Страница 12 из 213
Сюди, до сусіднього саду, і зникав Юра для здійснення другої частини плану. Це було щоденно аж до осені.
Об'явилося все це таким чином.
З приводу якогось свята, а може, й без свята — просто так — ІОрина старша сестра з своїми подругами вирішила влаштувати «театр». Юра ніколи не бачив і не чув, що таке «театр». Виявляється, це була прекрасна забавка. Сестра Маруся була вже зовсім не Маруся, а якась собі «принцеса», їй приміряли тюлеву штору з спальні і казали, що це «фата» і «шлейф». Соня Яснополянська, яка жила навпроти, була вже зовсім не Соня, а «паж». Вона одягла братові штанці і сказала, що це «колет». Гімназисти Казя і Владя, які жили в найбільшій кімнаті і звалися «квартирантами», раптом обернулися в «короля» і «придворного». Казя клеїв собі довжелезну, куди більшу, як у папи, бороду, а Владя одягав батьків старий мундир з золотим коміром і на груди ліпив велику паперову зірку. Це було зовсім надзвичайно. «Спектакль» ще мав бути дуже не скоро, аж за два дні, а вже вони з ранку до вечора товклись в усіх кімнатах і «репетирували». Казя, виявляється, був батьком Марусі. Це була явна нісенітниця, бо Марусиним батьком, як і Юриним, був усім відомо хто — папа. Але Юра зразу ж зрозумів, що то тільки так, навмисне. Соня, тобто паж, ставала перед Марусею, тобто «принцесою», навколішки, співала і кричала, що «любить». Владя вибігав з батьковою шпагою і хотів Соню заколоти. Але Маруся падала до ніг батькові, тобто Казі, а не папі, плакала і казала, що вона «кинеться в море». Все це було надзвичайне.
Юра прийшов і заявив, що він теж хоче грати в театр.
Це викликало загальний регіт. Реготав навіть старший брат Олег, — а старший був він усього на два роки, — який був тепер вже не брат, а «карлик», «шут при королівському троні». Всі реготали і казали, що Юрі ще рано бути артистом.
Першої хвилини Юра заліз під канапу і почав був плакати. Але зразу ж утерся і пошкандибав до себе, в сусідський сад. Там — наодинці з дубами і кленами — він заспокоївся і перевірив свою готовність ще раз.
В день, коли нарешті прийшов час грати в театр, в домі знялася страшенна метушня. Маруся, Соня, Казя, Владя, Олег та інші діти метушилися. Театр мав бути на ґанку, що виходив на подвір'я. З боків ґанок обвішували простирадлами. Казя клеїв бороду. Маруся плакала і вимагала, щоб їй дістали «фльор д'оранж»[28]. Що це була за штука, Юра не міг ні догадатися, ні вимовити. Але йому було на це наплювать. Він прийшов у велику кімнату, де жили квартиранти і де тепер були «закуліси», і привселюдно заявив, що як вони всі собі там хочуть, а він також візьме участь у театрі. Юрина заява мала ефект. З суворого тону, яким її було виголошено, всі зрозуміли, що це не жарти, і коли відмовити, то може бути скандал — Юра може заревти під час спектаклю, може хапати артистів за ноги, може позривали простирадла, взагалі якимось несподіваним способом наробити капостей. Юрі запропонували бути касиром, Юра запитав, що це таке. Йому пояснили: немовби сидіти в касі і немовби продавати квитки. Юра похмуро відмовився. Він волів бути артистом. І він заявив, що, хочуть всі чи не хочуть, він зараз же виступить в ролі скрипаля.
Коли спектакль був у самому розпалі — всі мами і папи сиділи довкола в квітнику на винесених стільцях, а король замірявся колоти шпагою пажа, принцеса билася в істериці, і шут при троні короля бігав довкола і калатав у дзвіночок, — раптом на ґанку, тобто на сцені, з'явився Юра. На голові в нього був старий мамин капелюшок з перами, під лівою рукою «немовби скрипка» з клепки огіркового барилка, під правою рукою скачаний невеличкий килимок, який лежав між маминим і батьковим ліжками, червоний з зеленою крайкою. Юра спинився на першому східці і, зірвавши з голови мамин капелюшок, зробив широкий уклін і реверанс. Більшість мам і пап думали, що це так і треба, і не звернули особливої уваги. Тільки Юрина мама сплеснула руками, а брат Олег, тобто шут, пробіг, калатаючи у дзвоник, і прошипів: «Іди геть, дурень!» Юра вклонився вдруге і втретє — уклонами ще ширшими і ще глибшими. Потроху на нього почали звертати увагу. Сестра Маруся, тобто принцеса, затуливши лице руками, немов плаче, шепотіла йому, що повідриває вуха, а Соня Яснополянська, тобто паж, обіцяла негайно ж дати конфету, дві, три, скільки хоче, тільки щоб пішов собі геть. Юра мужньо витримав усе і, хоча душа в нього здригнулася, не спокусився на конфети. Він поклав «немовби скрипку» осторонь, акуратно розгорнув килимок і твердо став на нього обома ногами. Потім він ще раз змахнув капелюшком і зробив глибокий реверанс…
— Леді і джентльмени! — заверещав він так, що всякий інший театр мусив тої ж секунди обірватися і припинитися. — Леді і джентльмени! Обратітє вніманіе на моє калєцтво!
Потім він схопив свою «немовби скрипку» і змахнув ясминовим смичком.
— До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до! — заспівав він. — До-сі-ля-соль-фа-мі-ре-до…
Всі — мами і папи — дивилися тепер на Юру, тільки на Юру. Театр — це був він. Юра танцював на одній нозі, диким вереском оглашаючи подвір'я, і крутився млинком. Потім скинув мамин капелюшок і почав перекидатися через голову. Нарешті — на це потратив Юра три літні місяці, усамітнюючися в сусідському саду, — нарешті він став дибки і почав ходити на руках. Хай тепер хтось скаже, що він не скрипаль! Що слон наступив йому на вухо! Нічого подібного!.. Тоді знову Юра взявся до скрипки.
Юра старанно і заповзято водив ясминовим смичком по дротяних струнах, горлав пісню і розмишляв: «Як я виросту і буду великий, тоді не треба буде й наспівувати. Я куплю тоді справжню скрипку, і вона собі гратиме сама…»
В ті дні всі довкола казали, що у нас війна.
І справді, з'явилися раптом якісь чудні, немов навмисні, але захоплюючі слова: Порт-Артур[29], Ляоян[30], Маньчжурія[31], Мукден[32], Нагасакі[33]. Повертаючись з гімназії додому, батько перш за все хапався за газету. Читаючи, він патлав свою руду бороду, жбурляв свої чорні окуляри, тупотів ногами і кричав, що «вони» остолопи. Притому він вимовляв прізвища невідомі, не належні нікому з знайомих: Куропаткін[34], Стессель[35], Ліневич[36], Рождественський[37]. Цих дядів Юра не знав, і до батька вони ніколи не приходили. Очевидно, мама з папою на них за щось дуже гнівалися. Раз у раз, тільки глянувши до газети, мама сплескувала руками і починала патетично молитися.
— Господи! — молилася вона. — І коли ж ти нарешті прибереш до себе самого головного мерзотника? Сердешний руський народ! За що гинуть наші бідні солдатики!..
Солдатики були і в Юри — дві коробки. В одній вісім кавалеристів в червоних мундирах, в другій шістнадцять піхотинців з рушницями на руку. При них був ще й командир на коні, але, ненароком наступивши, Юра обломив у нього підставку, і кінний офіцер нікуди не годився. Він лежав у госпіталі. Після маминих слів Юра завжди біг до етажерки, де стояли коробки з солдатиками, і стурбовано їх перевіряв.
Солдатики були цілі. Як завжди, мама перебільшувала і помилялася.
Вечорами до мами приходили кілька тьоть, і вони сідали довкола обіднього столу, на якому тепер з'являлася ціла купа білого шмаття. Тьоті з мамою дерли шмаття на стьожечки, потім із стьожечок смикали нитки. Це у них звалося «дьоргати корпію». В інші вечори вони, навпаки, шили з того шмаття маненькі торбиночки і накладали в них всякі принесені з собою речі: пачечки з тютюном, теплі шкарпетки, чай і цукор. Брат Олег в цей час гасав по кімнатах в бляшаній гусарській касці, яку йому подарували на іменини, і з гусарською шаблею в руках. Він кричав «ура!» і рубав усе, що потрапляло йому під руки: крісла, килими, подушки. То були «япошки». Япошкою ж повинен був бути і Юра. Замість рушниці, він діставав лінійку, а на голову — коробку з-під батькового кашкета. Брат Олег кричав «ура!» і гатив Юру шаблею по коробці. Юра мусив кричати «банзай!»[38] і здаватися в полон. Це звалося «бій під Мукденом», або ж «на сопках Маньчжурії». Одного разу коробка не витримала і розлетілася на шматки. Шаблюка вдарила Юру по голові. Іскри полетіли Юрі з очей, і, вихопивши лінійку, він щосили врізав брата по голові… Братові теж посипались іскри. З ревом він побіг до мами скаржитися.
28
«Фльор д'оранж» — білі квіти помаранчевого дерева, в деяких країнах є однією з деталей весільного вбрання нареченої.
29
Порт-Артур. — Йдеться про оборону Порт-Артура 2 січня — 20 грудня 1904 р. під час російсько-японської війни. Російські війська під керівництвом генерала Р. І. Кондратенка героїчно обороняли військову фортецю Порт-Артур і витримали чотири штурми. Після загибелі Кондратенка генерал А. М. Стессель здав противнику фортецю.
30
Ляоян. — Мається на увазі битва біля м. Ляоян в Північно-Східному Китаї, яка відбулася 11–21 серпня 1904 р. під час російсько-японської війни. Російська Маньчжурська армія зазнала в Ляоянській битві поразки.
31
Маньчжурія — історична назва сучасної північно-східної частини Китаю. Походить від назви ранньофеодальної держави Маньчжу, яка існувала на цій території в першій половині XVII ст. Під час російсько-японської війни в Маньчжурії знаходився штаб командуючого Маньчжурською армією генерала О. М. Куропаткіна.
32
Мукден. — Мається на увазі битва поблизу Мукдена (Шеиьяна) у Північно-Східному Китаї під час російсько-японської війни, яка відбулася 6-25 лютого 1905 р. і в якій російські війська зазнали поразки.
33
Нагасакі — місто і порт в Японії, на острові Кюсю.
34
Куропаткін Олександр Миколайович (1848–1925) — російський генерал, у 1898–1904 рр., під час російсько-японської війни, командував військами в Маньчжурії, зазнав поразки під Ляояном і Мукденом.
35
Стессель Анатолій Михайлович (1848–1915) — російський генерал, під час російсько-японської війни виявив бездарність і боягузтво; здав фортецю Порт-Артур японцям. Військовий суд присудив Стесселя до страти, але він був помилуваний царем Миколою II.
36
Ліневич Микола Петрович (1838/1839-1908) — російський генерал. Під час російсько-японської війни в жовтні 1904 — березні 1905 рр. головнокомандуючий збройними силами на Далекому Сході.
37
Рождественський Зіновій Петрович — адмірал, командуючий Другою Тихоокеанською ескадрою, яка 20 вересня 1904 р. була направлена з Балтійського моря на Далекий Схід. Один із головних винуватців її загибелі під час Цусімської битви 1905 р. Під час бою був поранений і разом зі своїм штабом потрапив у полон.
38
Ура! (японськ.) — Ред.