Страница 10 из 213
Життя квітів починається з пролісків. Пролісок — квітка ніжна, але смілива й нетерпляча. Ще не зійде сніг, а вже крізь весняну ніздрювату сніго-льодову скоринку, прогріваючи собі тісненьку і скромну проталинку, пнеться цупкий паросток, схожий на цибульку. Сьогодні це біло-зеленаво-жовтуватий хвостик, завтра це біло-зелена гостриця, післязавтра це вже довгий зелений листок з тоненькою стрілкою всередині. Ще за день брунька на кінці стрілочки розквітає враз твердою білою пащицею. І квітів визорює так густо, що земля знову стає біла і зимна від рясного холодного цвіту.
І негайно ж заквітовує ряст. Це вже весна. Квіти рясту фіалкові — теплі і сонячні. І хоча тіло квітки ще тверде, напружене, готове до опертя холоду й негоді — її дух вже ніжний, теплий, весняний. Вона вже пахне.
Потім з'являється жовтий козелець. Це вже повна весна. Квітка гаряча, як сонце. Вона м'яка й ніжна. Дух від неї йде не сильний, але це вже аромат. І росте козелець вже не з чорної землі. Довкола вже не тільки торішнє пріле листя, а й зелена трава, якої три дні тому ще зовсім не було. Над козельцем вже схиляється зелена брость і молода парость.
І тоді рясно вибухає фіалковий цвіт.
Густим килимом вкривають теплу землю фіалки. Вони пахнуть ніжно, радісно і хвилююче. Випростовує свої м'які волохаті пелюстки тихий сон. Стрімко зводяться легкі тремтливі дзвіночки. Все затоплює, все захоплює, все укриває войовничий, невідступний, швидкий барвінок. Надходить літо.
Можливо, що народився Юра в самій Софіївці[26]. Кращого місця для народження не можна й придумати. Софіївка — це діброви, луки, переліски; це — озера, квітники, скелі з гротами, водограї і водоспади, заморські рослини, чудернацькі альтанки, мармурові статуї, білі і чорні лебеді на ставках. І насамперед це — пахощі квітів. Переліски, гроти, озера, павільйони і водограї — всю Софіївку — просто на голому місці, на рівнині, наказав кріпакам зробити для своєї коханої Софії[27] великий пан, граф Потоцький. І її зробили за якийсь рік. Потім садівники Потоцького садили троянди, лілеї, гіацинти і туберози. Тютюн і маргаритки сіяла його челядь для себе. Але фіалку, барвінок і сон ніхто ніколи не сіяв і не садив — вони виросли самі. І вони пахли над усе і запаморочливо — землею, прілим торішнім листям і сонячним теплом.
Юра з мамою вертали додому алеєю перського бузку. Мама вела Юру за руку. Юра шкандибав ззаду і все озирався. Ходити — це було не так просто. Починали боліти ноги. Власне, це вперше в житті Юра робив таку довгу прогулянку на своїх власних.
Але ходити — це було прекрасно! Небо синє, сонце яскраве, зелень рясна, квітки пахучі. Які хащі чагарника! Яка висока й густа трава! Озеро рівне, і чорний лебідь нечутно, лине вздовж берега і вигинає до Юри свою довгу, немов несправжню шию: він жде, щоб Юра кинув йому чогось їстівного. За лебедем на поверхні озера лишається довгий і швидкий слід з дрібнесеньких брижів. Невеличка хмарка перепливає через них від берега до берега. Чудно!
— Мамо! — питається Юра. — А чому хмарка пливе не по небу, а зовсім по воді?
Мама дивиться на хмарку, віддзеркалену в застиглій поверхні води, потім скидає очима вгору і дивиться на хмарку в натурі. Який неосяжний простір! Вона глибоко, тремтливо і радісно зітхає.
— Життя прекрасне, Юрок! — замріяно відповідає вона.
За ворітьми стоїть високий і худий чоловік без шапки і босий. Ноги його брудні і волосся сиве та сплутане. З худих плечей звисає лахміття, і крізь нього на животі світиться голе смуглясте тіло. Він мовчить, і права рука його злегка тремтить, простягнута до перехожих.
— Мамо! — жахається Юра. — Чого він тремтить і чого він хоче?
— Він жебрак, — каже мати, — він просить милостиню. Вона виймає з портмоне монетку і подає її прохачеві..
— Дай боже щастя вашим діточкам! — хрипить старик. Мама знову бере Юру за руку і йде далі. Юра все озирається. Він не може відірвати очей від страшного дідуся.
— Мамо! А чому він просить милостиню?
— Бо він бідний, Юрок.
Бідний — це не зовсім зрозуміло. Але Юра знає, що є й протилежне слово «багатий».
— А ми бідні чи багаті?
— І не бідні і не багаті, — каже мама, — але ж ми ситі, а він голодний.
— А чого він не ситий?
Мати безпомічно знизує плечима, безпорадна під навалою запитань.
— Ах, Юрок! Виростеш — тоді знатимеш все.
Знову це «виростеш»! Ах, ці дорослі! Раз і назавжди Юра вирішує, тільки-но виросте і стане великим, зразу ж зробити так, щоб бідних не було і всі були ситі.
Після цього він виходить наперед, бере матір за руку і тягне за собою. Швидше додому, бо він голодний і хоче їсти! Диким голосом — так, що всі перехожі сахаються, а мати затуляє вуха і благає його перестати, — Юра горлає свою улюблену пісню:
Слуху Юра не мав. Він немилосердно фальшивить. Його співи — це просто лемент і вереск. І мати від щирого серця дивується: і в неї ж, і в батька прекрасний музикальний слух. В чому справа? Матері це надзвичайно прикро. Це псує хлопчика. І потім оці ще величезні вуха. Зовсім капловухий. І веснянкуватий. І рудий…
В смерк радість потихеньку зникала. Тіні надворі робилися довгі, швидкі й скороминущі. Потім зникало й сонце. І це було смутно й тривожно, немовби якесь передчуття. Сонце буде аж завтра. А між сьогодні і завтра ще ж ціла ніч! Це так довго, що навіть невідомо, чи ж воно й прийде, те «завтра».
Особливо не хотілось лягати спати. Вечір уже давно прийшов. Мати просить і вговорює. Батько позирає поверх своїх окулярів і вже втретє каже своє коротке, але таке багатозначне: «Ну-с?» Сон зліплює повіки.
— Мамочко! Ще трошки! Ще хвилинку! Я піду зараз, як папа сяде грати.
— Ти не встигнеш і роздягтися, як я вже гратиму, остолоп! — каже батько. — Ну-с?
Доводиться йти.
Роздягнутий Юра лягає на спину, і мати укриває його до плечей. Руки Юра випростовує з-під ковдри і закладає під голову. Мати цілує в лоб і йде. Юра лишається сам. Він не спить. Він засне, як батько сяде грати. Тоді сон прийде сам. А так його вже нема. Сон завжди лякається, коли починаєш скидати черевики, штанці й сорочки. Спали б так, не роздягаючись. Все одно ж завтра одягатися знову! Чудні ці дорослі. Завтра…
Завтра!
Від думки про завтра щось стискає груди. Чи то радість, чи то страх, а може, просто — холод. Юра натягує ковдру вище. Невже справді буде — завтра? А потім воно пройде, і буде — вчора.
Все це надзвичайне, таємниче і немов навмисне.
Але от вдаряє акорд. Папа заграв! Як зразу стає спокійно і затишно. Папа сідає до піаніно щовечора о десятій і грає до дванадцятої. Поки папа не заграє і Юра не «подумає», він не засне. Така вже в Юри звичка. «Думати» можна про всяке. Про завтра, про речі, які були раніше, про те, що ти хотів би мати, або про те, що тобі зараз присниться, коли ти заснеш.
Юра лежить, змруживши очі, — змружившись, краще думається, — і обдумує рушницю, яку він вчора побачив у вітрині крамниці. Юра вже раз і назавжди вирішив: як виросте і стане великим, — купити собі багато рушниць. Які ці дорослі чудні! От, скажімо, папа. Дорослий вже, великий, може собі робити що завгодно, ніхто йому нічого не скаже, а от, дивіться ж, досі не купив рушниці й не стріляє. Правда, ліворверт у папи є. Юра сам його бачив. Навіть бачив, як папа з нього стріляв. Це було ще весною. Раптом серед ночі Юра прокинувся від якогось галасу і метушні. Всі бігали, всі метушилися і кричали. Мама кликала папу, куховарка Олександра голосила, сестра плакала. Папа враз вискочив з сусідньої кімнати в самій білизні, без штанів, підбіг до вікна, розчахнув його навстіж, вистромив руку, сам відвернувся в другий бік і раз за разом вистрілив голосно і весело. Потім за це батькові було багато неприємностей, бо справді він мало не підстрелив городовика, що спокійно проходжувався собі на сусідній вулиці. Револьвер, пояснив потім папа, коли стріляєш, треба держати зовсім вгору, а то дійсно можна в когось ще влучити. Стріляв же папа в злодіїв, що залізли крізь вікно і винесли з дому геть-чисто всю одежу. Довгий час після того папа не ходив на службу, бо не було в чім.
26
Софіївка — дендрологічний заповідник АН УРСР, визначна пам'ятка українського садово-паркового мистецтва доби класицизму. Розташований в м. Умані Черкаської області. Споруджений в 1796–1801 рр. в урочищі Кам'янка в маєтку графа Потоцького. У спогадах, присвячених Ю. Смоличу, журналіст і краєзнавець М. Комарницький писав: «У 1937 році до моїх рук уперше потрапила біографічна повість Юрія Смолича «Дитинство», в якій я прочитав рядки, присвячені уманському парку, і дізнався, що письменник народився в Умані, в сім'ї вчителя місцевої чоловічої гімназії, і не раз маленьким хлопчиком разом з батьками бував у Софіївці. Тут він, як і інші діти, частував шматочками французької булки білих лебедів на Нижньому саду, з радісним сміхом ловив долонями бризки фонтана «Змія». Дитячі враження від уманського дивосаду назавжди залишилися в пам'яті Юрія Корнійовича. Батько його, Корнелій Іванович Смолич, кандидат фізико-математичного факультету Московського університету, почав свою працю як викладач математики й фізики в Уманській чоловічій гімназії 31 січня 1884 року, а виїхав з Умані десь улітку 1906 року, коли його було переведено на посаду інспектора в Білоцерківську гімназію… Виїхав у 1906 році з батьками і шестирічний Юра. І лише влітку 1949 року Юрій Корнійович відвідав Умань — місто свого народження» (Про Юрія Смолича. К., 1980, с. 22).
27
Софія — графиня Софія Вітт Потоцька (1760–1822) — дружина Станіслава Щенсного Фелікса Потоцького (1752–1805), який в її честь наказав кріпосним зодчим спорудити «Софіївку».