Страница 41 из 213
От ми йшли стрункою, однодушною лавою, і гравій вулички шорстко рипів під шипами наших буців. Голкіпер Піркес, беки Туровський та Воропаєв, хавбеки Жайворонок, Кульчицький, Зілов, форварди Кашин, Теменко, Репетюк, Сербин і Макар. Одинадцятеро. Як один.
Васька Жайворонок — наш мікроскопічний на зріст правий хавбек, чорний, як антрацит, і з обличчям, подзьобаним лишаями, як завжди, біг попереду і гнав перед собою футбольний м'яч. Коли назустріч траплялися дівчата, він метко й влучно шутував по них. Дівчата верещали і розбігалися врозтіч. Зухвало ми співали:
Серця наші холонули, голови паленіли. Прекрасні батальні образи буйно вирували в наших уявах. Бої. Стрілянина. Вогонь. Дим. Кров. Смерть. «Уланы с пестрыми значками, драгуны с конскими хвостами…»[135] і ми — попереду, на конях, із закривавленими шаблями в руках. Ми мчимо, кричимо і трощимо ворога. Ворог подоланий. Він біжить. Ми перемагаємо. Ми — герої.
Героїзм в нас ріс. Нам забивало дух. Ми робилися зухваліші. Жадібно й хижо ми позирали по сторонах. Ми шукали нагоди, причини, приводу. Нам треба було якось виявити свою снагу, свій екстаз. Нам треба було зразу, негайно, тут же вчинити щось героїчне…
І Васька Жайворонок — чорний, лишаїстий, мікроскопічний хавбек — насмілився. Коли нам трапилася назустріч якась самітна дівчина, що боязко пробиралася попід парканом, тікаючи від нашої орави стороною, Васька раптом зірвався з місця і з диким бойовим покликом кинувся до дівчини і обняв її.
Це було з Ваською Жайворонком перший раз у житті. Васьці Жайворонку не було ще п'ятнадцяти років. Він був чистий, з душею ніжною, ліричною і соромливою. Любовна тайна лякала його.
За інших обставин Васька Жайворонок ніколи б і нізащо не наважився на такий вчинок. Він вмер би з сорому, ганьби і огиди до себе. Але ж оголошено війну і треба бути мужнім. Треба бути героєм. Треба бути мужчиною.
Дівчина висмикнула праву руку, розмахнулася і так затопила Ваську по морді, що він упав. То була здорова, років на п'ять старша від Васьки, селянка з передмістя. Днів два після її удару у Васьки боліло ліве вухо. Це отруїло йому радощі перших днів оголошення війни.
Васька схопився і прожогом кинувся наздоганяти нас. Весело зустрівши першу половину цієї пригоди і Васьчин героїзм, ми великодушно вдали, що другої половини, Васьчиної ганьби, ми не побачили. Дівчина довго надсилала нам навздогін верескливі й довжелезні побажання. Васьчине серце спинялося і терпло від сорому й образи. Але він закинув кашкет ще далі набакир і хвацько реготав та недвозначно підморгував з виглядом старого й дійшлого донжуана. Ліва щока його була майже фіалкова. Ми вдарили приспів:
Так ми вступили у війну.
«40 ЧЕЛОВЕК ИЛИ 8 ЛОШАДЕЙ»
Другого ж дня всі чотири стрілецькі полки, що стояли за мирного часу в нашому прикордонному місті, вирушали на фронт.
На розлогому військовому плацу перед гарнізонним собором — на нашому футбольному полі — величезним каре вишикувалося десять тисяч стрільців пішої стрілецької дивізії.
Посередині каре, на вільному полі плацу, як мушина крапка на шибці вікна, стояв крихітний аналой. На ньому лежали євангеліє[136] і хрест. Перед аналоєм — тоненький ставник з товстелезною, «річною», восковою свічкою. Надвечір'я знову стояло тихе та літнє, повітря завмерло. Свічка горіла, і вогник її покрученою, ледь тріпотливою цівкою кіптяви тягся догори. Піп махав кадилом, і густі хмари пахучого з перепаленої смірни диму знімалися, немов із самої землі, і тихою пеленою ліниво злітали догори. Там, за п'ять метрів над землею, важкий дим спинявся і простилався знову поземно, немовби вінчаючи куполом аналой. Натовп прощальників стояв напружений, нерухомий і німий. Молебень доходив до кінця. Піп віддав кадило служникові і зняв руки догори:
— Премудрость прости, услышим святого, евангелия чтение, мир всем!..
І як стій десять тисяч солдатів клякнули. Вони похилили голови, спершися лобами на свої гвинтівки в правій руці, їхня амуніція забряжчала тисячами тихих дзвоників. З шурханням клякли позаду них десять тисяч прощальників.
— Спа-си го-о-споди лю-у-ди твоя и благослови до-стоя-а-ние твоє…
За нашими плечима, з жіночого натовпу, тут і там, сплеснув придушений, несміливий плач.
… побе-еды благоверному императору на-а-а…
На кінчику носа Васьки Жайворонка тремтіла крапелька. Вона більшала, більшала і, нарешті одірвавшись, упала йому на штани. Шая Піркес із червоного став білий з жовтими плямами. Ми перезирнулися. Але ми бачили один одного погано. Вогка заслона застилала нам зір.
— Слухай, — прошепотів, невідомо до кого саме, Ваня Зілов, як ти думаєш, це може бути, щоб на війні вбили стільки солдатів, як отут є? Га? Не саме цих і не зразу всіх, а взагалі?
Йому ніхто не відповів. На його запитання взагалі не обов'язково було відповідати. Це вже така була в нього звичка — ставити запитання. Це зовсім не значило, що він питав. Це тільки значило, що він сам над цим запитанням задумався.
— … И твое-е сохраня-а-я крестом твоим жи-и-и-и-тельство…
Тепер натовп заплакав весь. Шелест плачу і зітхання, здавалося, знявся з натовпу і спинився над ним у повітрі. Так з рясним пурханням крил знімається з очеретів сполохана зграя пернатих і на мить застигає в височині.
Сивий генерал хвацько звівся з коліна і незадоволеним, сердитим оком повів на людей. Вони псували весь парад. Хіба ж годиться виряджати солдатів на війну з плачем і побиванням? Треба кричати «ура!» і підкидати вгору капелюхи. Генерал подав ад'ютантові короткий знак. Чотири полкові оркестри гучно вдарили: «Коль славен наш господь в Сионе[137]…»
Генерал нахилився ще і обтрусив двома пальцями порох з правого коліна, замащеного порохом муштрового плацу. Потім відійшов набік, на своє місце, — приймати парад. Чотири полки мали пройти повз нього церемоніальним маршем, простуючи до військової рампи[138]. Там чекали вже на них ешелони.
І вони пройшли. Один в один, нога в ногу, випнувши груди, вибиваючи церемоніальний крок, звихнувши голови і «поїдаючи» очима генерала з його почтом, — десять тисяч стрільців. Кожній роті генерал брав на честь і гукав: «Орли!» І орли вибухали надприродним «ура!». Шеренга наглянсованих чобіт блискала після них, збиваючи куряву важкими кроками церемоніального маршу. Вони пройшли повз генерала, завернули за ріг, перейшли залізничну колію, пройшли на військову рампу і за номерами розсілися по червоних вагонах із свіжим білим написом: «40 человек или 8 лошадей». Ешелон за ешелоном рушали вони від рампи. Туди, на захід, на війну. На фронт. Ешелон за ешелоном, вагон за вагоном. З зухвалими співами, молодецьким підсвистуванням, одчайдушними вигуками, тупотінням ніг у танці, моторними схлипуваннями гармошки. «40 человек или 8 лошадей».
Вслід за полками рушила і патріотична маніфестація.
Ми примістилися на деревах проти перону військової рампи. Крім усього іншого, ми прийшли сюди ще й проводжати наших друзів. В кожному полку у нас було багато друзів між солдатами й вольнопьорами[139]. Адже кожний полк мав свою футбольну команду.
135
«Уланы с пестрыми значками, драгуны с конскими хвостами…» — рядки з вірша М. Ю. Лермонтова «Бородіно» (1837).
136
Євангеліє — зібрання ранньохристиянських творів, що оповідають про земне життя міфічного засновника християнства Ісуса Христа. Церква приписує авторство Євангелія апостолам або їхнім учням.
137
Сіон — пагорб у Єрусалимі, так звана «свята» гора, де, за Біблією, була резиденція царя Давида і храм Ягве. Слово «Сіон» в християнстві стало символом вірності богу.
138
Військова рампа. — Ю. Смолич у книжці «Я вибираю літературу» (с. 141) пояснює, що це — «трикутник між залізничних колій проти передмістя Угольник».
139
Вольнопьор — так прозивали «вольноопределяющихся», тобто солдатів, що завдяки освіті своїй мали деякі пільги у війську, наприклад відбували військову службу протягом коротшого часу.