Квентін Дорвард

— Крофорде, — сказав Людовік, тим часом як Карл, похмурий та засмучений, сидів мовчки. — Сподіваюся, що це один із моїх вірних шотландців завоював собі цю нагороду?

— Це Людовік Лезлі, государю мій, якого ми звемо Балафре, — відповів старий воїн.

— А він дворянин? — спитав герцог. — І благородної крові? Бо інакше наша обіцянка буде недійсна.

— Він просто бовдур чи стовбур, грубезна деревина, — сказав Крофорд, дивлячися на високу незграбну та розгублену постать лучника. — Але я все ж таки можу ручитися, що він паросток старовинного дерева Роджерів, а вони такі самі благородні, як найзнатніші родини Франції й Бургундії, Про їхнього родоначальника було складено вірш:

— Ну, тоді справа вирішена, — сказав герцог, — і найпрекрасніша, найбагатша наслідниця Бургундії стане жінкою грубого найманого солдата або помре в монастирі. А вона ж єдина дочка нашого вірного Режінальда де Круа! Я був надто нерозважливий…

І хмара вкрила чоло герцога на подив його рицарів, які рідко помічали в нього хоч найменшу ознаку жалю з приводу неминучих наслідків його ухвал.

— Зачекайте хвилину, — сказав лорд Крофорд. — Це, мабуть, не так уже погано, як гадає ваша високість. Вислухайте принаймні, що скаже оцей кавалер. Ну, що ти бажаєш сказати, чоловіче? Ну, жвавіш, хай тобі чорт, — додав він, звертаючись до Балафре.

Але цей грубуватий воїн, хоч і міг висловлюватися більш-менш складно, розмовляючи з королем Людовіком, до якого він звик, зовсім не спромігся викласти свої думки перед таким блискучим зібранням. Ставши боком до обох володарів, він зареготав хрипким сміхом, два-три рази потворно скривив обличчя і тільки й вичавив з себе: «Сондерс Саплджо»… Та й замовк.

— Коли завгодно вашій величності й вашій високості, — сказав Крофорд, — я можу пояснити все за мого земляка і давнього товариша. Тут ідеться ось про що. На його батьківщині один ясновидець провіщав йому, що його родина здобуде щастя через одруження. Але оскільки він, подібно до мене, вже досить підтоптався і любить більше шинок, ніж дамську вітальню, коротше кажучи, звик до казармених смаків та уподобань, які тепер стали для нього смислом життя, а не перешкодою на його шляху, то він вирішив послухати моєї поради й відмовитися від своїх прав на користь того, хто, власне, і є справжнім переможцем Арденського Вепра, а саме — на користь свого племінника, сина його сестри.

— Я можу посвідчити, що цей юнак досить розважливий і справний у виконанні своїх службових обов'язків, — додав король Людовік, дуже задоволений, що доля посилає таку чудову винагороду тому, на кого він має деякий вплив. — Коли б не його розважливість і пильність, то ми пропали б: адже це він попередив нас про нічну вилазку.

— Тоді я його боржник, — сказав Карл, — бо раніше брав під сумнів його правдивість.

— А я можу бути свідком його хоробрості як воїна, — зауважив Дюнуа.

— Але, — втрутився Кревкер, — хоч дядько може й шотландський дворянчик, це ще не значить, що його племінник також належить до дворянського роду.

— Він із дому Дорвардів, — сказав Крофорд, — він нащадок Аллена Дорварда, який був лордом сенешалем Шотландії.

— Ну, коли йдеться про Дорварда, — сказав де Кревкер, — я не заперечуватиму. Фортуна надто рішуче висловилася на його користь, щоб я міг боротися з примхами цієї високої дами. Але дивно, як ці шотландці від лорда до стайничого заступаються один за одного!

— Горяни — всі за одного, один за всіх, — відповів лорд Крофорд, сміючися з невдоволення гордого бургундця.

— Треба, проте, ще спитати, — задумливо сказав Карл, — як ставиться прекрасна графиня до цього щасливого шукача пригод.

— Присягаюся святою обіднею! — сказав де Кревкер. — У мене багато підстав гадати, що на цей раз вона залюбки коритиметься волі вашої високості. А втім, чого мені сердитися на цього юнака за його щастя? Адже ж це його розум, непохитність і відвага здобули йому багатство, титул і вроду.

Я вже відіслав був ці аркуші друкувати, закінчивши своє оповідання, як мені здавалося, чудовою і повчальною мораллю, що мала підбадьорити тих моїх білявих, блакитнооких, довгоногих і хоробрих духом земляків, які б надумали в наші неспокійні часи вирушити на пошуки щастя. Але мій давній приятель-цінитель, — один із тих, які віддають перевагу грудочці нерозталого цукру на дні чашки перед ароматом найкращого китайського чаю, — звернувся до мене з гіркими докорами, наполягаючи на тому, щоб я дав докладний опис весілля юного спадкоємця Глен-Гулакіна і прекрасної фламандської графині й розповів, які відбулися турніри з приводу такої видатної події і скільки на них було поламано списів, а також сповістив цікавим читачам точну кількість кремезних хлопчиків, що успадкували відвагу Квентіна Дорварда, і гарненьких дівчаток, обдарованих чарами Ізабелли де Круа. З першою ж поштою я відповів йому, що часи змінилися і парадні весілля тепер вийшли з моди. Колись, бувало, ще за моєї пам'яті, на весільний бенкет запрошували не тільки «п'ятнадцять друзів»[272] щасливого подружжя, але і почет молодої, що, як у «Старому моряку», «кивав головою» до ранку. У весільній кімнаті споживали сок-поссет[273], підкидали та ловили панчоху молодої і змагалися за те, щоб заволодіти її підв'язкою[274], і все це в присутності щасливої пари, яку Гімен зробив єдиною плоттю. Автори того періоду з похвальною ретельністю описували всі ці звичаї. Вони не забували розповісти про соромливий рум'янець молодої і захоплений погляд молодого, не минали ні одного діаманта в її волоссі, ані ґудзика на його вишиваній безрукавці, поки, нарешті, разом з Астреєю[275] випроваджували своїх героїв до опочивальні. Проте як мало все це нагадує скромність і простоту, які змушують наших теперішніх наречених (милі мої, соромливі дівчата!) уникати всякої парадності і галасу, захоплень та вихвалювань і, подібно до чесного Шенстона[276], — «шукати свободи в харчевні».

Для них, без усякого сумніву, докладна оповідь про всі церемонії, яких додержували під час весілля в п'ятнадцятому столітті, тепер видалася б зовсім недоречною. Ізабелла де Круа показалася б їм звичайною молочницею, яка доїть корів і робить найчорнішу роботу, бо навіть та, хоч би це було на паперті, відмовилася б від руки свого жениха — шевця, якби той запропонував їй faire des noces[277], як кажуть у Парижі, замість того щоб вирушити з нею в імперіалі поштової карети у весільну подорож інкогніто до Детфорда або Грініджа[278].

Але я більш нічого не розповідатиму про все це, а непомітно піду з весілля, як Аріосто пішов із весілля Анджеліки, і, отже, усі, хто бажає, матимуть можливість самі доповнити мою оповідь подробицями відповідно до свого смаку та уподобань.

271

Це старовинний вірш, в якому відбито претензію роду Лезлі на походження від рицаря давніх часів, який нібито вбив угорського велета і придумав собі ім'я, що походить з гри слів, пов'язаної з місцем, де він переміг свого ворога. (Прим. автора). Англійською мовою Less lee — «менший яр» (місце під вітром, захищене від вітру). Отже, прізвище Lesly тлумачиться в цьому старому вірші як «Меншоярський».

272

«П’ятнадцять друзів» — вираз із романтичної поеми англійського поета й письменника Гартлі Коулріджа (1796–1849) «Старий моряк». Звідти ж узято й слова «кивати головами». Йдеться про музикантів, які виступали н чолі весільної процесії і кивали головами в такт музиці.

273

Весільний пиріг, у якому замість начинки — гарячий напій з молока, вина та меду.

274

Тут ідеться про всякі старовинні англійські та шотландські весільні обряди.

275

«Астрея» — твір французького поета Оноре д'Юрфе. (Астрея — в античній міфології — божество справедливості та правосуддя, дочка Зевса та Феміди).

276

Шенстон Вільям (1714–1763) — англійський поет.

277

Згуляти весілля (франц.).

278

Детфорд і Грінідж — передмістя Лондона на правому березі Темзи.