Квентін Дорвард

— Вепр! Вепр! — вигукнув безстрашний розбійник, розмахуючи палицею. — Гей ви, шотландські дворянчики, хто з вас бажає здобути собі графську корону? Хто битиметься з Арденським Вепром? Невже ти бажаєш, юначе? Але, як і всяку нагороду, її треба спершу заслужити.

Квентін майже не міг почути цих слів, бо голос під спущеним забралом лунав глухо, але юнак не помилився в значенні жестів, які супроводили їх. Ледве він устиг гукнути своєму дядькові й товаришам, щоб вони дали йому дорогу й не перешкоджали чесному поєдинку, як де ля Марк, немов тигр, одним стрибком кинувся на нього з піднятою палицею, розраховуючи зміцнити удар всією вагою свого тіла. Але прудконогий та бистроокий шотландець відскочив убік від страшної палиці, яка напевно розтрощила б йому голову.

Ще хвилина, і вони зчепилися, як вовк з вовкодавом. Товариші стояли навколо, спостерігаючи боротьбу, але ніхто не наважився взяти в ній участь, бо Балафре голосно заявив, що бажає для свого племінника чесного поєдинку і що коли б його супротивник був сильний, як сам Уолліс[268], то й тоді він не боявся б за нього.

І справді, юнак виправдав довір'я досвідченого воїна. Незважаючи на те, що удари озвірілого розбійника падали з силою ударів молота по ковадлу, спритність допомагала молодому шотландцеві ухилятися від них, а вміння володіти мечем, завдавати ворогові більшої шкоди і з меншим галасом. Квентін діяв своєю зброєю так швидко і вправно, що його супротивник незабаром почав знемагати, а місце, на якому він стояв, перетворилося на криваву калюжу. Проте Арденський Вепр продовжував битися з непослабною відвагою й енергією, і невідомо ще, хто з них переміг би, коли б якийсь жіночий голос не гукнув Квентіна на ймення.

— Рятуйте, рятуйте, ім'ям пресвятої діви! — кричала дівчина.

Квентін обернувся і побачив Гертруду Павійон. Із неї було зірвано покривало, і якийсь французький солдат тяг її за собою. То був один із тих, хто вдерся до каплиці, де сховалися льєжські жінки, щоб витягти їх звідти, як свою військову здобич.

— Зачекай мене хвилину, — гукнув Квентін, звертаючися до де ля Марка, й кинувся рятувати свою добродійницю, яка опинилася в скруті.

— Ну, я нікого не чекаю! — сказав де ля Марк, розмахуючи палицею і відступаючи, очевидно, дуже задоволений тим, що спекався такого небезпечного супротивника.

— Але мене ти почекаєш! — заперечив Балафре. — Я не припущу, щоб мій племінник пошився в дурні! — І, сказавши це, він кинувся на де ля Марка з своїм дворучним мечем.

Тим часом Квентін упевнився, що визволити Гертруду було не такою легкою справою, яку можна закінчити за одну хвилину. Солдат, що вважав дівчину своєю полонянкою, підтримуваний товаришами, рішуче не хотів відмовитися від своєї здобичі; і поки Дорвард з допомогою двох-трьох земляків змусив його відпустити полонену, щаслива нагода здобути багатство й щастя, так люб'язно подарована юнакові долею, вислизнула з його рук. Коли Гертруду, нарешті, було визволено, він стояв з нею на спорожнілій вулиці — навколо не було ні душі. Зовсім забувши про безпорадне становище врятованої ним дівчини, він кинувся навздогін за Арденським Вепром, як хорт за оленем, але Гертруда, вхопившися за нього, в розпачі вигукнула:

— Ім'ям вашої матері, згляньтеся на мене, не покидайте мене тут! Коли ви чесна людина, обороніть мене й доведіть до дому мого батька, де колись ви з графинею Ізабеллою знайшли собі притулок! Заради неї, не покидайте мене!

Це було благання, проти якого не можна було встояти. З невимовною тугою сказавши «прощавай» усім радісним надіям, які підтримували його сили в цей страшний кривавий день, — надіям, які за хвилину до того, здавалося, були такі близькі й здійснимі, Квентін, проти своєї волі підкорившись, немов дії якогось талісмана, цьому заклику, повів Гертруду до дому Павійона. Він з'явився дуже вчасно, щоб урятувати від розлючених солдатів як будинок, так і самого синдика.

Тим часом король Людовік і герцог Бургундський в'їжджали до міста верхи через одну з проломин. Обидва вони були в повному бойовому спорядженні. Герцог, забризканий кров'ю від пера на шоломі до самих острог, шалено підганяв коня, а Людовік їхав урочистою ходою, мов проводир пишної процесії. Вони негайно послали гінців з наказом припинити грабування міста й зібрати військо, розпорошене по вулицях.

Самі государі повернулися до собору, щоб захистити вельможних городян, які шукали собі там притулку, і відправити урочисту обідню, після якої мали скликати військову раду.

Намагаючись, як і інші командири його рангу, зібрати людей своєї частини, лорд Крофорд на розі однієї з вулиць, що вели до Маасу, зустрів Балафре. Він спокійнісінько прямував до річки, тримаючи за кучері людську голову так байдуже, як мисливець тримає вбиту дичину.

— Гей, Людовіку, — гукнув йому командир. — Куди ти таскаєш оте падло?

— Це все, що залишилося після роботи мого племінника, яку він добре почав і майже закінчив, а я тільки приклав руку — сказав Балафре. — Цей розбійник, якого я доколов, просив мене жбурнути його голову в Маас. Бувають такі чудні примхи в людей, коли стара кістлява схопить їх за горло. Що вдієш, кожному своя черга. Нам теж доведеться потанцювати з кістлявою, коли настане наш час.

— І ти збираєшся кинути його голову в Маас? — спитав Крофорд, пильніше придивляючись до цього жахливого memento mori[269]..

— Авжеж, — сказав Людовік Лезлі. — Коли відмовити померлому в його проханні, то його дух переслідуватиме, а я люблю солодко спати вночі.

— Ну, тоді доведеться тобі познайомитися з цим духом, — зауважив Крофорд, — бо, присягаюся, ця мертва голова коштує далеко дорожче, ніж ти гадаєш. Іди за мною, ні слова більше! Іди за мною!

— Ну, що ж, іти так іти, — сказав Балафре. — Адже я, власне, нічого не обіцяв цьому розбійникові, бо відтяв йому голову, перш ніж він устиг закінчити своє прохання. І коли вже я не злякався його живого, то, присягаюся святим Мартіном Турським, тим більш не злякаюся мертвого. До того ж мій кум, веселий чернець монастиря святого Мартіна, позичить мені на всякий випадок горщик свяченої води.

Коли в льєжському соборі відправили урочисту обідню і в переляканому місті знову запанував відносний лад, Людовік і Карл, оточені рицарями, побажали вислухати донесення про звершені в цей день подвиги, щоб призначити кожному нагороду відповідно до його заслуг. Вирішили спершу вислухати того, хто претендував на найвищу нагороду — графство де Круа і його прекрасну власницю. Як же всі здивувалися, коли таких претендентів, на їх власне розчарування, з'явився трохи не цілий натовп, причому кожен був певен, що саме він заслуговує на найвищу нагороду. Однак усі їхні речові докази були сумнівні і, певно, пов'язані з якоюсь таємницею. Кревкер показав кабанячу шкуру, таку, як звичайно носив де ля Марк. Дюнуа приніс розколений щит із гербом Арденського Вепра. Було чимало й таких, які приписували собі заслугу розправи з убивцею епіскопа й посилалися на схожі до попередніх речові докази: багата винагорода, призначена за голову де ля Марка, спричинилася до смерті всіх тих, хто був одягнений та озброєний, як їхній проводир.

Між претендентами зчинилася страшенна сварка і почалися нескінченні суперечки. Карл, який в душі вже розкаювався, що дав таку нерозсудливу обіцянку і поставив у залежність від випадку руку та статок своєї прекрасної підопічної, сподівався, що він знайде засоби відхилити всі ці суперечливі претензії, коли крізь натовп пробився лорд Крофорд. Він тягнув за собою незграбного й розгубленого Балафре, який упирався, немов англійський дог на шворці.

— Геть усі з вашими копитами, шкурами і розмальованим залізом! — вигукнув Крофорд. — Тільки той, хто справді вбив Вепра, може показати його ікла!

Сказавши це, він жбурнув на підлогу скривавлену голову, в якій легко всі, хто хоч раз бачив розбійника, пізнали голову де ля Марка по характерних щелепах, що скидалися на щелепи справжнього вепра, ім'я якого він носив[270].

268

Уолліс Вільям 1227 року став на чолі повстання шотландців проти англійського панування. 1305 року через зраду попав до рук англійців і був страчений. Національний герой шотландців, уславлений у численних піснях і оспіваний шотландськими поетами.

269

Пам'ятай про смерть (лат.).

270

Ми вже зазначили анахронізм щодо злочинів цього жорстокого барона, і навряд чи треба повторювати, що коли б він справді і вбив епіскопа Льєжського в 1482 році, то сам не міг бути вбитий під час оборони Льєжа, за чотири роки перед тим. Історичний Арденський Вепр, як його звичайно називали, походив із знатної родини і був третім сином Іоанна І, графа де ля Марка і Арамбера, і предком родини баронів де Люмен. Він не уникнув покарання за свою жорстокість, хоч воно відбулося в інший час і в інший спосіб, ніж про те оповідається в романі. Австрійський імператор Максіміліан забрав його в полон у місті Утрехті, де йому й відрубали голову 1485 року, через три роки після смерті епіскопа Льєжського. (Прим. автора).