Комедії

Лука. Ого!

Валер. То, мабуть, була краплина золота, розчиненого для пиття.

Мартіна. А що ж, дуже можливо. Ще й трьох тижнів не минуло, як один дванадцятилітній хлопчик впав униз із дзвіниці й розбив собі об брук і голову, і руки, і ноги. І знов же таки, тільки-но привели туди нашого чудодія, він відразу ж намастив йому все тіло якимось мастилом власного виготовлення, і хлопчина схопився в ту ж мить на рівні ноги та й побіг гратися у свинки.

Лука. Ого!

Валер. Мабуть, отой добродій якийсь лікар на всі руни.

Мартіна. Який може бути сумнів?

Лука. Їй-право, саме такого нам і треба. Ходімо ж мерщій його шукати.

Валер. Дуже вам дякуємо за вашу ласку!

Мартіна. Та глядіть же, не забудьте того, про що я вас попереджала.

Лука. Еге! Сто чортів! Ви вже покладіться на нас. Якщо діло стоїть тільки за стусанами, то можна спати спокійно.

Валер (до Луки). Яке щастя, що ми її зустріли! Ох, у мене аж від серця відлягло.

Сганарель (співає за сценою). Ла, ла, ла.

Валер. Я чую — хтось співає й рубає дрова.

Сганарель (виходить на сцену з пляшкою, в руках, не помічаючи Валера й Луки). Ла, ла, ла… Їй-право, попрацював я досить, можна й винця хильнути. Час уже перевести дух. (Зробивши кілька ковтків). Ех, та й солоно ж мені оці чортячі дрова пришилися, ну їх до ката! (Співає).

Та ну його к лихій годині! На якого біса сумувати…

Валер (стиха до Луки). Ось і він сам.

Лука (стиха до Валера): Я думаю собі, що ваша правда, ми так і вперлися в нього носом.

Валер. А подивімося-но зблизька.

Сганарель (обіймаючи пляшку). Ах! Моя ж ти, малесенька шельмочко, як я тебе люблю, мій малесенький шиночку! (Співає. Помітивши Валера й Луку, що його роздивляються, стишує голос).

(Бачачи, що його роздивляються ще ближче). Сто чортів! Чого їм треба, отим людям?

Валер (до Луки). Це він, напевне.

Лука (до Валера). Точнісінько такий, як нам про нього наторочили.

Сганарель ставить пляшку на землю; коли Валер нахиляється, щоб його привітати, Сганарелеві здається, що той хоче взяти пляшку, і він переставляє її на інший бік; Лука нахиляється, вклоняючись так само, як і Валер; Сганарель бере пляшку і притискає її до живота з різними жестами: між ними трьома відбувається мімічна сцена.

Сганарель (набік). Вони змовляються про щось, дивлячись на мене. Що ж у них на думці?

Валер. Добродію, чи не вас звати Сганарелем?

Сганарель. Га? Чого?

Валер. Я вас питаю, чи не вас звати Сганарелем?

Сганарель (звертаючись до Валера, потім до Луки). І так і ні, залежно від того, чого ви від нього хочете.

Валер. Ми хочемо віддати йому якнайбільшу пошану.

Сганарель… В такому разі це мене звати Сганарелем.

Валер. Добродію, ми в захваті, що зустрілися з вами. Нас напровадили до вас по те, чого ми шукаємо, і ми благаємо у вас допомоги, в якій ми маємо велику потребу.

Сганарель. Коли це щось таке, панове, на що мені стане снаги, то я до ваших послуг.

Валер. Добродію, це дуже гречно та мило з вашого боку. Але ж, добродію, будьте такі ласкаві, надіньте капелюха, бо сонце може накоїти вам лиха.

Лука. Добродію, накрийтеся капелюхом.

Сганарель (набік). Які церемонні люди! (Надіває капелюха).

Валер. Добродію, нехай вас не дивує, що ми прийшли до вас; славнозвісні особи завжди на видноті, а ми багато дечого прочули про ваш хист.

Сганарель. То правда, панове, що ніхто в світі не робить краще за мене в’язанок.

Валер. Ах, добродію…

Сганарель. Я не шкодую сил і в’яжу їх так, що ніхто й слова лихого про них не скаже.

Валер. Не в тому річ, добродію.

Сганарель. Так я ж і продаю їх по сто десять су за сотню.

Валер. Не будемо говорити про це, будь ласка.

Сганарель. Запевняю вас, що я не віддам їх за меншу ціну.

Валер. Добродію, ми все знаємо.

Сганарель. А коли ви все знаєте, то й знаєте, що я продаю їх за таку ціну.

Валер. Добродію, ви смієтеся…

Сганарель. Зовсім я не сміюся, але ціни не можу спустити.

Валер. Поговорім інакше, будьте ласкаві.

Сганарель. Ви, може, знайдете десь і дешевші, а проте в’язанка до в’язанки не приходиться, а щодо тих, які я роблю…

Валер. Ех, добродію, облишмо цю розмову!

Сганарель. Їй-право, я не спустив би ціни, коли б ви взяли і вдвоє більше.

Валер. Тьху!

Сганарель. Ні, як по совісті, ви таки дасте що ціну. Я говорю з вами відверто, я не з тих, що правлять як за рідного батька.

Валер. Чи то ж потрібно, добродію, такій особі, як ви, бавитися таким грубим прикиданням, принижувати себе такими розмовами? Чи ж личить такому вченому, такому славнозвісному лікареві, як ви, вдаватися до переодягання й приховувати свої чудові таланти?

Сганарель (набік). Він божевільний.

Валер. Бога ради, добродію, не крийтеся від нас.

Сганарель. Як то?

Лука. Все це блазенство ні до чого; ми добре знаємо те, що знаємо.

Сганарель. Що ж саме? Що ви хочете сказати? За кого ви мене маєте?

Валер. За того, хто ви є, — за видатного лікаря.

Сганарель. Самі ви лікар, а я зовсім не лікар і ніколи ним не був.

Валер (стиха). Починаються його божевільні вибрики. (Вголос). Добродію, прошу вас, не заперечуйте більше нічого і, будь ласка, не змушуйте нас вдаватися до таких прикрих крайніх заходів.

Сганарель. До чого ж то?

Валер. До певних гострих вчинків, які нас дуже засмутили б.

Сганарель. Під три чорти! Та вдавайтеся ви до чого вам заманеться, а я не лікар і не знаю, чого вам від мене треба.

Валер (стиха). Бачу я, що доведеться-таки вдатися до того засобу. (Вголос). Добродію, прошу вас іще раз, признайтеся, хто ви є.

Лука. Ет, до дідька в зуби! Та годі-бо вам язиком горох товкти, признайтеся навпрямки, що ви лікар.

Сганарель (набік). Вони мене доводять до нестями.

Валер. Навіщо заперечувати те, що всім відомо?

Лука. Та й чого б ото воловодити? На біса воно вам здалося?

Сганарель. Панове, одним словом, а чи двома тисячами слів, я вам кажу, що я зовсім не лікар.

Валер. Ви не лікар?

Сганарель. Ні.

Лука. То ви не лікар?

Сганарель. Ні, кажу ж я вам.

Валер. Ну, коли ви цього так хочете, доведеться-таки вас вдовольнити.

Вони беруть палиці й починають його бити.