Страница 78 из 188
Орин насупився, його щоки почервоніли, і він уже хотів був відповісти образою на образу, та зробити це завадив гучний дзенькіт — то роздратований Орик гупнув своїм молотом по щиту.
— Годі плести дурниці! — обурено вигукнув він.— Ви сваритесь через тріщинку в підніжжі, тим часом на нас ось-ось упаде ціла гора!
Орин насупився ще дужче, але втримався від продовження неприємної розмови. Натомість він узяв зі столу кубок вина й відкинувся на спинку крісла, недобрим поглядом зиркаючи на Ерагона.
«Він тебе просто ненавидить»,— буркнула Сапфіра.
«Або мене, або те, що я роблю. Так чи інакше, я йому заважаю, а отже, доведеться за ним наглядати».
— Перед нами стоїть просте питання,— мовив Орик.— Що нам робити тепер, коли Насуада в полоні? — він поклав молот на стіл і звів свою вузлувату руку над головою: — Мені здається, що, загалом беручи, нічого не змінилось. Якщо ми не хочемо визнавати поразку й іти на перемир’я, нам залишається тільки одне: наступати на Урубейн так швидко, як тільки це можливо. Насуада не збиралася власноруч знищити Галбаторікса. Це ваша місія,— кивнув Орик на Ерагона й Сапфіру,— ваша й ельфів. А щодо нас, то ми зайшли надто далеко... Ясна річ, нам дуже бракуватиме Насуади, проте ми готові продовжити шлях без неї. Вона хотіла цього, це її мета. І якби вона зараз була разом з нами, то навряд чи зробила б якийсь інший вибір. Ми повинні вирушити до Урубейна. Ото й усе. Тут більше нема чого вирішувати.
Усі присутні дуже уважно слухали Орика. Один лиш Грімр бавився кинджалом із чорним клинком. Здавалося, ця розмова була йому геть нецікава.
— Я згодна,— сказала Арія.— Іншого вибору в нас нема.
— Гном каже діло,— схилив свою велику голову Гарцхвог, аж по стінах намету пробігли химерні тіні.— Ургалгра залишається з варденами, допоки військом керуватиме Вогнемеч. На чолі з ним та з Вогнеязикою ми змусимо безрогого зрадника Галбаторікса повернути нам усі борги.
Голос кулла звучав, мов грім. Ерагон аж зіщулився.
— Все це дуже добре,— мовив король Орин,— але я ще й досі не почув, як саме ми хочемо здолати Мертага й Галбаторікса, коли дістанемось Урубейна.
— У нас є Дотдаерт,— показав Вершник спис, який щойно принесли ельфи.— З ним ми можемо...
— Так-так, Дотдаерт...— махнувши рукою, перебив його король Орин.— Але він не допоміг тобі зупинити Торнака... І мені важко уявити, як він може допомогти тобі в бою проти Галбаторікса й Шруйкана. Як не крути, а ти навряд чи зумієш гідно протистояти, тому клятому зраднику. Хіба ж ні, Ерагоне! Ти не здолав навіть свого брата, хоч він і став Вершником лиш недавно!
«Наполовину брата»,— подумки прошипів Ерагон, але притримав язика. Він не знав, що відповісти Орину. У словах короля була значна частка правди, і вони неабияк присоромили Вершника. А Орин тим часом вів своє:
— Ми вступили в цю війну, сподіваючись, що ти зможеш перемогти Галбаторікса. Так обіцяла нам Насуада. І ось ми тут, ми хочемо схрестити зброю з наймогутнішим магом усіх часів, але так ні на крок і не наблизились до перемоги!
— Ми почали війну,— тихо відповів Ерагон,— бо вперше від часів занепаду Вершників у нас з’явився реальний шанс знищити Галбаторікса. І ти прекрасно це знаєш.
— Який іще шанс? — глузливо посміхнувся король.— Ми маріонетки, усі без винятку. Маріонетки, які витанцьовують під дудку Галбаторікса. І те, що ми опинились аж так далеко, сталося тільки тому, що він дозволив нам це зробити. Галбаторікс хоче, щоб ми прямували до Урубейна. Він хоче, щоб ми привели тебе до нього. А якби йому схотілося нас зупинити, він розгромив би нас іще на Палаючій рівнині. І тоді, коли ти опинишся десь недалечко від нього, він зробить це... Він знищить нас...
Здавалося, що повітря між ними скам’яніло від напруги.
«Обережніше,— попередила Ерагона Сапфіра,— він покине вас, якщо ти не переконаєш його лишитися».
Арія теж виглядала стурбованою. Ерагон тим часом поклав руки на стіл і спробував зібратися з думками. Він не хотів кривити душею, але мав будь-що вселити в Орина надію. А це було ой як непросто, бо він і сам відчував якусь розгубленість.
«Невже Насуаді було так само важко, коли вона збирала нас і переконувала йти вперед?» — подумав Ерагон, а вголос сказав:
— Наше становище не таке вже й... безнадійне, як ви його змальовуєте.
Орин криво посміхнувся й зробив великий ковток вина.
— Дотдаерт становить для Галбаторікса велику загрозу,— вів далі Вершник,— і в цьому наша перевага. Він остерігатиметься списа, отже, якоюсь мірою ми будемо його контролювати. І навіть якщо нам не вдасться вбити самого Галбаторікса, то в нас буде шанс знищити Шруйкана. Повірте, загибель дракона буде для нього гірша за власну смерть.
— Цього ніколи не станеться,— заперечив Орин.— Він знає, що в нас є Дотдаерт, і неодмінно вживе запобіжних заходів.
— А може, й ні. Сумніваюсь, що Мертаг і Торнак мали час розпізнати нашу магічну зброю.
— Ці двоє — ні, але Галбаторікс обов’язково розпізнає, коли вивчатиме їхні спогади.
«А також дізнається про існування Глаедра, якщо вони ще не встигли йому про це доповісти»,— озвалась Сапфіра.
Ерагон похнюпився. Він і подумати про таке не міг, але дракон безперечно мав рацію.
«Тепер ми не зможемо захопити його зненацька... У нас більше нема таємниць»,— скрушно сказав Вершник Сапфірі.
«Життя аж кишить таємницями,— заспокоїла його Сапфіра.— І ми зуміємо вигадати щось таке, чого він ніколи не зможе передбачити».
— А який зі смертоносних списів знайшов ти, Убивце Тіні? — ні з того ні з сього спитав Грімр байдужим тоном.
— Ніермен — Орхідею.
Кіт-перевертень закліпав очима. Ерагонові здалося, ніби той здивувався, хоч вираз його пики й залишився байдужий.
— Орхідею? Невже? Дуже дивно, що ти відшукав цю дивовижну зброю в такому юному віці...
— Це ж чому? — не втримався Джормандер.
— Ніермен сумнозвісссний,— прошипів Грімр і облизав ікла, показавши маленького рожевого язика.
Ерагон хотів спитати, що той має на думці, але тут у розмову втрутився Гарцхвог. Його голос лунав, мов шарудіння гальки, що її перекочували на узбережжі морські хвилі.
— Який це ще смертоносний спис, Вогнемечу? Часом не той, що поранив Сапфіру в Белатоні? Ми чули про нього багато разів, але чутки були якісь дивні.
Тільки тепер Ерагон згадав, що Насуада не пояснила ні ургалам, ні котам-перевертням, що являє собою Ніермен.
«Ну що ж...— подумав він,— нічого не вдієш».
І Вершник вирішив розповісти Гарцхвогу про Дотдаерт, змусивши всіх присутніх дати клятву прадавньою мовою, що вони ніколи не говоритимуть про чарівний спис із невтаємниченими особами. Дехто почав невдоволено буркотіти, але врешті-решт усі погодились, навіть кіт-перевертень. Можливо, спроба приховати Дотдаерт від Галбаторікса й була справжнім безглуздям, але Ерагон усе одно вважав, що розповідати про нього кому завгодно аж ніяк не годиться.
Коли останній із присутніх склав присягу, Вершник узяв слово.
— По-перше,— сказав він,— у нас є Дотдаерт. І це значно більше, ніж ми мали раніше. По-друге, я не збираюсь битися з Мертагом і Галбаторіксом одночасно і, власне кажучи, ніколи й не збирався. Діставшись Урубейна, ми виманимо Мертага з міста, а потім оточимо його, навіть якщо для цього знадобиться ціла армія включно з ельфами. Ми захопимо його в полон або вб’ємо, якщо він не захоче здаватися,— юнак обвів поглядом присутніх, намагаючись зрозуміти, чи справляють його слова належне враження.— По-третє, ви повинні вірити в це всім своїм серцем! Галбаторікса можна здолати, яким би могутнім він не був. Нехай він захищатиме себе тисячами заклять — у нас достатньо знань, щоб створити нове закляття, здатне його порішити. Можливо, його створю я, може, хтось із ельфів або з членів Ду Врангр Гата. Я знаю, Галбаторікс здається непереможним, але в кожній кольчузі можна знайти шпарину, щоб встромити туди свій кинджал і знищити ворога.
— Якщо це не вдалося зробити старим Вершникам, то які шанси є в нас? — спитав король Орин.