Комедії

Філінт

Та що вам, друже мій?

Альсест

(сидячи)

Лишіть мене в спокої!

Філінт

Чому химерною неласкою такою…

Альсест

Ідіть собі, прошу, не тратьте зайвих слів.

Філінт

Раніш би вислухать, ніж удаваться в гнів.

Альсест

Ні, хочу гніватись, а слухать не бажаю.

Філінт

Як розуміти вас — я, далебі, не знаю,

І хоч ми друзями віддавна нареклись…

Альсест

Я — друг вам? Запишіть, що то було колись!

Так, досі в злагоді жили ми і в любові, —

А як побачив я, на що есте готові,

То приязнь унівець розбилася моя:

В серцях зіпсованих не хочу місця я.

Філінт

Та чим же міг я так, Альсесте, завинити?

Альсест

На місці вашому волів би я не жити!

Хто чинить так, як ви, — пошани хай не жде

У чесних він людей презирство лиш найде,

Я ж бачив, як того ви стріли чоловіка.

Шаноба тут яка, любов яка велика

Була проявлена! А скільки присягань,

Обітниць голосних і приязних зізнань,

Що ви з обіймами палкими їх мішали!

А скоро вийшов він, — ви ледве пригадали,

Як на ім’я йому і що то за один, —

І вже нітрошечки вас не обходить він.

До лиха! Соромно, ганебно, підло навіть

Так душу лестками фальшивими неславить.

Коли б судилося таке мені вчинить,

То я повісився б із того горя вмить!

Філінт

Причин не бачу я до вироку такого

І пом’якшить його благаю вас, на бога;

Прошу: зласкавтеся, хоч огріхи й страшні,

І ще не вішаться дозвольте ви мені.

Альсест

Невчасно спала вам охота жартувати!

Філінт

Чого ж вам хочеться, цікавий би я знати?

Альсест

Я хочу щирості, щоб слово ні одно

Не вилітало з уст, як не з душі воно.

Філінт

Коли обійме нас, вітаючи, знайомий,

Так само обійнять повинні і його ми;

Зізнання сипле він, обіцянки склада —

Те саме й нам робить, звичайно, випада,

Альсест

Ні! Ворог тої я ганебної методи,

Що в ній кохаються нікчемні слуги моди;

У світі над усе найгірш я не злюбив

Манірні витівки отих балакунів,

Лепетунів гидких, которі в марній мові

Усе на світі нам пообіцять готові

І компліментами ладні стрічати всіх,

А що ти, хто ти е — однаково для них!

Ну, що потому нам, коли нас хто вітає

І приязнь, і любов, і шану виявляє,

І слів не добере до пишної хвали, —

А тільки ми на крок од його відійшли,

І він негідника улещує так само!

Це ж сором! Це ганьба! Як тішиться словами

Гучними й красними, коли, на глум і сміх,

Усьому світові почути можна їх?

Шаноби на землі нема без переваги,

Хто поважає всіх, не знає той поваги.

Коли вдаєтесь ви у моду цю лиху,

До біса! Спільного не знати нам шляху!

У вас прислужливість — неначе крам роздрібний

Мені ж загальний друг у друзі непотрібний.

Якщо вам рівні всі, то мовлю навпростець:

Дружінню нашому і злагоді кінець!

Філінт

У колі вищому ми місце посідаєм —

І, певне ж, мусимо коритися звичаям.

Альсест

Ні, ні! Карати ми повинні без вагань

Ганебний вимін цей олживих вихвалянь,

Людьми буть чесними, неправді не служити

І скрізь по щирості, по правді говорити,

Що з серця не іде — ніколи не казать

І почуттів своїх під маску не ховать.

Філінт

А єсть же випадки, як мова та сердечна

Виходить і смішна, і зовсім недоречна.

Буває — я прошу не брати цього в гнів, —

Коли розумний той, хто думку потаїв.

Ну, чи ж годилось би, зміркуйте пак самі ви,

Щоб завжди ми були одверті та правдиві?

Невже коли нам хто нелюбий між людьми,

То це й освідчити йому повинні ви?

Альсест

Так.

Філінт

Що? Емілії старій би ви сказали,

Що кокетерія уже їй не пристала

І що фарбується вона собі на стид?

Альсест

Авжеж.

Філінт

Що Дорілас давно усім набрид,

Що варить при дворі із кожного він воду,

З одваги чванячись та з діл свойого роду?

Альсест

Сказав би.

Філінт

Жарти це!

Альсест

До жартів не мастак;

Нікого жалувать не хочу аніяк.

Зболіли очі вже і при дворі, і в місті,

Звичаї бачивши гидотні та нечисті!

Бере нудьга мене, пече мене одчай,

Що наоколо люд зіпсований украй,

Що всюди, де поткнусь, — брехня, лукавство, зрада.

Та підступи бридкі, та лестощів принада.

Несила! Гнів кипить! Я весь немов горю

І цілий світ ладен покликати на прю.

Філінт

Занадто ви вдались, філософе, в досаду,

На все озлившися і смішно, і без ладу.

Братів ми з вами тих нагадуєм тепер,

Що в «Школі для мужів» намалював Мольєр…

Там…

Альсест

А, лишіть свої безглузді порівняння!

Філінт

Та ні-бо, — ви свої покиньте нарікання.

Чи ж переробите натуру ви людську?

А як одвертість вам припала до смаку, —

Скажу не криючись: з химери цеї всюди

Плечима знизувать і кпити будуть люди,

А хіть до осудів нестримана така

Вам тільки дасть ім’я смішного дивака.

Альсест

То й добре, лихома! Я радий цьому, радий!

Чого ж хотіти ще з мерзенної громади?

Та тільки гнів мене несвітський би схопив,

Коли б розумного я слави в них зажив.

Філінт

Виходить, ворог ви всьому земному роду?

Альсест

Так, я ненавиджу безмірно цю породу!

Філінт

Скажіть: невже-таки між смертними всіма

На жадні винятки і місця вже нема?

Запевне, є й тепер особи, гідні шани…

Альсест

Ні! Осоружні всі, на кого око гляне:

Одні — що у гріхах купаються бридких,

А ті — що ставляться поблажливо до них,

Того шляхетного обурення не мавши,

Що вчинки нам лихі будити мають завше.

Ну, от негідник той, що я суджуся з ним!

Таже діла його відомі добре всім.

Хоч маска на виду, але й з-під маски знати,

Що може кожного він зрадити, продати.

Вимовні погляди і солодощі слів.

Хіба наївних лиш одурять новаків.

Всім знаний вискочень, шахрай над шахраями.

У панство брудними пропхався він шляхами, —

І знавши, за яку придбав собі ціну

Тепленьке місце він і розкіш голосну,

Честь ображається, сумління червоніє.

Складіть позаочі, які лиш на землі є,

На нього прикладки, поганцем назовіть,

Назвіть дурисвітом, — ніхто не захистить,

Бо шану має він облудну і нікчемну.

А гляньте, як усі його вітають чемно,

Як усміхаються, розточують слова!