Комедії

Незважаючи на запеклу кампанію проти Мольєра, полеміка навколо «Школи жінок» закінчилася цілковитою його перемогою і лише сприяла зростанню його слави визнаного драматурга.

Для придворних свят Мольєр написав кілька комедій-балетів. Деякі з них були суто розважальними («Мелісерта», 1666; «Комічна пастораль», 1666; «Блискучі коханці», 1670; «Псіхея», 1671). Інші зберігали реалістичну тенденцію, властиву всій творчості Мольєра. Це були «Шлюб з примусу», «Принцеса Еліда» (1664), «Любов-цілителька» (1665), «Сіцілієць, або Любов-маляр» (1666), «Пан де Пурсоньяк» (1669) та ін.

У 60-і роки Мольєр створює і свої шедеври, що принесли йому світову славу. Першою з них була «серйозна» комедія «Тартюф» (1664–1669), яку він змушений був тричі переробляти. До появи п’єси спричинилася шпигунська діяльність таємного центру католицької реакції — «Товариства святих дарів», яке вистежувало й віддавало інакомислячих до рук інквізиції. Цим твором Мольєр оголосив боротьбу лицемірству і святенництву католицької церкви.

У першій редакції п’єси (триактної) головний герой Тартюф виступав як чернець-святенник, символізуючи собою найогидніші риси церковників. Після першої вистави п’єсу було заборонено. Мольєр звернувся з листом до короля, у Жому писав, що «оригінали домоглися заборони копії», але дозволу на поновлення вистави так і не дістав. У другому варіанті вже п’ятиактної п’єси «Облудник» (1667) герой звався Панюльфом і виступав у світському одязі. Проте і цю п’єсу також відразу заборонили. Лише 1669 року Мольєр одержав дозвіл короля на постановку комедії, яка до наших днів користується незмінним успіхом у глядачів.

В останній редакції Тартюф виступає у світському одязі, але тепер до образу розбещеного лицеміра Мольєр додав кілька нових рис і той став іще й донощиком, провокатором і злодієм. Приховуючи свої найогидніші думки і вчинки за удаваним святенництвом, посилаючись на небо, божі заповіді, доводячи всім, що він діє лише «на благо ближньому», Тартюф стає уособленням тієї страшної і безжальної сили, якою була в період феодалізму католицька церква. Довгі лицемірні промови-проповіді Тартюфа стали своєрідним запереченням релігійних догматів. В устах негідника Тартюфа сама суть і поняття християнського вчення — любов до ближнього, смирення, милосердя, зречення життєвих благ — звучать як знущання з людини, із самого їхнього змісту. Наслухавшись цих святенницьких проповідей, довірливий Оргон перетворюється на жорстокого й черствого тирана своєї родини, на слухняне знаряддя в руках пройдисвіта. Не розуміючи жахливості своїх думок, цей обмежений буржуа навіть похваляється Клеантові, що після розмов з Тартюфом почав ненавидіти все живе на землі. Духовне спустошення Оргона, викликане релігійним фанатизмом і сліпою вірою в Тартюфа, досягає межі аморалізму — йому стають байдужими життя і щастя власних дітей, матері, дружини. Віднині головна мета його існування — задоволення примх і вимог свого «друга» і «брата».

Таким чином, якщо в першому варіанті комедія була просто антиклерикальною, то тепер гранично загострена сатира драматурга перетворює «Тартюфа» на твір одверто антирелігійний. Не випадково паризький архієпископ Перефікс з такою люттю виступив проти п'єси і заборонив парижанам під страхом відлучення від церкви навіть читати або слухати уривки з неї.

І все ж уїдливо-нищівні випади Мольєра проти релігії та її згубного впливу виходили далеко за межі критики лише її представників. Він узагальнює образ Тартюфа, перетворюючи його на небезпечний соціальний тип, на символ пороків, властивих не тільки церковникам, але й феодально-аристократичним колам. Автор підводить глядача до висновку, що вади антигероя Тартюфа переростають у велике соціально-суспільне лихо, боротися з яким звичайним людям не під силу. Тому не випадково фінальна сцена, коли в. хвилину найвищого торжества облудника, який, здавалося, вже святкує перемогу, королівський офіцер заарештовує не Оргона, а самого Тартюфа, сприймається як несподівана її не зовсім типова — адже подібних тартюфів і оргонів було занадто багато.

«Тартюф» синтезував у собі різні комедійні жанри, а окремі епізоди в п'єсі набули навіть драматичного звучання, характерного для трагедії. Наслідувач традицій гуманістів епохи Відродження, Мольєр використав і їхню випробувану зброю — гротеск і соціально-політичну сатиру, що особливо сприяли викривальному пафосу комедії. Події, які розгортаються у вузькій сфері родини Оргона, визначили тему сімейно-побутової комедії, а типовість рис головного героя і частково інших персонажів свідчили про наявність елементів комедії характерів. Історія із скринькою, де були сховані якісь таємні документи, від яких залежала доля Оргона, свідчила про наявність елементів комедії інтриги. Буфонно-комічні елементи комедії Мольєр запозичив із популярних народних фарсів. Нарешті, пристрасна боротьба інших персонажів (Доріна, Клеант, Ельміра, Даміс) з представником чужого їм феодального світу, прагнення захистити правду, їхня розважливість, простота і реалістичність поглядів свідчили про народну основу комедії.

Ім’я Тартюфа міцно увійшло в лексику багатьох народів — настільки великою виявилась узагальнююча сила цього типового соціального образу.

1665 року Мольєр написав свою першу прозову комедію «Дон Жуан, або Камінний гість», використавши широко відомий сюжет про любовні пригоди розбещеного молодого ідальго Дон Хуана. За свідченням севільських хронік, його скандальні пригоди врешті обурили церковників і вони його вбили, а потім поширили легенду, за якою Дон Хуан був покараний небом і потрапив до пекла. Проте знайома тема набула у Мольєра нового звучання. Його герой — найогидніший і водночас найпривабливіший з усіх Дон Жуанів, яких знали до того. Надавши своєму героєві характерні риси і ознаки французького розбещеного хижака аристократа свого часу, зробивши його цинічним розпусником, лицеміром, безсоромним зухвальцем, позбавленим усяких моральних принципів і позитивних ідеалів, Мольєр ніби висловив ставлення усього третього стану до ворожої йому і ненависної аристократичної верхівки феодального суспільства. Але разом з тим мольєрівський герой стає носієм таких позитивних рис, що роблять його образ часом навіть привабливим. Він має гострий критичний розум, що дозволяє йому давати нищівні характеристики представникам феодального світу, який породив його самого; він ризикує життям, ставши на захист незнайомої людини, не боїться ні бога, ні небесної кари, глузує з пекла і майбутнього життя. У цьому плані образ Дон Жуана подібний до знаменитого шекспірівського сера Джона Фальстафа. Куртуазна зовнішність, цинічний внутрішній зміст, примхливо уживаючись з атеїстичним і раціоналістичним розумом, роблять образ цього героя складним і життєвим.

Мольєрівський Дон Жуан відрізняється від своїх паралелей в іспанських, італійських і французьких варіантах тим, що він не просто розбещений, не просто безбожник, а цілком визначений соціальний тип, що вийшов з тих верств суспільства, яке Мольєр ненавидів і намагався викрити. Герой Мольєра позбавлявся однобічного класицистського тлумачення з характерними для нього перебільшеннями якихось трагічно-комедійних або шаржованих рис і ставав повнокровним, життєвим образом, максимально конкретизувався і був схожим на тих вільнодумних сучасників Мольєра, «лібертенів»-аристократів, що хизувалися своїм морально-релігійним нігілізмом.

Саме в такому зображенні героя і полягало новаторство великого драматурга, який прийшов до реалістичного зображення як свого персонажа, так і всієї його історії. Типовість Дон Жуана ввела в оману навіть критиків, які почали шукати його прототип у придворних колах, не зрозумівши, що він увібрав у себе риси багатьох представників аристократичного суспільства.

Блискучий промовець, Дон Жуан жодного разу не захистив честі свого дворянського стану, вади якого так переконливо викрив Сганарель. Його гіркі думки через сторіччя в дещо іншій формі повторить безсмертний Фігаро Бомарше. Живучи сьогоднішнім днем, миттю, Дон Жуан щирий, коли освідчується в коханні якійсь жінці, що її він уперше бачить, і йому байдуже, чи одягнена вона в гаптовану сукню знатної дами, чи в простеньку сорочку сільської дівчини, чи звуть її Ельвірою або Матюріною. І він вірить, щиро вірить у свою миттєву любов — так само, як і в те, що вона швидко зникне, витіснена новим почуттям. У відповідь на докори Ельвіри, своєї чергової жертви, Дон Жуан признається, що він зовсім не вміє прикидатись. І водночас він добре знає ціну лицемірству. В одному із своїх останніх монологів він блискуче викрив «модний порок» — «привілейоване лицемірство», що його вважають доброчесністю. Він каже приголомшеному Сганарелеві, що віднині сам хоче прикритися машкарою лицемірства, — адже це надійно, навіть якщо його викриють, «вся зграя» заступиться за нього. Так Мольєр помстився тартюфам із «Товариства святих дарів» за заборону своєї комедії.