Страница 80 из 188
Ерагон не був у цьому впевнений.
Він заплющив очі й спробував зосередитись на власному диханні, рахуючи видихи до десяти. Та зробити це було досить важко: кожні кілька секунд його відволікала якась нова думка, й він часто збивався з ліку. Час минав. Тіло Вершника поволі побороло напругу, і він побачив яскраві видіння, що, постійно змінюючись, пливли перед його очима.
Це були ніби уламки найрізноманітніших подій упереміш з похмурими й тривожними відголосами вчорашнього дня. Частина з них лишала по собі солодкий і водночас гіркий присмак, коли спогади про минуле й мрії про те, що могло б статися, спліталися, мов гілля химерних дерев.
А потім видіння Вершника зненацька пішли брижами, так, ніби гладіні озера торкнувся легкий вітрець. Образи стали чіткі, майже реальні — здавалося, що до будьякого предмета можна доторкнутись рукою. Спливло ще кілька секунд, і все довкола Ерагона розчинилось — він раптом опинився в іншому часі й іншому просторі, що був водночас і знайомий, і чужий.
Вершник розплющив очі, але видіння так нікуди й не зникло, затьмарюючи навколишній світ. Це був незвичайний сон...
Перед ним лежала темна й безлюдна рівнина, розділена на дві частини рікою, що повільно несла свої води на схід. У місячному сяйві вона здавалась якоюсь срібною стрічкою... Цією невідомою рікою плив величний корабель із високими щоглами. Його білосніжні вітрила були підняті й готові до далекого плавання... Під одним із бортів стояли шеренги воїнів, тримаючи списи напоготові, а між ними сновигали двоє людей, чиї обличчя були сховані під каптурами. Навколо линув запах, схожий на той, що стоїть у пору цвітіння над тополиними гаями й вербником. Саме з таким запахом, здавалось Вершникові, душу назавжди покидає смуток. А потім хтось болісно скрикнув. Десь високо-високо в небесах зблиснула луска, і почався неймовірний хаос, в якому годі було щось розібрати.
Далі все зникло, все, окрім тиші й непроглядної темряви.
Зір Ерагона прояснився. Він знову побачив перед собою крило Сапфіри. Остаточно оговтавшись, юнак відчув, що по його щоках течуть дрібні теплі сльози. Та він не міг зрозуміти, чому це видіння так сильно його розхвилювало.
«Може, я щось передбачив? — спитав він сам себе.— Може, цієї миті справді щось сталося? Щось таке, що дуже важливе для мене?»
Про сон після такого не могло бути й мови. Тривога охопила Вершника з новою силою. Вона налітала на його свідомість, ніби гігантський щур, кожен укус якого був отруйний.
Урешті-решт, він обережно вибрався з-під крила Сапфіри й попрямував назад до свого намету.
Побачивши його, Нічні Яструби, як і минулого разу, звелись на ноги.
— Ти щось шукаєш, Убивце Тіні? — спитав їхній командир, міцний чолов’яга з кривим носом.
Ерагон насилу згадав, що його звати Гарвен і що Насуада казала, ніби він колись втратив здоровий глузд, перевіряючи думки ельфів. Тепер же чолов’яга. виглядав цілком здоровим, хоч і мав дещо замріяний погляд. В інакшому разі Джормандер ніколи б не дозволив йому обійняти свою колишню посаду.
— Ні, капітане,— відповів Ерагон, намагаючись говорити якомога тихіше. Він підійшов до Гарвена майже впритул: — А скільки Нічних Яструбів загинуло цієї ночі?
— Шестеро. Власне кажучи, уся варта. Але за кілька днів ми знайдемо їм гідну заміну. Більше того, нам будуть потрібні новобранці, бо ми хочемо подвоїти вашу охорону.
— Навіщо?
— Нам не вдалося врятувати її, Убивце Тіні. Якби нас було більше, можливо...— у стриманому погляді Гарвена спалахнули іскорки болю.
— Нам усім не вдалось її врятувати,— відповів Ерагон.— І якби вас тоді було більше, то просто більше загинуло б...
Чоловік закашлявся й кивнув головою. На його обличчя впав біль.
«Де я не зміг врятувати її»,— подумав Ерагон, заходячи до свого намету.
Він був васалом Насуади, тож захищати її — його прямий обов’язок. Вершник мав дбати про безпеку дівчини навіть більше, ніж самі Нічні Яструби. І що? Його допомога, знадобилась їй усього один-єдиний раз, і він не зміг її врятувати...
Вершник подумки проклинав себе. Як васал Насуади, він повинен був негайно ж прийти їй на допомогу, все інше — почекало б. Але Вершник знав — Насуада навряд чи зраділа б, якби дізналася, що він покинув пост командира варденів заради її порятунку.
У неї була мета, якій вона присвятила все своє життя, і ніщо, навіть власні страждання й смерть не важили тут нічого. Ерагон знову лайнувся і почав міряти кроками намет:
«Я — командир варденів».
Тільки тепер, коли Насуада зникла, Вершник збагнув, що вона стала для нього чимось більшим, ніж просто повелителькою. Вона стала його другом, і він відчував нестримне бажання захищати її. Але спроба зробити це могла коштувати варденам поразки у війні.
«Я — командир варденів»,— іще раз подумки сказав він.
Ерагон подумав про всіх людей, за чию долю він тепер відповідав: про Рорана й Катріну, про інших мешканців Карвахола, про сотні воїнів, пліч-о-пліч з якими він бився, про решту армії — про гномів, котів-перевертнів і навіть про ургалів. Тепер він очолював їх і мав приймати тільки правильні рішення, щоб якомога швидше здолати Галбаторікса й Імперію.
Серце Ерагона знову почало прискорено битись, його зір затуманився. Він став і сперся на жердину посеред намету, потім витер з чола піт. Йому дуже хотілося з кимось поговорити, і він уже вирішив знову піти до Сапфіри, але в останню мить передумав. Дракону треба було відпочити, а не слухати його скімлення. Арію й Глаедра Вершник теж не хотів обтяжувати своїми проблемами, та й навряд чи вони допомогли б їх вирішити. Більше того, в пам’яті ще й досі зринала неприємна розмова з Глаедром, тож не було жодних гарантій, що він погодиться стати вдячним і співчутливим слухачем.
Тоді Вершник продовжив свій монотонний рух по колу: три кроки вперед, поворот, три кроки назад і знову все спочатку... Він загубив пояс Белотха Мудрого. Він дозволив Мертагові й Торнаку захопити Насуаду в полон. І після цього йому доручили очолити варденів...
Ці думки безугавно крутились у голові, а тому тривога зростала з кожною секундою. Юнакові здавалося, ніби він потрапив у безкінечний лабіринт, за кожним поворотом якого на нього чекають жахливі монстри.
Під час наради Ерагон наговорив купу красивих слів, у які повірили Орик, Орин і всі інші, але він і досі не мав ані найменшого уявлення про те, як варденам перемогти Галбаторікса.
«Я б не зміг урятувати Насуаду, навіть якби спробував це зробити,— в розпачі думав Ерагон, відчуваючи весь тягар покладеної на нього місії — Чому це сталося саме з нами?» Вершник зупинився і впав на коліна, обхопивши руками потилицю.
— Це неможливо зробити... Це неможливо зробити...,— гарячково шепотів він, стоячи навколішки й розхитуючись туди-сюди.
Відчай Вершника був такий глибокий, що він усерйоз подумав про те, щоб звернутися з молитвою про допомогу до бога гномів Гунтери, як він це вже робив раніше. Перекласти свої турботи на когось сильнішого, довірити йому свою долю й долю тих, кого він любив, було б тепер неабияким полегшенням.
Та молитва, здавалось, застрягла Ерагонові в горлі. Як не крути, а він відповідав тепер за долі багатьох людей, байдуже, подобалось йому це чи ні, і було б геть неправильно перекладати цю відповідальність на когось іншого, навіть якщо це божество.
Найбільше Вершника дратувало те, що в нього не було плану. Він вірив у те, що зможе повести за собою варденів, але навіть не підозрював, як захопити Урубейн і прикінчити Галбаторікса. А крім володаря Імперії, був ще й Мертаг, одна думка про бій з яким прискорювала пульс юнака ледь не вдвічі. Битися з ними по-чесному — це вірна смерть... Спробувати захопити їхню свідомість? Але де взяти стільки енергії?
Ерагон стиснув пальцями потилицю, з усієї сили намагаючись вигадати бодай щось, і раптом згадав пораду, яку йому дав свого часу в Тейрмі Солембум. Тоді кітперевертень говорив десь так:
— Слухай мене уважно, і я розкажу тобі про дві важливі речі. Коли знадобиться зброя, пошукай її між корінням дерева Меноа. А коли тобі здасться, що власних сил бракує для подвигу, іди до скелі Кутіан і скажи перед нею своє ім’я, щоб відкрити Склеп Душ.