Страница 11 из 213
Батько грає, і Юрі здається, що він пливе на тих звуках, як ото було на тому тижні, коли ходили купатися на ставок. Батько посадив Юру, брата і сестру в човен, і вони випливли аж на середину ставка. Вода їх так м'яко й рівно колисала… Потім звуки враз пурхають, немов зграйка горобців, і з цвірінчанням розсипаються хто куди. За ними, безперечно, хтось женеться. Хтось дуже сильний і могутній, бо навіть не поспішає — іде собі такими повільними, неквапливими звуками. Мабуть, якийсь дід. Звуки теж бувають усякі, тільки треба вміти їх слухати. І тонкі і товсті. І швидкі і повільні. Звуки бувають люди, бувають звірі. Є звуки собаки, є звуки коні, є маленькі собачки, є діти, є горобці, є добрі бабусі і є злі діди. Багато є всяких звуків. Це дуже цікаво, як це вони між собою балакають, сперечаються, гиркаються чи милуються. Дуже цікава штука музика…
«Чому, — думає ще Юра, — очі у мене заплющені, в кімнаті темно, а я бачу багато-багато червоних і зелених цяточок? А коли відкрити очі, навпаки, їх не видно?»
Юра тяжко зітхає і перевертається на другий бік. «Як виросту і стану дорослий…» — починає ще думати Юра і на цьому засинає.
Сниться йому гора. Та сама, що майже щоночі. І Юрине серце завмирає — він знає: це йому снилося вже не раз, зараз буде щось важливе, але він не може згадати, що саме. На гору — все вгору та вгору — в'юниться дорога. Цією дорогою Юра повинен іти. Юра іде. Він відчуває якусь чудність цієї події, але він уже забув, що це тільки сон. Дорога завертає. Юра іде. Якесь передчуття стискає холодом його серце. Дорога завертає знову. Ще раз і ще раз, вище і вище. Тремтливе передчуття вже сповнює Юру цілого. І раптом — Юра схоплюється і жахається — дороги далі нема. Юра ледве встигає спинитися на краю страшного урвища. Далі — нічого: величезний, безмірний простір, безодня, безкрай. Здається, видно весь світ. Прекрасно і страшно. Скоріше назад! Юра повертається, щоб мерщій бігти назад. І ноги дубіють від жаху. Так от до чого оте передчуття! Жах лізе вище і вище, він стиснув уже живіт. Дороги назад також нема. Вона зникла. Жах здавив груди, не дає дихнути. Довкола тільки урвище, безодня, безкрай. Видно далеко-далеко. Невимовно прекрасно і безмежний жах! Швидше вгору, бо стежка зникне зараз і тут, де Юра стоїть. Але марно. Пізно. Земля вже зникла й тут. Юра встигає тільки роззявити рота, вхопити повітря — і падає вниз, стрімголов, у безодню, у безвість, в нікуди…
Це надзвичайно приємно. Серце колотиться радісно й захватно від швидкого льоту, від новизни почувань. Юра змахує руками: а може ж, він тепер птиця, і коли змахнути руками, то полетить? Але враз він помічає, що вже зовсім під ногами земля. Аж от коли жах! Ноги! Таж він поламає собі ноги.
І в ту секунду, коли Юрині ноги з розгону торкаються твердої землі, Юра з одчаю скрикує і прокидається. Насамперед він хапається за ноги. Ноги цілі. Тільки трохи тремтять і терпнуть після страшного стрибка. Серце колотиться страшенно. Значить, це знову був тільки сон! Як добре, що це був тільки сон! Ху!.. А втім, трохи шкода. Хай би вже снився далі, раз це тільки сон.
Мати підходить і схиляється над Юрою.
— Юрок! Що тобі!? Ти так страшно скрикнув!
Вона в самій сорочці і з розплетеною косою, вона вже спала, і Юра, скрикнувши, її збудив.
Мама! Господи! Як це добре, що є мама! Юра такий самітний, він був один на такій високій і страшній горі! От коли б була там з ним мама, тоді б… Юра ховається мамі головою в живіт і тихо схлипує. Мама голубить йому скроні.
Раптом з сусідньої кімнати, де сплять мама з батьком, розтинається страшний крик. Батько репетує страшно, хрипло й надсадно, немовби його хтось душить. Мати кидає Юру і біжить до себе.
— Корнелій! — гукає вона. — Корнелій!
Юра спокійно лягає, залазить під затишну ковдру і готується мирно заснути. Батькові крики його не турбують. Юра до них уже звик. Батько кричить уві сні мало не щоночі. Вдень батько ходить у гімназію, поливає і пересаджує квіти в садку, виправляє учнівські зошити, дивиться в велику трубу на небо, курить, патлає бороду і грає на роялі. Вночі за ним женуться розбійники, він сам влаштовує експропріації, бере участь в складних військових кампаніях, б'ється в жорстоких боях і вмирає на барикадах. Вночі батько уміє скакати на несідланих мустангах, б'ється на рапірах відразу проти чотирьох, перепливає бистринні ріки, веде кораблі в страшний шторм. Його гільйотинують, вішають, розстрілюють, ріжуть ножами і скидають з високої скелі в море.
«Як буду дорослим, — думає Юра, — мені теж снитимуться такі ж дивні сни, як і батькові. А то що — гора та й гора щоночі…»
Одного разу Юра заявив, що він скрипаль.
Він узяв клепку від розсохлого барильця з-під огірків, обстругав її приблизно в формі скрипки, вбив кілька гвіздків і напнув на них тоненький дріт з пляшок від солодового квасу. Звісно, це не була справжня скрипка, але ж за «скрипку немовби» ця штука цілком могла правити. Смичок Юра зробив з ясминового прутика. Сама скрипка, скільки б не водити смичком, звуків ніяких не давала, але це вже не так і було потрібно, бо можна наспівувати, стуливши губи, і це зовсім немов грає скрипка. Юра одяг старий мамин капелюшок з широкими крисами, водив прутиком по клепці і, стуливши губи, наспівував «Трансвааль».
В сім'ї це викликало ціле заворушення.
Коли батько повернувся з гімназії, мама зустріла його, патетично сплеснувши руками:
— Корнелій! Розумієш! Юра зробив собі скрипку і заявляє, що буде скрипалем!..
Батько не сказав нічого, тільки глянув поверх своїх чорних окулярів на Юру. Юра засоромлено заховався в куток.
Вуха йому зробилися червоні. Очевидно, те, що він заявив, було значуще і посоромитися було дуже приємно. Батько пройшов до себе, скинув сюртук, надяг хатній піджак, тоді сів до піаніно, відкрив кришку, взяв кілька акордів і аж тоді покликав Юру.
— Ну-с! — сказав він. — Візьми цю ноту.
Він постукав пальцем по одному з білих клавішів. Він завібрував швидко і лунко. Такі звуки Юра звав для себе «собачатами». Йому зробилося смішно, і він пхикнув. Як же її взяти, коли вона тільки співається, а взагалі її ж нема?
— Ну-с? Тягни за мною: до-о-о-о-о…
— До-о-о-о-о!
Батько покрутив носом і з серцем стукнув кришкою.
— Ніякого, брат, у тебе слуху не було, нема і ніколи не буде. Слон тобі на вухо наступив.
— Нічого подібного! — образився Юра. — Він мені не наступав! Я його й бачив тільки на малюнку…
Все це було дуже образливо» і Юра досхочу поплакав у закутку за канапою, коли батько, пообідавши, заліг спати. Там, у пилюці, в задусі, в гіркій самотності, під канапою, розмазуючи гіркі й тихі сльози по щоках, Юра раз і назавжди вирішив: на злість проклятому слону, як тільки виросте, зробиться скрипалем. Тут же був вироблений і відповідний план підготовки.
У плані тому було дві частини.
Першу частину здійснювалося щоразу, як у кімнаті нікого не було. Для цього Юра навмисне ховався за канапу і чекав, поки всі вийдуть, забувши про нього. Тоді потихеньку вилазив на світ божий і прямував до піаніно. Відкривши кришку, він тихо тицяв пальцем у білий клавіш, робив «собачата» і потихеньку тяг: «До-о-о-о-о-о-о…» Він тяг і зовсім тоненько, і товсто, і всяко — на різні голоси. Очевидно, вся справа була в тому, щоб тягти оте «о» якнайдовше. Цього Юра і силкувався досягти. Він тяг доти, доки не починало боліти в грудях.
Для здійснення другої частини Юра дотримувався найсуворішої конспірації. Він робив вигляд, що йде до клозета в кінці подвір'я. Але, підійшовши, він раптом тихцем проминав дверці і прослизав поза клозет під паркан. Там, у паркані до сусіднього саду, одна дошка трималася тільки на верхньому гвіздку і зовсім вільно відхилялася…
Сусідський сад — то був зовсім інший, чужий світ, і Юра довгий час не міг наважитися ступити на його незнану землю — через нижню рейку старого замшілого паркана. Кілька днів Юра тільки боязко вистромляв туди голову, і серце йому завмирало солодко і полохливо від довколишньої тиші, від остраху і від незрозумілих передчуттів. Сусідський сад був величезний — старі дерева, хащі кущів, зарості бур'яну. Може, в тих хащах і заростях причаїлися дикі звірі, гадюки й слони? Юра мерщій висмикував голову і затулявся дошкою. Але на п'ятий день він таки наважився і проліз. В саду було тихо й спокійно. Дерева стояли високі й урочисті, в тіні кущів була відрадна прохолода, трава була висока, густа й запашна. Високо на верховітті кленів і осик цвірінчали пташки…