Страница 79 из 188
— Можливо, їх взагалі нема. У житті нічого не можна передбачити напевне, а у війні тим паче. Однак маги п’яти рас зобов’язані об’єднати свої зусилля й спробувати вбити його. Якщо в нас нічого не вийде — Галбаторікс буде правити стільки, скільки йому заманеться,— Ерагон розвів руки, тримаючи їх догори долонями.
У наметі запанувала мертва тиша.
— Дозвольте мені сказати,— несподівано озвався Роран зі свого кутка.
Присутні здивовано перезирнулись.
— Говори, Міцний Молоте,— дозволив Орик, хоч це й не дуже сподобалось королю Орину.
— А скажу я ось що,— почав Роран.— Ми пролили надто багато крові й сліз, щоб повертати назад. Наше повернення означатиме неповагу до загиблих воїнів, а також до тих, хто їх пам’ятає. Можливо, це буде битва самих богів, але я битимусь доти, доки боги не зітнуть мені голову, або доки я не постинаю голови їм. Дракон може вбити десять тисяч вовків, якщо ті нападатимуть поодинці, але, об’єднавшись, десять тисяч вовків пошматують дракона на клапті.
«Іще чого...» — пирхнула Сапфіра до Ерагона. Роран сумно посміхнувся й продовжив:
— До того ж, у нас є свій дракон. Вибір за вами. Але особисто я збираюсь дійти до Урубейна й кинути виклик Галбаторіксу, навіть якщо мені доведеться зробити це самому...
— Не доведеться,— перебила його Арія.— Я кажу це від імені королеви Ісланзаді. Наш народ підтримає тебе!
— І наш теж! — голосно вигукнув Гарцхвог.
— І наш,— кивнув Орик.
— І наш,— мовив Ерагон, сподіваючись, що його слова пролунають впевнено.
Запанувала тиша, і всі четверо звернули свої погляди на Грімра.
— Ну, ми теж будемо з вами,— зітхнув кіт, трохи повагавшись.— Хтось же має нечутно пробиратися крізь ворожі кордони... Гноми навряд чи з цим упораються, он як вони брязкають підковами своїх чобіт...
Орик звів брови, проте якщо й образився, то йому вдалося добре це приховати.
— Отже, усі ми продовжуємо шлях до Урубейна,— підсумував Орин і потягнувся за пляшкою, щоб наповнити свій спорожнілий кубок.
БЕЗКІНЕЧНИЙ ЛАБІРИНТ
Ерагон та решта учасників наради ще якийсь час обговорювали подальші практичні дії: зв’язок і звітність, тобто хто й кому має доповідати, розподіл обов’язків, перестановку захисних кордонів і вартових у таборі, щоб запобігти новим нападам Торнака чи Шруйкана, план здобуття нової амуніції й побутових речей для тих варденів, чиї пожитки згоріли або були розчавлені драконами під час бою. Під кінець наради всі присутні згодилися нікому не розповідати про те, що сталося з Насуадою, аж до наступного дня, бо зараз було значно важливіше дати воїнам перепочинок.
Залишалося ще одне питання, якого вони так і не ризикнули торкнутися: чи варто спробувати врятувати Насуаду. Усі розуміли, що зробити це можна лише після захоплення Урубейна. Але на той час Насуада вже може бути або мертва, або смертельно поранена, або назавжди прикута до Галбаторікса прадавніми заклинаннями. Тому учасники наради взагалі уникали цієї теми, так, ніби вона була заборонена.
Та як би там не було, думки про Насуаду вперто не покидали голову Ерагона. Принаймні щоразу, коли він заплющував очі, йому ввижалася одна й та сама жахлива картина: Мертаг б’є дівчину, потім її хапають лускаті лапи червоного дракона, який за мить важко здіймається в небеса. Цей спогад мучив Вершника й підточував його, ніби тяжка хвороба, і він нічого не міг із ним удіяти.
Після завершення наради Ерагон підкликав до себе Рорана, Джормандера й Арію. Вони мовчки ішли за ним аж до його намету.
— Гадаю, рада старійшин іще добряче попсує тобі кров,— мовив Джормандер.— Вони думають, що ти маєш менше досвіду в політичних питаннях, ніж Насуада, і спробують цим скористатися.
Довговолосий воїн виглядав аж надто спокійним, проте Вершник підозрював, що в його душі лютує справжнісінька буря.
— Не думаю,— коротко відповів Ерагон.
— І все-таки тобі доведеться докласти чималих зусиль, щоб виглядати гідно,— схилив голову Джормандер.— Чимось я спробую тобі допомогти, але від того, як ти себе зарекомендуєш, залежатиме значно більше. Якщо ти дозволиш їм впливати на твої рішення, вони будуть вважати, що посіли місце Насуади замість тебе.
Вершник збентежено глянув на Арію й Сапфіру.
«Не турбуйтесь дарма,— мовив дракон до всіх,— доки я наглядаю за Ерагоном, ніхто не наважиться його ошукати».
Після цього вони ще трохи поговорили, і Арія та Джормандер вийшли з намету. Ерагон і Роран залишились удвох.
— Слухай, а ти часом не жартував, коли говорив про те, що це буде битва богів? — Ерагон узяв Рорана за плече.
— Та ні...— здивовано зиркнув на нього Міцний Молот— Ти, Мертаг і Галбаторікс — ви троє надто могутні, щоб хтось із простих смертних міг вас здолати. Ясна річ, навряд чи це правильно, я б навіть сказав, що це несправедливо. Але так є. Ми всі почуваємось мурахами під вашими чобітьми. Ти хоч уявляєш, скільки людей ти сам відправив на той світ?
— Дуже багато...
— Ото ж то й воно... І я радий, що ти б’єшся на нашому боці, радий, що можу назвати тебе своїм братом. А все ж таки мені страх як хочеться, щоб у цій війні наша перемога не залежала від Вершників, ельфів чи магів. Сила — це влада, а вона руйнує світову рівновагу.
Роран помовчав і вийшов з намету.
Вершник присів на свій лежак. Було таке відчуття, ніби його вдарили в груди. Він іще довго думав над словами кузена, аж доки йому не здалось, що мозок може ось-ось вибухнути від напруги. Тоді він устав і вийшов надвір.
Побачивши його, шестеро Нічних Яструбів посхоплювались на ноги й брязнули зброєю, готові супроводжувати Вершника, куди б той не пішов. Ерагон жестом наказав їм лишатись на місці. Загалом, він був проти такої чисельної охорони, але Джормандер наполіг, щоб відтепер його захищали не тільки Блодхгарм та ельфи, а ще й охоронці Насуади.
— Обережність ніколи не буває зайвою,— рішуче сказав він, і Вершникові не залишалось нічого іншого, як погодитись, хоч йому страшенно не подобалось, що за ним безугавно спостерігатиме так багато сторонніх очей.
Проминувши охорону, юнак поспішив до того місця, де, згорнувшись клубком, лежала Сапфіра. Коли Ерагон наблизився, дракон розплющив одне око й підняв крило, щоб той міг залізти під нього й примоститися біля теплого живота.
«Малий...» — лагідно мовила Сапфіра й завуркотіла.
Вершник сидів біля неї, слухаючи це вуркотіння й м’яке дихання її могутніх легень. За його спиною розмірено здіймався й опускався Сапфірин живіт.
Раніше цього було цілком досить, щоб Ерагон заспокоївся, але зараз... Зараз розум ніяк не міг спекатися настирливих думок, пульс вицокував у шаленому ритмі, а руки й ноги зробились надто гарячі.
Юнак вирішив нічого не казати про свої муки, аби зайвий раз не турбувати дракона. Той і так був виснажений двома сутичками з Торнаком. Невдовзі він заснув. Його вуркотіння поступово вщухло, і тепер тишу порушувало тільки рівне дихання.
Юнак і собі спробував заснути, проте думки вперто не давали йому спокою. У голові крутилося одне й те саме: тепер він командир варденів. Він, наймолодший член бідної фермерської родини, тепер очолює другу за чисельністю армію в усій Алагезії. Усе це здавалося йому якоюсь помилкою — немовби доля бавилася з ним, поступово заманюючи в невідому пастку, із якої не буде виходу. Він ніколи не прагнув такої високої посади. Але що тепер удієш...
«Цікаво,— думав Вершник,— чому все-таки Насуада вирішила обрати своїм наступником саме мене? Невже вона й справді вважала, ніби я гідний посісти її місце? Чому не Джормандер? Адже він із варденами вже кілька десятків років, він знає військову стратегію значно краще за мене».
А потім він згадав, як Насуада відчайдушно згодилась на союз із ургалами, попри ту ненависть, яка існувала поміж двома народами, і попри те, що саме ургали вбили її батька.
«Чи зміг би я вчинити так само? — питав він сам себе.— І чи зможу я приймати схожі рішення тепер, якщо вони знадобляться для того, щоб знищити Галбаторікса?»