Страница 40 из 213
— Пустіть! — шарпнувся Юра з несамовитим зойком.
— А, цуценя, тепер пустити?!
Городовик смикнув Юру за руку і вдарив піхвами під зад.
— Ну!
Тоді Юра вивернувся всім тілом і спритно нахилився до його руки. В одинадцять років зуби непогана зброя. Юра загнав сім верхніх — ті, що в нього трохи висовуються наперед. Страшно заверещавши, городовик випустив Юру. Юра стрибнув убік і вже був за кущами живоплоту. Юра біг по алеях, по бокових стежках, плигав через могили, через могильні плити й хрести, продирався крізь хащі чагарника, лишаючи на гілках стьожки від новенької білої форменки. Юра біг доти, аж поки не вдарився з розгону просто в твердий і високий мур, що оточував кладовище. Юра не встояв на ногах і впав.
Хвилину Юра лежав майже непритомний, напружуючи сили, щоб повернути собі дихання. Серце било, немов дзвін на пожежу. Язика не можна було повернути — він зашерх і задубів. Насилу Юра ковтнув. Сяк-так серце почало стишувати удари…
Юра підвів голову, Юра прислухався. Було тихо. Майже тихо. Цвірінчали на тополях горобці. Брехав пес по той бік муру. Десь далеко — Юрі здалося, по той бік світу — чувся якийсь невиразний гомін. Немов багато-багато людей звели обличчя догори і в розпачі репетували в простір… Юра заплющився і міцно затиснув вуха. І зразу в пітьмі і тиші, як і завжди в пітьмі і тиші, мов зблиск, мов вибух, упав на нього цей вічний жахливий образ. Білий сніг і чорне згарище, безлад погромленого містечка, і високі стовбури ярмаркової гойдалки, і п'ять мотузок, туго напнутих під страшною вагою на тлі сивого вранішнього зимового неба. На мотузках, утиснуті за шиї, такі несподівано довгі й тонкі, звісивши голови неприродно далеко на груди — п'ятеро робітників-забастовщиків. Драгуни в довгих шинелях хапають повішених за ноги і тягнуть униз… Юра мерщій розплющив очі, вхопив повні груди повітря і відкинувся навзнак на могилу. Ні! Жити треба було й далі. Неодмінно треба було жити далі. Жити! На злість драгунам, городовикам і губернаторам. Жити! Щоб повісити на мотузці — їх. Щоб їх не було… Юрина голова провалилася в густу подушку з павиних вічок. Над обличчям схилився величезний кущ пахучих рожевих півоній. Гірко пахло м'ятою. Небо було синє, прозоре й спокійне. Сонце світило просто в вічі. Було гірко, серце стискала образа, груди розпинало обурення — десь там скімлили якісь тривожні, але радісні передчуття. Десь за кущами когось били, і він страшно лементував.
Юра заплакав. Гірко і радісно.
Дитинство кінчилось. Починалося життя.
НАШІ ТАЙНИ
Роман
КОМАНДА ФУТБОЛІСТІВ
ПЕРШЕ СЕРПНЯ ТИСЯЧА ДЕВ'ЯТСОТ ЧОТИРНАДЦЯТОГО РОКУ
Це була перша газета, яку ми читали. Досі ми використовували пресу лише на те, щоб обгорнути ноги, взуваючи перед матчем буци. Правда, від паперу ногу парить. Зате як цупко держиться на ній тоді черевик!
В газеті писалося про Сараєво[126], про знедолену й скривджену Сербію, про вірнопідданчі почуття руського народу, про загрозу світовій цивілізації від варвара-шваба.
Читання газети відбулося прилюдно — на футбольному полі. Десятеро юнаків з розхристаними грудьми, у чорних трусах та синіх з червоними комірами фуфайках, обступили одинадцятого, зодягнутого так само. Він високо тримав газету, щойно одержану від хлопця-газетяра. Він був схвильований, і голос його тремтів та вібрував на неприродно високих нотах піднесення. Тихе, прозоре і непорушне літнє надвечір'я було вже тої пори. Сонце сідало, і останнє його проміння ледь на мить затрималося ще на самісіньких верхів'ях пірамідальних тополь, що оточували наше футбольне поле. Від другого, супротивного, гола хутко тупотіли сюди одинадцять пар голих ніг. То, сполошена несподіваною перервою в грі, бігла сюди ворожа команда.
Аудиторія тим часом розросталася щосекунди. Від залізничної колії бігли службовці блокпоста і робітники, що ремонтували насип. З солдатських казарм — наш плац був на військовому майдані стрілецького полку — бігли групками і поодинці кашовари, пекарі, аптекарі та інші полкові службовці, що в цю годину не бували на муштрі. З офіцерських корпусів, розташованих по той бік шосе, вийшли в кисейних маревах хатніх пеньюарів дами офіцерських сердець. Натовп на військовому майдані притягував до себе всіх. Ці дні були такі тривожні і повні несподіванок.
Туровський читав. Він читав із швидкістю, максимально можливою, але чудово й метко маневруючи серед усіх крапок, ком та інших розділових знаків. Знак оклику в його вимові жив. Він майже бринів як самостійний звук. Лекції латині не пішли для Туровського намарне. Ось уже він міг користати з них у житті. Римську літературу викладав у нас інспектор гімназії, педант і деспот, але великий аматор декламації, академіст Богуславський. «Квоускве-тандем, Катіліна!..»[127] «Дедалюс-інтереа…»[128] Туровський скандував: «Великий русский народ!», «Доблестная русская армия!», «Мы, божией милостию!», «Непобедимая!», «Священная!», «Боголюби-вая!», «С нами бог!..» Ми почували, як хвилі високого патріотизму б'ють нас одна по одній і мало не звалюють з ніг своєю істеричною запамороливістю. Голови наші йшли обертом, нори тремтіли від молодечого ентузіазму. Буде війна!
О! Ми знали, що таке війна. Нас навіть вчено цього протягом восьми років з підручника Іловайського[129]. Війна — щедре джерело слави для вітчизни. Крім того, це ж прекрасна і захоплююча пригода. Скільки надзвичайних образів, скільки прекрасних асоціацій! Бури. П'єр Безухов[130] Генерал Кондратенко[131]. Порт-Артур. І сніг, що засипає відступаючу французьку армію[132].
— Урррааа!!! — вибухнули ми. І це було надзвичайне «ура!». Це не було те «вра», яке ми кричали в гімназії на честь «пустого уроку». Це не було й те «гіп-гіп-ура», яке ми виголошували традиційно на знак перемоги на футбольному полі. Це не було також і те «ура», яке ми горлали в перервах між лекціями, в черговій бійці бурських повстанців проти британського регулярного війська. Це було справжнє «ура». Це було доросле «ура». І ми були горді з цього. Кашовари, пекарі в синіх фартушках і аптекарі в білих халатах — справжні, дорослі військові — кричали це «ура» разом з нами. І це «ура» рівняло нас. Це «ура» робило нас дорослими.
Матчеві не судилося закінчитися. Треба було вертатися до міста, треба було бігти на залізничну станцію — осередок і центр усього громадського життя[133]. Там щось, очевидно, мало відбутися.
Ми накинули на плечі наші шинелі, які носили завжди наопашки — щоб з-під них красувати широкими грудьми спортсменів, — і з звичайними співами рушили до міста. Коли назустріч нам траплялися гуртки солдатів чи офіцерів, що, навпаки, поспішали з міста до казарм, ми уривали спів і вибухали гучним одчайдушним «ура». Ми — одинадцятеро — йшли в ряд широким строєм, на всю широчінь вузенької вулички передмістя. Ми перегородили її впоперек. Розпанахані груди, кашкети на потилицях, по вітру чуби. Найстаршому з нас ледве доходив сімнадцятий рік. Але більшість були ровесники, чотирнадцятилітки, однокашники і однокласники. І ми були футболісти одної команди[134]. Ми несли зараз в собі надзвичайне піднесення після фізичної радості гри і після нового, не знаного ще, духовного екстазу. І мимоволі кожний з нас одинадцятьох молодечо милувався з десятьох інших. Ми любили один одного. Ми були однодумці. Ми були спортсмени. Спорт — це був наш світ, наш фетиш, наша релігія, і ця релігія міцно єднала нас. Ми не могли вже жити один без одного і за межами футбольного поля. Ми були товариші, друзі, побратими. В гімназії, в класі взагалі. Ми жили одними й однаковими інтересами. Ми були як один чоловік.
126
В газеті писалося про Сараєво… — Йдеться про вбивство наслідника австро-угорського престолу Франца Фердінанда та його дружини, яке сталося 28 червня 1914 р. в м. Сараєво (тепер столиця Республіки Боснії та Герцоговіни в Югославії). Це вбивство, здійснене конспіративною групою «Молода Боснія» (Г. Принцип та ін.), австро-німецькі імперіалісти використали як привід для розв'язання війни.
127
Квоускве-тандем, Катіліна!.. — початкові слова промови римського політичного діяча, оратора і письменника Марка Туллія Ціцерона (106-43 до н. е.), виголошеної проти римського претора Луція Сергія Катіліни (бл. 108-62 до н. е.), який намагався захопити владу. Змову викрив Ціцерон. Цей уривок був обов'язковою лектурою на уроках латинської мови в дореволюційних гімназіях.
128
«Дедалюс-інтереа…» — початок восьмої книги міфологічного епосу «Метаморфози» римського поета Публія Овідія Назона (43 до н. е. — бл. 18 н. е.).
129
Іловайський Дмитро Іванович (1832–1920) — російський історик, публіцист дворянсько-монархічної орієнтації. Автор «Історії Росії» (тт. 1–5), підручників із російської та загальної історії.
130
П'єр Безухов — один із героїв роману «Війна і мир» (1863–1869) Л. М. Толстого.
131
Генерал Кондратенко. — Роман Сидорович Кондратенко (1857–1904), під час російсько-японської війни успішно керував сухопутною обороною Порт-Артура. Був убитий під час артилерійського обстрілу.
132
І сніг, що засипає відступаючу французьку армію. — Йдеться про картину російського живописця Василя Васильовича Верещагіна (1842–1904) «На смоленській дорозі — відступ-втеча».
133
… треба було бігти на залізничну станцію — осередок, і центр усього громадського життя. — Дія роману «Наші тайни» відбувається в м. Жмеринці Вінницької області. У книжці «Я вибираю літературу» (с. 65) письменник згадував: «… роки отроцтва мого припали на початок світової війни, і проживали ми тоді в найбільшому прифронтовому екомунікаційному вузлі: тут схрещувались шляхи Південно-Західного і Румунського фронтів».
134
І ми були футболісти одної команди. — У книзі «Я вибираю літературу» (с. 61) Ю. Смолич писав: «У середніх класах, у Жмеринській гімназії, я захопився футболом і з іншими ентузіастами цього грища заходжувався створенням постійної команди, щоб не просто «ганяти м'яча», а й опановувати тактику комбінаційної гри. Футбольну команду я теж сприймав як своєрідне «братерство» поплічників та однодумців».