Предок

Тому я наважився надіслати їх на перегляд, відгук і використання І. С. Нечую-Левицькому, з котрим я сйи-сався, прочитавши в тих же начерках Петрова, що він займає посаду вчителя в Кишинівській гімназії. В тодішній літературній генерації це була найбільш визначна і для мене доступна фігура, і я рішивсь віддатися під її патронат. Побоюючись провалу, я підписав першого листа якимось криптонімом і просив відписати на ім'я одного з своїх товаришів. І яка ж то була радість для мене, коли тижнів через два цей мій товариш подав мені грубенького листа, акуратно надписаного округлим, розлізлим письмом вічно хворого письменника і запечатаного для більшої дискреції великою червоною печаткою. Я цілком ясно бачу цього конверта, надписаного слабосильною рукою, блідим, вилинялим чорнилом, і переживаю той буйний приплив радощів, що мене тоді обхопили. Я ввійшов в літературні зв'язки, у мене єсть знайомий, патрон — визначний український письменник. Він висловив мені цілком серйозно, не як школяреві, а як письменникові, свої гадки. Я міг вповні покластися на нього, і я довірив йому мої проби пера і моє перше літературне досягнення — мого «Бех-аль-Джу-гура» — і відкрив йому моє ім'я. Я відчув себе літератором. Я знайшов себе і свій шлях в житті.

Листування з Дм. Вас. Марковичем не дало вже мені такого вдоволення, як листи Ів. Сем. Нечуя — в них не було такого сердечного єлею, що в автора «Хмар». Але нічого! Моє оповідання було прихильно оцінено, прийнято, і вже я відчував себе настільки твердо на своїх літературних ногах, що навіть міг згори собі брати які-небудь дрібні колючки.

Але тут і скінчилась моя белетристична кар'єра! Я був белетристом всього лише кільканадцять місяців. Надійшла катастрофа — так само глибоко відчута, як і це моє перше і останнє літературне щастя. Щоб зрозуміти його відповідно, треба б мати поняття, наскільки екзальтованим мрійником я тоді був. Я вступив у стадію приготування до екзамену зрілості (матури). Незважаючи на те, що я й так був прегарно підготовлений, я, повернувшись із Різдва 1885 року, засів за підручники так, наче переді мною не було іншої мети як задивувати екзаменаційну комісію. Атмосфера взагалі була підвищена. Випуск того року вважався небувалим в історії гімназії багатством здібних, а може, не так і здібних, як добре вишколених випускників (абітурієнтів). Наш покійний директор Лев Львович Марков, великий амбіт-ник, наперед пишався результатами цеї матури і — чого ніколи не бувало — наперед виписав медалі для абітурієнтів, щоб роздати їх з пишністю при закінченні матури. П’ять золотих медалей, ви подумайтеї Цього ще не бачив не тільки Тіфліс, але й ціла Кавказька округа, відколи стояв світ. Я, як перший учень гімназії, відклав усе набік, не поїхав навіть на Великдень додому — річ цілком неймовірна. В мені було щось із вдачі факірів, з їх нахилом і замилуванням до якнайбільших напружень волі, і я тепер напружував її на це марне завдання — матурального рекорду. І раптом прийшов провал — який провал, кат його забери!

Традиційним спортом для матуристів було викрадення текстів випускних тем (клявзур). Тому, що вони оточувалися незвичайним секретом — вироблялися радою попечителя для цілої округи і з усілякими обережностями передавалися в гімназії, однакові для всіх, це було спортом так само для гімназії цілої округи — викрасти цей секрет. Вважалося, що та гімназія, що цей секрет відкриє і передасть іншим, робить свого роду професійну послугу цілій матуральній верстві. Це був свого роду класовий обов'язок матуристів супроти класу директорів і учителів. На це збирались гроші, велись секретні зносини, вигадувались чисто пінкертонівські штуки. І от цим разом це вийшло наверх і окошилось на нашій гімназії, а в нашій гімназії особливим тягарем лягло на мене — першого учня гімназії, округи і т. д. власне за цю першість. Директор і вся інша гімназійна братва не чули себе через роздратування й гнів. Такий прегарний, чудово вишколений і підготовлений випуск! На бісового батька були йому потрібні ці матуральні теми, коли він і без них прекрасно їх би подужав! Це правда: теми були замінені новими, і наш випуск цілком добре на них відповів. Але тим не менше наша гімназія — перша гімназія округи — оскандалилась. Неприятелі амбітного нашого директора постарались роздмухати це. Директор і учителі не виходили з жалю. Замість тріумфу, така ганьба. Нас позбавили медалей, нас вважали за ледарів. «Вам хотіли зробити параду, а тепер ви тікаєте «кхак ворі»,— роздратовано дошкуляв нам наш класний наставник Окропір Елізабарович Хевт-суріяні своїм грузинським акцентом. І хоч як ми були вбиті, ми не могли стриматися від приємності повторювати цю фразу його акцентом, що нас так потішав,— незважаючи на страх, який на нас наводив цей Яфетит своєю непогамованою вдачею. Я незвичайно глибоко, підвищено-вразливо відчув цю катастрофу і всі зв'язані з нею моральні пониження. От куди заводить амбіція! До біса амбіцію. До біса всі честолюбні плани. Вони будувались на літературі, на письменстві — до ката літературу, до ката писання. Це одне лоскотання амбіції. Треба взяти себе в руки. Скрупулятне виконування обов'язків — і більше нічого. Ніякої нагороди за це. Замість компліментів і похвал треба привчити себе до ганьби і поневірки. Я пережив духовну трагедію Гоголя в мініатюрі і зломив перо белетриста.

Коли б я жив сто літ раніш, я пішов би був у монастир, на твердий послух, і викликав би подив нічними стояннями і безнастанними молитвами. Тепер же я наклав на себе не меншу аскетичну дисципліну — але проходив її на філологічному факультеті Київського університету, реформованому за уставою 1884 року. Треба знати, як ця устава покалічила філологічний факультет і яку ненависть викликала до себе класична філологія, котрою навантажено всіх студентів без різниці: істориків, словесників, філософів, спихнувши на другий план предмети їх спеціальності. І от тоді буде зрозуміле моє аскетичне самоумертвлення, з котрим я, вже вибравши для себе спеціальність української історії, змусив себе — тому що це мені було непотрібне і ніякого реального інтересу не мало — з незвичайною совісністю студіювати латинських і грецьких класиків, щоб виконати на всі сто процентів вимоги цього злобного статуту, розрахованого на те, Щоб убити всякий громадський інтерес в студентів університету, відвернувши їх від тих живіших дисциплін, що їх інтересували, до студій граматики, метрики і всякої іншої схоластики. Я знав, що такі мої пильні заняття, мої аскетичні крайності, моя пунктуальність при виконуванні нових університет-

ських приписів викликають хибні тлумачення, підозріння в кар'єризмі, молчалінстві і т. д. Я вважав це для себе моральною школою. Я в душі був революціонером, наважився йти пробоєм против усіх заборон і обмежень українського слова й життя, знав, що працюватиму не в російських університетських рамках, а за кордоном, ніяких російських відзнак і лаврів не вимагаю, але свідомо нагинав себе до всякої всячини — тим більше, коли вона була для мене прикра, противна. Вона вимагала самовідречення — це те, що було мені потрібне.

В тім безповоротно загинули мої белетристичні плани. Довгий час я навіть не читав белетристики, не тільки що не писав. Пізніше дозволив собі дещо — але не друкував нічого. З писань моїх університетських років я потім надрукував оповідання «Неробочий Грицько Кривий»: белетристичне оброблення одного судового рішення. З переїздом до Львова, коли навколо завелось стільки об'єктивних даних, а не мною самим вимірених собі прикростей і клопотів, мій аскетичний ригоризм ослаб, і я писав частіш, друкуючи в «Зорі» і «Літер.-Наук. Вістнику».

Новою хвилею прийшла до мене охота до писання після першої революції, серед нових обставин і незвичайно різноманітної, пекучої й тривожної діяльності, яку я вів одночасно в Києві і Львові. Але я вже не дивився на це белетристичне писательство як моє громадське діло, ці колишні мрії відійшли безповоротно. Я писав, коли мене охоплювало бажання поділитися настроями, гадками, образами, які обсідали мене і не давали спокою, шукаючи свого вислову. Я не міг його дати ні в своїх наукових працях, ні в публіцистиці,— а вони не хотіли залишатись «зачиненими дітьми» моєї думки.