Квентін Дорвард

Дядько з племінником поскакали до Дюнуа й Крофорда, які з радістю вислухали наказ короля, бо їм уже набридло сидіти в тилу. За хвилину обидва на чолі загону, що складався з двохсот французьких рицарів із зброєносцями та більшої частини шотландської гвардії, помчалися полем, укритим убитими й пораненими, заходячи з тилу в те місце, де великий загін льєжців завзято атакував праве крило бургундців.

Дедалі більше розвиднювалося, і тепер при денному світлі видно було, як з міста невпинним потоком сунули вороги, щоб або самим кинутися в бій на цих позиціях або підтримати частину війська, що вела бій.

— Присягаюся небом! — сказав старий Крофорд, звертаючися до Дюнуа. — Коли б я не був певний того, що ти їдеш поруч зі мною, то гадав би, що ти там, серед цих розбійників і городян, командуєш, розмахуючи палицею… Тільки там ти, здається, трохи вищий, ніж насправді. Чи ти певний того, що той озброєний командувач не твій привид або двійник, як кажуть фламандці?

— Мій двійник! — вигукнув Дюнуа. — Не знаю, про що ви кажете. Стривайте, я бачу там мерзотника-боягуза з моїм гербом на шоломі й на щиті і покараю його за нахабство.

— Ім'ям усього святого й благородного, пане мій, дозвольте мені помститися за вас! — сказав Квентін.

— Тобі, юначе? — здивувався Дюнуа. — Нема чого й казати, твоє прохання досить скромне. Ні, в таких справах неприпустиме заступництво. — І, повернувшися в сідлі, він крикнув до тих, що були коло нього: — Французькі дворяни й рицарі, шикуйтеся в лави, списи напереваги! Прокладімо шлях промінню сонця крізь лави льєжських і арденських свиней, які наважилися переодягтися в наші старовинні вбрання з гербами!

Воїни відповіли йому голосним кличем:

— За Дюнуа, за Дюнуа! Хай живе хоробрий Дюнуа! Орлеане, на визвіл! — І, очолювані своїм відважним вождем, помчалися навпростець на ворога. Але й вороги були не з боягузів. Атакований французами великий загін (за винятком кількох начальників на конях) складався з самої піхоти. Притуливши списи до ноги й виставивши їх наперед, перший ряд став на одне коліно, другий трохи нахилився, а третій висунув списи над головами товаришів, утворивши перед латниками перешкоду, схожу на велетенського настовбурченого їжака.

Тільки небагатьом пощастило прорватися крізь цей залізний частокіл, і серед цих небагатьох був Дюнуа. Пришпоривши коня, він примусив благородну тварину стрибнути на двадцять п'є заввишки й, опинившись серед ворожих лав, кинувся до зухвалого самозванця. Як же він здивувався, побачивши Квентіна, що бився поруч із ним. Молодість, незвичайна відвага й непохитна рішучість перемогти або вмерти спонукали юнака стати поруч із найкращим рицарем Європи, яким справедливо на той час вважали Дюнуа.

Їхні списи скоро поламалися на тріски, але ландскнехти не могли витримати ударів довжелезних та важких мечів, тим часом як закутим у залізо коням і вершникам ворожі списи майже не завдавали шкоди. Саме коли Дюнуа й Дорвард намагалися пробитися до того місця, де воїн, що самовільно привласнив герб Орлеанів, командував, як відважний і досвідчений командир, Дюнуа раптом побачив трохи осторонь кабанячу голову й ікла — звичайне вбрання де ля Марка.

— Ти заслужив честь заступитися за герб Орлеанів! — гукнув він Квентінові. — Я доручаю тобі цю справу. Балафре, допоможи племінникові! Але нехай ніхто не заважає Дюнуа в його полюванні на Арденського Вепра!

Нічого й казати, як зрадів Квентін, почувши таку пропозицію, і обидва кинулися прокладати собі шлях, кожен до своєї мети. За ними поспішилися кілька вершників із тих, які були здатні триматися поряд з ними.

Але на той час колона, на підмогу якій ішов де ля Марк, затриманий раптовим нападом Дюнуа, втратила всі ті переваги, які їй пощастило здобути протягом ночі. Коли розвиднілося, в лавах бургундців відновилися бойовий лад і висока дисципліна. Значна частина льєжців змушена була відступити. Тікаючи, вони зіткнулися з товаришами, які билися з французами, і викликали замішання в їхніх лавах. Тепер на полі бою панував неймовірний хаос: хто ще бився, хто тікав, хто переслідував утікачів, і весь цей живий потік котився до мурів міста, вливаючись у широку, незахищену проломину, звідки льєжці зробили вилазку.

Квентін докладав нелюдських зусиль, щоб пробитися до того, кого він переслідував, і не втратити його з очей. Оточений добірним загоном ландскнехтів, двійник Дюнуа намагався словами та прикладом зупинити втікачів й заохотити їх до нового бою. Балафре з кількома товаришами не відставав од Квентіна, дивуючись з тієї незвичайної відваги, яку виявляв такий молодий воїн. Нарешті, вже біля самої проломини де ля Марк (бо це був він) раптом зупинився й відкинув перші лави переслідувачів. Він тримав у руці залізну палицю, під ударами якої, здавалося, все невтримно валилося на землю, і так був забризканий з голови до ніг кров'ю, що майже не можна було розрізнити на його щиті герба, який страшенно розлютив Дюнуа.

Тепер Квентін міг легше пробратися до нього, бо зайнята Арденським Вепром висока позиція й удари його страшної палиці змусили більшість переслідувачів шукати собі безпечнішого місця для атаки, ніж ця проломина з її запеклим захисником. Проте Квентін, який усвідомлював значення перемоги саме над цим жахливим супротивником, скочив з коня біля самої проломини і, полишивши напризволяще благородну тварину — подарунок герцога Орлеанського, кинувся вперед на руїни, щоб помірятися силами з Арденським Вепром.

Де ля Марк, немов здогадавшись про його намір, повернувся до нього, замірившись палицею. Вони вже готові були зчепитися один з одним, коли жахливий крик тріумфу, змішаний з жахом та розпачем, сповістив, що обложники вже вдерлися до міста з протилежного боку й зайшли в тил оборонцям проломини. Засурмивши, де ля Марк скликав до себе лихих товаришів своєї лихої долі, покинув позицію і почав відступати до тієї частини міста, де можна було переправитися на той бік Маасу. Його охоронці щільно зімкнули навколо нього лави. Це були добре дисципліновані солдати, які ніколи не милували нікого й самі не просили собі помилування. В цю годину великого розпачу вони відступали в непорушному порядку, так що перші лави розтяглися на всю ширину вулиці, іноді зупиняючися, щоб відкинути переслідувачів, із яких багато почали шукати собі безпечнішої справи, кинувшись грабувати найближчі будинки.

Цілком можливо, що де ля Маркові пощастило б утекти, бо переодягненого вепра не пізнавали ті, хто за його голову сподівався здобути собі славу й багатство, коли б за ним не гналися Квентін, його дядько Балафре та кілька їхніх товаришів. Як тільки ландскнехти зупинялися, поміж ними й лучниками зав'язувалася сутичка, і кожного разу Квентін намагався прокласти собі шлях до де ля Марка. Але Арденський Вепр, який тепер вважав за краще відступати, певно, уникав зустрічі з молодим шотландцем.

А на вулицях міста коїлося щось жахливе. З усіх боків чути було лемент та ридання жінок, стогін і зойки переляканих мешканців, які потерпали від розбещеності найманого війська; все це зливалося в один звук, ніби відчай і насильство змагалися одне з одним — хто кого перекричить.

Тієї хвилини, коли Гійом де ля Марк, відступаючи серед цих страхіть, опинився біля дверей невеликої каплиці, відомої своїми реліквіями, вигуки: «Хай живе Франція! Хай живе Франція!», «Хай живе Бургундія! Хай живе Бургундія!» повідомили його, що частина обложників уже вдерлася на вузеньку вулицю і тепер мчала з її протилежного кінця, відрізавши йому відступ.

— Конраде, — гукнув де ля Марк, — візьми із собою всіх людей, вдар на тих молодців і пробийся крізь них, якщо зможеш. Мені настав кінець! Вепра зацькували! Однак у мене ще досить сили, щоб послати в пекло спочатку кілька цих шотландських волоцюг!

Його помічник, виконуючи наказ, кинувся з рештою уцілілих ландскнехтів на протилежний кінець вулиці, щоб атакувати бургундців і, пробившись крізь їхні лави, втекти. Біля де ля Марка лишилося не більш як шість одчайдушних вояк, що вирішили померти разом із своїм отаманом. Вони опинилися перед лучниками, яких було тільки трохи більше.