Комедії

Філінт не схвалює бажання Альсеста віддалитися від людей. Навпаки, він радить бути ближчим до них для того, щоб своїм впливом допомагати виправленню їхніх недоліків. І хоч Мольєр, викриваючи ненависне йому аристократичне суспільство, не раз вкладав свої думки в уста Альсеста, у цьому висновку Філінта він опиняється на його боці.

Одночасно з 22-ю виставою «Мізантропа» Мольєр влітку 1666 року поставив на сцені і нову триактну комедію-фарс «Лікар мимоволі». Сюжет її запозичений із середньовічної фабльо «Про вілана-лікаря», де розповідається про багатого селянина; його жінка, щоб помститися, видає його за лікаря перед гінцями короля, і він хитрістю виліковує королівну та ще з півсотні хворих і одержує винагороду за свою «мудрість». На цю тему Мольєр ще під час своїх мандрів по провінціях написав невеличкий фарс, який він пізніше перероби» у веселу одноактну п’єсу «Летючий лікар», а також у фарс «В’язальник хмизу».

Комедія «Лікар мимоволі» відрізняється від попередніх написаних на цю тему п’єс реалістичною конкретизацією персонажів і подій. Драматург дає в ній умотивовані психологічні характеристики своїх героїв. У цьому плані найвдаліший образ Сганареля, безтурботного жартівника, п’янички-хитруна, що будь-яку ситуацію вміє обернути собі на користь. Мольєр наділяє Сганареля всіма традиційно-фарсовими рисами героя ранньої плебейсько-буржуазної літератури — хитрістю, розумом і спритністю — і використовує його для дискредитації тогочасних лікарів. Адже Сганарель був лише слугою якогось медика, проте за певних обставин він може легко вдати з себе лікаря-професіонала, хоча тільки й знає якийсь десяток латинських слів та перекручених назв хвороб і ліків.

У цій комедії для підсилення комічного враження Мольєр широко вдається до художнього засобу повторів і дублювання реплік двома персонажами (наприклад, Валером і Лукою) та інших найрізноманітніших засобів комізму.

Наступні п’єси, написані Мольєром на замовлення Людовіка XIV для придворних вистав, були своєрідною даниною драматурга вимогам і смакам аристократії.

Подією у театральному житті Парижа стала комедія «Амфітріон» (1668), у якій в образах античних богів і героїв — Юпітера, Меркурія, Амфітріони, Алкмени та інших — Мольєр дотепно висміяв французьку придворну знать, безчесну й аморальну, що заради кар'єри була готова принижуватись і плазувати перед королем та його фаворитами.

1668 рік став якісно новим етапом у творчості драматурга. Якщо раніше об’єктом його сатири були представники феодального дворянства, то тепер він звертається також і до сатиричного викриття свого класу — буржуазії. Одним з кращих таких його творів була комедія «Скупий» (1668), у якій він показав найспецифічніший порок буржуазії — нестримну гонитву за грішми, що перетворює людину на жорстокого, себелюбного хижака. Сюжет «Скупого» запозичений з комедії римського комедійного поета Плавта «Скарб», але розроблений Мольєром значно глибше. Якщо у римського автора Евкліон випадково знаходить скарб, то у Мольєра Гарпагон свідомо здобуває гроші лихварством, наживаючись на чужому нещасті. Гроші, золото стають метою всього існування скупого, знищуючи в ньому всі людські почуття, руйнуючи родинні стосунки і зв’язки. Образ Гарпагона переростає у типовий і якоюсь мірою символізує початок нового сторіччя — сторіччя наживи й нестримного збагачення; він. стає прямим попередником бальзаківських Гобсека і Гранде.

Ще одна комедія, поставлена в тому ж 1668 році, — «Жорж Данден, або Обдурений чоловік», — продовжує тему викриття буржуазії і дворянства, але дещо в іншому плані, Мольер давно помітив прагнення значної частини буржуазії здобути за будь-яку ціну дворянське звання і в такий спосіб «зрівнятися» з аристократами. Він змалював це типове на той час явище у «Жоржі Дандені», показавши людину, за поняттями дворян, низького походження — багатого буржуа, який, мріючи піднестися над своїм класом, одружується з аристократкою. Проте від дружини і нових родичів він бачить лише зраду, обман і зневагу.

Бажання проникнути у «вельможне товариство» захопило також і Журдена, головного персонажа комедії «Міщанин-шляхтич» (1670). Аналізуючи образ Журдена, критики за традицією акцентують увагу на обмеженості і навіть дурості цього збагатілого буржуа, якого Мольєр ніби піддає такій самій гострій критиці, як і представників дворянства — графа-шахрая Доранта і маркізи-авантюристки Дорімени. Проте, очевидно, така оцінка дещо однобічна.

Журден показує себе зовсім не таким дурним. Як типовий буржуа, він добре знає ціну грошам і те, у що їх вкладено. Він тримає в голові точні суми луїдорів, позичені Дорантові. Мало освічений, він може дивуватися, що все життя розмовляв прозою, але природний розум підказує йому слова для записки до маркізи, і його послання виявляється найкращим у порівнянні з тими галантними і придворно-витонченими варіантами, що їх пропонує вчитель філософії. Журден чудово розуміє свою неосвіченість, він говорить, що з радістю дозволив би себе відшмагати, «аби тільки знати все те, чого вчать у школі».

Журден постає в комедії оптимістичним представником того класу, що, впевнений у собі і в своїй силі, сміливо почав пробивати собі шлях до поставленої мети. Згодом ця буржуазія оголосить останній бій феодальному дворянству, який завершиться цілковитою її перемогою в часи революційних подій 1789 року. А поки що Журден хоче пробитися до «пристойного товариства» аристократів. Добре знаючи вади свого класу, Мольєр передусім висміює Журдена саме за цю безглузду мрію — будь-що зробитися дворянином, за його плазування перед дворянськими титулами. Засліплений удаваною дружбою Доранта, який спритно видурює у нього гроші, Журден починає з презирством ставитися до «міщан», до власної дружини, до всієї своєї родини і навіть — до самого себе. Подібно до Дон Кіхота, який чинив усякі безумства, свято дотримуючись навіяного рицарськими романами рицарського кодексу честі, Журден, коли мова заходить про аристократичні звання, також втрачає останні крихти здорового глузду. Це — єдине його захоплення, своєрідне безумство. Свою дочку Люсіль Журден хоче зробити щонайменше маркізою; він перетворюється на домашнього тирана, сваволя якого переходить межі розумного. Усе це породжене згубним впливом аристократів, які в корисливих цілях розпалюють честолюбство Журдена, щоб їм легше було оббирати його.

Як завжди, жало мольєрівської сатири спрямоване проти представників знаті. Якщо простакуватий Журден своїми думками і вчинками створює комічне враження, то високородні Дорант і Дорімена викликають огиду своїм паразитизмом, прагненням скористатися багатством наївної людини. Адже Дорант, заборгувавши Журденові понад п’ятнадцять тисяч луїдорів, і не збирається їх віддавати. Егоїстичними, жадібними, бундючними і шахраюватими показує Мольєр цих двох представників «вищого» товариства, для яких питання моралі і честі давно вже не існують.

Якщо у вельможних колах не можна знайти позитивних персонажів, то Мольєр протиставляє Журденові практичну пані Журден і особливо Клеонта, гостроязику служницю Ніколь, які байдужі до всяких шляхетських титулів і є носіями здорового глузду, критичного розуму, властивих представникам третього стану. Таким чином, не висміюючи буржуазію як клас — адже навіть у Журденові відчуваються симпатії автора до нього, не кажучи вже про Клеонта, — Мольєр різко виступив проти ганебного плазування, лакейського приниження певної її частини перед придворними титулами, викрив її кумедне домагання і собі досягти непотрібних їй аристократичних звань, «видряпатись знизу вгору».

Однією з останніх, написаних Мольєром, була фарсова комедія «Скапен-штукар» (1671). Її тему драматург запозичив з п’єси римського комедіографа Публія Теренція «Форміон». Мольєр зосередив у ній увагу на типовому персонажі комедії. Інтриги — Скапені. Жвавий і гострий на язик, жартівник і штукар, він, з одного боку, має найхарактерніші риси героя веселої італійської комедії Скаппіно, а з другого — значно глибший за нього, розумніший за своїх господарів — жадібного Жеронта і несміливого, бездіяльного Леандра. Скапен знає, що завжди може дурити їх і крутити ними, як йому заманеться. Ця впевненість породжує в ньому почуття зверхності, надає його вчинкам особливої сміливості, що відчувається в його іронічно-недбалому ставленні до тих, хто його оточує. Хоч Скапен і зізнається сам у своїх негідних вчинках — крадіжках, шахрайстві тощо, — хоч він і далекий від високої моралі, все ж симпатії глядачів завжди на його боці. Пояснюється це не тільки тим, що Скапен увібрав у себе кращі народні риси. Глядачів приваблює його доброзичливість, готовність допомогти людині в її прагненні щастя, у таких випадках цей проноза забуває про корисливі розрахунки, навіть іноді свідомо наражається на небезпеку.