Предок

« МИ ПРОСТО йшли.

У НАС НЕМА ЗЕРНЯ НЕПРАВДИ ЗА СОБОЮ »

Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ

ІЗ БЕЛЕТРИСТИЧНОЇ СПАДЩИНИ

Книгу «Предок» складають найяскравіші твори з художньої спадщини видатного вітчизняного історика і вченого, одного з найбільших поборників української духовності Михайла Грушевського, що після довгих десятиліть замовчування прийдуть до нашого сучасника.

Ці твори розкриють ще одну непересічну сторінку його могутнього обдарування — талант белетриста. Провідна тематика — історичні сюжети, роздуми, соціально-побутові картини з життя українського народу.

Видання ілюстроване рідкісними фотоматеріалами.

Упорядкування, післяслово та примітки кандидата історичних наук С. І. Білоконя

Упорядник фотоілюстрацій та редактор Андрій Демиденко

Друкується за виданням: Грушевський М. Під зорями — X.: Коопер. вид-во «Рух», 1928

Сорок літ тому в фельетонах львівського «Діла» за 1885 рік (ч. 66—8) було надруковане моє оповідання «Бех-аль-Джугур», написане на початку того року, в місяці лютім. Номери газет з цим оповіданням одержав я кілька років пізніше і навіть докладних відомостей про те, що і де надрукувалося, довго не мав, але мені досить було, що мої перші оповідання, надіслані під весну того року Ів. Сем. Нечую-Левицькому, були передані ним до Львова для надрукування,— значить, були признані вартими друку. Повідомляючи мене про це, покійний Іван Семенович написав, що в Херсоні ладиться літературний збірник, і дав мені адресу пок. Дмитра Васильовича Марковича, що, служачи тоді в Херсоні, був одним з ініціаторів збірника (чи головним-таки зачинателем цього діла), щоб я надіслав йому щось до друку. Я послав йому оповідання «Бідна дівчина», написане літом того ж таки 1885 року, і Маркович в ско-рості повідомив мене, що оповідання це прийнято до збірника «Степ» і пішло вже до цензури. Такий успіх піддав мені віри, що белетристика — це моє покликання, та сфера, в котрій я можу послужити національному українському життю. Мені здавалось, що я знайшов себе як письменник і моя дорога стелиться передо мною ясно і виразисто.

Це був великий момент в моїм житті. Мені тоді скінчилось дев'ятнадцять літ, і я був у останнім класі гімназії. Батько — педагог за професією і покликанням — умисно віддав мене до школи пізно, до класу значно нижчого, ніж мої можливості, аби я не мав труднощів в науці; і вона справді не завдавала мені труда, хоч я вважався кращим учнем не тільки свого класу, але й цілої гімназії. Я мав багато вільного часу, і, ставши бібліотекарем великої і гарної гімназійної бібліотеки (вона обслуговувалася самими гімназистами, під номінальним наглядом офіційного бібліотекаря), я, можна сказати — плавав у книжному морі і впивався ним. Письмен-

ство, літературна праця ввижались мені найкращим уділом на землі, а загострене національне почуття і культ громадського обов'язку, прищеплений батьками, в сумі зробили для мене свого роду завданням життя — вести роботу на ниві українського письменства, в інтересах українського життя.

Обставини склалися так, що мої батьки, щиро прив'язані до рідної Київщини, опинилися на Кавказі, серед російської і зросійщеної людності, і тільки раз на три роки мій батько діставав довшу вакаційну відпустку, котру використовував для об'їзду широко розгалуженої рідні своєї, а ще більше — моєї матері. Він використовував ці об'їзди на те, щоб скріпити й поглибити в мені пієтизм до рідного краю, його природної краси, етнографічних особливостей, мови, пісні, поезії. Не бувши активним українцем в теперішньому розумінні, але відзначаючись поетичним почуттям, він відчував живо красу українського життя і його традиції і передав це мені. Тільки те, що в його спокійній, ясній, зрівноваженій натурі жило більш пасивно, в сфері внутрішніх переживань, майже не впливаючи на його діяльність, в моїй напруженій, нервовій вдачі набирало характеру домінуючого стимулу для мого мислення, уяви й чуття. Я був самітним мрійним молодиком, заглибленим у свої внутрішні переживання; годинами міряючи чи то стежки батьківського садка, чи то порожній, незвичайно до в'язничого схожий гімназійний двір, вимріював я довгі фільми своєї майбутньої діяльності: образи, розмови, такі яскраві, що вони приводили мене до повної втоми і вичерпання,— а руховою силою того всього був, звичайно, мотив національний.

Відірваність від рідного краю, постійне пробування серед чужородців (я був пансіонером гімназії в Тіфлісі, де буквально не було ні одного українця,— а й поза гімназією не знаходив нікого), з другого боку — незвичайно різнобарвний національний склад людності, серед котрої доводилось обертатись, атмосфера національних питань і конфліктів різних місцевих культур з російським централізмом — все це екзальтувало мої національні почуття й робило їх осередком моїх дум та емоцій. Мета, зміст і щастя життя уявлялися мені в тім, щоб послужити національному українському відродженню. Я був знайомий з історією відродження слов'янських народів. «Исторія Славянских Литературъ» Пипіна й Спасовича належала до найбільш дорогих мені книг. В «Истор. ВЪстникЪ» я відшукав начерки з історії нової укр. літератури покійного М. І. Петрова, читав і перечитував їх із захопленням. Навпаки — «Задачи украинофильства» Костомарова наповняли мене тяжким сумом. Слабкий розвиток українського відродження, розпорошеність української інтелігенції, занедбання нею свого обов'язку перед без'язикою і безосвітньою народною масою, відречення від славного минулого, від таких скарбів рідної народності — здавались мені всесвітньою ганьбою і безчестям, яке крило й мене, й усі живучі покоління — поскільки б вони не хотіли прикласти рук до того, аби від того безчестя очиститись.

Справа при тім уявлялась мені — як у всіх тих історіях національних відроджень — головною з формального боку: національного усвідомлення, засвоєння мови, розвитку літератури — популярної, мистецької і наукової. Розуміється, основним змістом того уявлялись визвольні, демократичні, дещо соціалістично зафарбовані Кирило-Мефодіївські ідеї — так як інтегральним змістом російської культури мислилися ідеї Бєлінського і Щедріна, народництво 1840—60-х років і т. д. Але далі моя думка не заглиблювалась. У мене не було знайомих ні з революційних російських гуртків, ні з радикальних українських. Діяльність української еміграції і її розходження з київською громадою залишались мені цілком невідомими. Програма діяльності таким чином дуже спрощувалась.

І так спровадивши собі з Києва кілька книжок, які можна було купити на тодішнім безконечно убогім київськім ринку, з «Кіевскою Стариною» в руках,— котру сюрпризом виписав для мене батько (ніяких українських видань в місцевих бібліотеках, розуміється, не було),— я постарався використати вакації 1884 p., щоб увійти в українську літературну роботу, або краще сказати — в процес українського писання. Пригадую собі таке перше оповідання — «Страшний свідок», чистої води пробу пера, на цілком пусту романтичну тему, котрої архаїчну шаблонність я сам відчував, але просто брав як «сочинение на заданную тему». Потім була більш серйозна проба — на власних, дуже болючих переживаннях: «Остання кутя»,— де я хотів змалювати поезію українського різдвяного обряду. Далі дещо з соціальної сатири — «Унтер-офіцер Трохим Скавучак», коли не помиляюсь, тип до крайності задоволеного з своїх талантів і успіхів малоросійського унтер-офіцера — за модель служив мені один «дядька» нашого гімназійного пансіону. Нарешті серію цих перших «проб пера» вінчав отой екзотичний образок «Бех-аль-Джугур» — на тему тодішньої окупації англійцями Судану: боротьби з повстанням Магді і приборкання місцевої магометанської людності. Я вклав сюди свої тодішні визвольні й антиімперіалістичні настрої. Використовуючи своє деяке практичне знання магометанського світу, щоб конкретизувати свої гадки й надати своєму оповіданню місцевого кольору, я писав як український патріот і противник насильства й експлуатації колоніальних народів так званими висококультурними: іронізував з хиткої моралі і релігійного лицемірства цих імперіалістичних експлуататорів. Написавши це оповідання в лютому 1885 p., я відчув, що зробив дещо цінне. В цій гадці поза моїм внутрішнім переконанням мене підтримував прихильний відгук найбільш авторитетного з учителів нашої гімназії М. В. Горяєва, з котрим я був в приязних відносинах і читав йому ці свої початкові оповідання.