Страница 99 из 116
і
ся додому рано; після Монпелье поїздок у нього не було. Він установив на своєму комп’ютері якусь річ під назвою «Скайп»', пояснивши, що за його допомогою може роздивлятися на колекції монет так само легко, до того ж це дає економію пального. Він не сказав, що це також допомагає уникати спокус, але й не мусив. Вона переглядала газети, щоб дізнатися, чи не виринуть десь ідентифікаційні картки Марджорі Дувалл, розуміючи, що якщо він збрехав щодо цього, то й усі інші його обіцянки — брехня. Але картки не з’являлися. Раз на тиждень вони виїжджали в Ярмут повечеряти в якомусь із тамтешніх двох недорогих ресторанів. Він замовляв собі стейк, а вона рибу. Він пив чай з льодом, а вона фруктовий коктейль із журавлиною. Старим звичкам помирати важко. Часто, думалось їй, вони помирають не раніше за нас самих.
Удень, коли його не було вдома, вона тепер рідко вмикала телевізор. З вимкнутим телевізором легше було прислухатися до холодильника та неголосних порипувань і кректань їхнього старого ярмутського будинку, що зручніше собі вмощувався перед настанням чергової мейнської зими. Так було легше думати. Легше сприймати правду; він почне цим займатися знову. Він триматиметься, скільки витримає, але рано чи пізно Беде переможе. Він не посилатиме ідентифікаційні документи наступної жінки до поліції, гадаючи, що цього вистачить, аби надурити її, проте навряд чи переймаючись, якщо вона помітить зміни в його манері поведінки. Тому що, — вважатиме він, — вона тепер замішана у цю справу. Вона буде змушена визнати, що все знала. Копи це витягнуть з неї, навіть якщо вона намагатиметься приховати свою поінформованість.
Донні зателефонував з Огайо. їхній бізнес ішов угору; вони отримали замовлення від клієнта, чия офісна продукція
І.
може вийти на загальнонаціональний ринок. Дарсі ви гумі у ла «ура» (і Боб також, радо визнавши, що був неправий іцидм шансів Донні вибитися в люди в такому молодому віці). 11" дзвонила Петра, щоб повідомити, що орієнтовно вони ікни дилися на блакитних сукнях для дружок, розкльошених, д" колін, а до них шифонові шалики, і що на це скаже Дарсі, чи таке годиться, чи це матиме дещо дитячий вигляд? Дарсі і мі зала, що, на її думку, це виглядатиме дуже гарно, а далі обидиі захопилися обговоренням взуття — блакитні туфельки з під борами три чверті дюйма будуть якраз те, що треба. Захиорі ла мати Дарсі в Бока Гранде172, виглядало на те, що їй доведен, ся лягати до лікарні, але потім їй призначили якісь нові лімі і вона одужала. Сонце сходило і сонце заходило. Зникли з и І трин крамниць паперові гарбузи, натомість з’явилися пане рові індики173. А потім надійшла черга різдвяних прикрас. І Іер ший снігопад, точно за графіком.
Удома, після того як її чоловік, взявши свій кейс, вирушав на роботу, Дарсі переходила з кімнати в кімнату, зупиняючись, щоб зазирнути в різноманітні дзеркала. Часто доволі надов го. Питаючись у жінки у тому, іншому, світі, що їй робити.
Дедалі яснішою відповіддю здавалася та, що нічого їй тут не вдіяти.
— 14 —
Одного не по сезону теплого дня за два тижні до Різдва Боб повернувся рано після полудня і зайшов у дім, гукаючи її на ім’я. Дарсі була нагорі, читала книгу. Пожбуривши її на нічний столик (поряд з ручним люстерком, котре тепер постій-
б
но там жило), вона кинулася до сходів. Перша її думка була (суміш жаху з полегшенням), що все врешті скінчилося. Його викрили. Його заберуть, а потім повернуться, щоби поставити їй два старих, як світ, запитання: що вона знала і коли вона про це взнала? Фургони новинних каналів стоятимуть уздовж усієї вулиці. Молоді чоловіки й жінки з гарними зачісками вестимуть прямі репортажі з-перед її будинку.
От тільки в голосі його не було переляку: вона здогадалася про це ще раніше, ніж він досяг підніжжя сходів і задер до неї обличчя. Воно було схвильованим. Схоже, воно навіть сяяло звитягою.
— Боббі? Що...
— Ти не повіриш!
Пальто розхристане, лице геть усе розчервоніле разом із залисинами, а ті залишки волосся, які ще збереглися, стирчать на всі боки. Враження було таке, ніби всю дорогу додому він мчав у машині з повідкриваними навстіж вікнами. Зважаючи на по-справжньому весняну погоду, Дарсі подумала, що так воно, мабуть, і було.
Вона насторожено зійшла вниз сходами і зупинилася на останній приступці, опинившись таким чином з ним буквально віч-на-віч.
— Розказуй.
— Просто неймовірно пощастило! Справді! Якщо мені й був потрібен якийсь знак, що я знову на правильному шляху — обоє ми на правильному шляху, — то маємо, ось він! — Він простягнув до неї руки. Стиснуті в кулаки кісточками вгору. Очі в нього горіли. Він мало не пританцьовував. — У якій руці? Вибирай.
— Боббі, мені не хочеться гратися в іг...
— Вибирай!
Вона показала на його праву руку, аби лише з цим покінчити. Він розсміявся.
— Ти читаєш мої думки... але ж ти завжди це вміла, завжди їх читала, авжеж, безсумнівно?
Він обернув кулак пальцями вгору й розкрив долоню. Тим лежала єдина монетка, реверсом догори, і тому вона зразу ми бачила, що це пшеничний пенні. Аж ніяк не новий, бувалий у багатьох руках, але все одно ще в чудовому стані. Якщо на профілі Лінкольна з лицьового боку нема подряпин, подума ла вона, її стан можна вважати за F або VF174. Дарсі простягну ла руку, хотіла було взяти монетку, але завагалася. Він кивнун, підохочуючи. Вона перевернула монетку, вже знаючи, що :іа раз побачить. Нічим іншим неможливо було пояснити таке його збудження. Там виявилося саме те, на що вона очікуна ла: цент 1955 року з подвоєним зображенням. Або, як кажу тії нумізмати, з-під «подвійного штампу»175.
— Святий Боже, Боббі! Звідки?.. Ти це купив? — «подвій ний» цент п’ятдесят п’ятого року, який не був в обігу, не так давно було продано на аукціоні в Маямі більш ніж за вісім ти сяч доларів, це найсвіжіший рекорд. Цент Боба не був аж так надто збереженим, проте жоден з торговців монетами, у ко трого в голові є бодай половина мозку, не випустив би його з рук менш як за чотири тисячі.
— Господи, та ні ж! Колеги запросили мене на ланч у тому тайському закладі, ну знаєш, «Східні обітниці», і я вже майже погодився, але мав збіса ще так багато роботи з фінансовими документами тих чортових «Перспективних партнерів» — ну, той приватний банк, ти пам’ятаєш, я тобі ще про них розповідав? — тож я дав Моніці десять баксів і попрохав купити мені сендвіч і фрутопію у «Сабвеї»176. Вона все це принесла, і ре
і
шта теж лежала в тім пакеті. Я витряс той дріб’язок... а там, серед інших монет, і цей пенні!
Він вихопив монету в неї і задер руку над головою, з реготом дивлячись на неї.
Вона розсміялася разом з ним, а тоді подумала (як часто робила це останнім часом): «ВІН ЗОВСІМ НЕ “СТРАЖДАВ"!»
— Хіба це не чудесно, серденько?
— Так, — погодилася вона. — Я рада за тебе.
І, яким би це не здавалося дивним (можливо, це було збоченням), вона дійсно раділа. За минулі роки він кілька разів був посередником у продажі подібних монет, але жодної не міг дозволити придбати собі, проте купити й випадково натрапити — це зовсім не те саме. Він навіть якось був сказав, що забороняє їй дарувати йому такий цент на Різдво чи на день народження. Велика випадкова знахідка — найрадісніший момент для будь-якого колекціонера, сказав він колись, ще під час їхньої першої справжньої розмови, і от тепер він отримав те, що шукав усе життя, просіюючи собі крізь пальці жмені дріб’язку. Мрія його серця оприявнилася, випавши з паперового пакета разом із «шинкою з індика».