронт.
— Ура Ворму, найпершому футболістові!
Ворм сидів на порозі вагона, звісивши ноги. Його товариші з першого взводу висувалися з вагона і махали кашкетами назустріч нашому оглушному лементові. Але Ворм не ворухнувся. Він дивився набік і вниз. З його очей одна по одній котилися тихі сльози.
А втім, можливо, що це нам тільки здалося. За секунду отвір дверей блимнув і зник разом із Вормом і товаришами. Тільки білий напис ще мигтів якийсь час: «40 человек или 8 лошадей» — це було все, що залишилося нам від любого Ворма.
— Ти не знаєш, чого плакав Ворм? — запитав Ваня Зілов.
Йому, як і завжди, ніхто нічого не відповів.
НАШІ ПЕРШІ ПЕРЕМОГИ
Насамперед ми кинулися до спорожнілих казарм.
Ми оббігали роту за ротою, батальйон за батальйоном. Ми ковзалися на ковзкій долівці і перегукувалися з кінця в кінець. Гучна луна лящала в тонких, зеленавих шибках дрібнопогратованих широких вікон. Ми нишпорили по кутках і закутках. Ми залазили до спорожнілих цейхгаузів. Леле! Скільки було там ще скарбів для нас! Порожні патрони. Несправні підсумки. Старі кокарди. Призові ціхи. Браковані казанки. Поіржавілі манерки. Бляхи до поясів. Нарешті — піхотинські лопатки і кайла. Ми хапали ці речі, видирали один з одного, билися. Потім викидали через вікна в бур'ян, щоб пізніше прийти і забрати ці дорогоцінні знаки солдатського, тобто дорослого, побуту та війни. Обшукавши одну казарму, ми перебігали до другої.
Не брав участі в нашому абордажі один тільки Левко Репетюк — капітан нашої команди і наш центрфорвард. Він був найстарший з-поміж нас. Йому було близько сімнадцяти років. Він був уже дорослий. Він був уже не такий, як ми. В нього навіть холоші штанів звисали не так, як у всіх нас, — такими рівними, мужніми, певними себе складками. Він носив пенсне на золотому ланцюжку і під тужурку одягав білий комірець з готовим галстуком. Крім того, він упадав біля нашої гімназичної красуні, Ліди Морайлової. Репетюк почистив тужурку від глини, причепурив волосся за допомогою гребінця, щіточки й дзеркальця, які завжди носив при собі, і, закуривши «офіцерську» (10 копійок десяток, а ми всі дозволяли собі курити тільки десяток за 3 копійки), — просто з військової рампи рушив од нас геть.
В полковій кравецькій майстерні ми знайшли цілу купу старих цивільних «головних уборів». Тут були сукняні кашкети, смушкові шапки, солом'яні брилі. Гора — сотні і тисячі різноманітних «головних уборів». В них колись, призиваючись, прийшли новобранці до полку. В них, відбувши службу, вони мали повернутися додому. А тим часом два роки старі шапки висіли під нумерами на стінах кравецької майстерні. Не раз, мабуть, потрапляючи до майстерні залатати роздертий на муштрі мундир, спинявся солдат перед своєю шапкою і сумно зітхав. Ця шапка була для нього втіленням волі й незалежності.
Видобувшись на високу залізну грубу, як з високого берега в глибоку воду, ми один по одному плигали і поринали в гору головних уборів. Це було надзвичайно весело! Можна було справді поринути, сховавшися зовсім в купі каштетів, і в той же час м'яко гойдатися на пружних хвилях крисів, каркасів та околичок.
Потім Володька Кашин знайшов бовванчика — отакого розсувного стовпчика, на який надягають кашкета шапкарі, коли їм треба його трохи роздати проти мірки. Шапкарське мистецтво було зразу ж випробуване на практиці. Ми настромляли на бовванчика старі кашкети, розкручували гвинт проти міри, аж поки шапки лопалися й дерлися. Гучне «ура!» вітало трагічну загибель кожного чергового кашкета.
Ми переполовинили сот кілька кашкетів. Це була надзвичайна втіха. Геній руйнації і нищення опанував нас.
Нарешті на путі нам трапився патронний погріб. На дерев'яній підлозі просто купами було накидано патронів, без обойм. Справжні, начинені, бойові патрони. «Ура!» Ми кинулися набивати наші ненажерливі кишені. Ми напихали за пазуху, набирали в шапки, зав'язували внизу холоші штанів і насипали їх до пояса патронами. Потім важкі, ледве рухаючись, ледве пересуваючи ноги під вагою багатьох фунтів металу й пороху, ми вилазили назад по драбині. Вийшовши, ми повертали за ріг, щоб вийти на дорогу.
За рогом стояло чоловіка з десять солдатів з гвинтівками. Це була команда, зоставлена вартувати казарми. Один по одному ми потрапляли простісінько в їхні обійми.
Нас потрусили, відібрали патрони і, вистроївши, повели до міста, в поліцію.
Перспектива потрапити до поліції була жахлива. Це були часи міністра освіти Кассо[140]. Гімназист, що потрапляв до поліції, більше до гімназії не повертався. Але ж розкрадання патронів за воєнного часу! О, ми знали вже про закони воєнного часу, та ще й в прифронтовій зоні! Нам ввижалися вже військово-польові суди, тюрма і розстріл. В кожному разі, виключення з гімназії було справді гарантоване.
Броиька Кульчицький позирав навколо загнаним вовком. Він був з найстарших між нами. Йому йшов сімнадцятий рік. Крім того, результати арешту були для нього найзагрозливіші: за неуспіхи в науках та переуспіхи в поведінці Броніслава Кульчицького вже виключали з двох гімназій. Тепер «вовчого» білета йому не минути[141]. Ми знали всі й Броньчиного батька. Старий машиніст шмагав ременем свого сина до зомління за кожну найменшу провину. Дарма що син його вже намагався підкручувати вуса.
І Бронька наважився. Коли ми переходили місток через рівчак, що відділяв територію полку від приміської слободи, він раптом, не попередивши нікого з товаришів, кинувся навтікача. Солдати з несподіванки змішались. Як миші, ми чкурнули врозтіч. Міцні, треновані ноги футболістів за секунду винесли нас за сотню кроків, на другу вулицю.
Але тут ми спинилися. Дикі й одчайдушні крики позаду спинили нас. Ми перезирнулися. Нас було дев'ять. Десятого — Жайворонка — не було. Йому не пощастило. Його одного перехопили солдати.
140
Кассо Лев Арістидович (1865–1914) — міністр освіти Росії (1910–1914), великий поміщик, проводив украй реакційну політику, переслідував прогресивну професуру та революційне студентство, виступав проти існування шкіл з українською мовою навчання. Його діяльність була охарактеризована у статті В. І. Леніна «До питання про політику міністерства народної освіти» (Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 23, с. 121–130).
141
Тепер «вовчого» білета йому не минути. — Йдеться про документ, що закривав доступ у будь-який навчальний заклад дореволюційної Росії.