Страница 80 из 116
«Простіше кажучи, ти мусиш зробити комусь зле, щоби щось зле відвернулося від самого тебе».
Але ж крадіжка єдиної пігулки проти гіпертонії — це не таке вже й велике злодійство. Хіба не так?
Тим часом Лядвио вже смикав, намагаючись її скласти, свою велику парасолю. І коли вона врешті згорнулася, Стрі- геру відкрився дивовижний і прикрий факт: парасоля була зовсім не жовтою. Вона була такою ж сірою, як це небо над головою. Літо вже майже скінчилося.
— Більшість моїх клієнтів залишаються цілком задоволеними, абсолютно щасливими. Чи не це ви бажали почути?
— Це... і не зовсім це.
— Я відчуваю, що вам муляє якесь більш посутнє питання, сказав Лядвио. — Якщо ви бажаєте отримати на нього відмо відь, облиште колупати піч і просто запитайте. Збирається нн дощ, отже, мені б хотілося потрапити під дах, перш ніж він ро:і почнеться. Останнє, що мені потрібно в моєму древньому віці, це бронхіт.
— А де ваша машина?
— О, так це те запитання, що вам муляє? — Лядвио відкри то з нього глузував. Щоки мав запалі, де й ділася їхня одутлість, а зи зуваті, підкочені вгору очі потемнішали до якоїсь неприємної - так, насправді так — злоякісної чорноти. Він скидався на найнс приємнішого в цілому світі клоуна з напівзмитим гримом.
— Ваші зуби, — промовив дурнувато Стрітер, — вони ікласті.
— Ваше питання, містере Стрітер!
— Тепер рак буде в Тома Ґудх’ю?
Лядвио на мить застиг, здивовано роззявивши рота, а тоді почав гиготіти. Сміх його звучав хрипливо, був сухим, неприємним — як у здихаючої каліопи'.
— Ні, Дейве, — промовив він. — В Тома Ґудх’ю раку не буде. У нього ні.
— А що тоді? Що?
Зневага, з якою Лядвио окинув оком Стрітера, змусила того відчути слабкість до глибини своїх кісток — так, ніби їх на дірки поточило якоюсь безболісною, але надзвичайно ядучою кислотою.
— А чому вас це так непокоїть? Ви ж його ненавидите, самі про це казали.
— Але...
— Спостерігайте. Чекайте. Насолоджуйтеся. І візьміть оце.
Він вручив Стрітеру бізнес-картку. На ній було надруковано:
«ПОЗАКОНФЕСІЙНИЙ ДИТЯЧИЙ ФОНД», і адреса якогось банку на Кайманових островах.
— Податковий рай, — пояснив Лядвио. — Відсилатимете мої п’ятнадцять відсотків туди. Якщо недоплачуватимете, я дізнаюся. І горе тоді тобі, пестунчику.
— А що, як дізнається моя дружина, та почне ставити запитання?
— Твоя жінка має персональний рахунок. Окрім того, вона ніколи ніде не нишпорить. Вона тобі довіряє. Я правий?
— Ну... — Стрітер без здивування помітив, як, падаючи на руки Лядвио, з шипінням випаровуються дощові краплі. — Так.
— Звичайно ж, я правий. Нашу справу закінчено. Забирайся звідси, катай до своєї дружини. Я певен, вона тебе зустріне з розчепіреними обіймами. Завали її до ліжка. Встроми в неї свій смертний пеніс і уявляй собі, що це дружина твого кращого друга. Ти на неї не заслуговуєш, але нехай тобі щастить.
— А якщо я захочу відіграти назад? — прошепотів Стрітер. Лядвио подарував йому крижану посмішку, продемонструвавши гостроверху гряду канібальських зубів.
— Ти не зможеш, — сказав він.
Це було в серпні 2001 року, менш ніж за місяць до падіння веж- близнюків.
У грудні (фактично, того самого дня, як упіймали на крадіжці Вінону Райдер124) доктор Родерик Гендерсон оголосив Дейва Стрітера вільним від раку — і, на додаток, істинним чудом наших днів.
— Я не маю цьому пояснень, — сказав Гендерсон.
Стрітер мав, але тримав рот на замку.
їхня зустріч відбувалася в кабінеті Гендерсона. В Клінічній лікарні Деррі, в тій консультаційній кімнаті, де Стрітер колись роздивлявся перші зображення свого чудесним чином оздоровленого тіла, в тому самому кріслі, в якому тоді був сидів Стрітер, тепер сиділа Норма Ґудх’ю і дивилася на менш приємні скапи МРТ. Заціпенівши, вона слухала, як лікар пояснював їй — яко мога делікатніше пояснював, — що пухлина в її лівій груді це нп справді рак, і він уже поширився на її лімфатичні вузли.
— Ситуація погана, проте не безнадійна, — казав лікар, тяг нучись через стіл, щоби торкнутися захололої руки Норми. Він усміхнувся. — Ми з вами хочемо негайно розпочати сеанси хі міотерапії.
У червні наступного року Стрітер нарешті отримав підвищення, А Мей Стрітер прийняли до магістратури Школи журналістики Колумбійського університету. Щоб відзначити ці події, Стрітер із дружиною вирушили у давно омріяну ними відпустку на Гаваї. Вони часто кохалися. В останній день їхнього перебування на острові Мауїїм зателефонував Том Ґудх’ю. Зв’язок був поганий, Том ледь говорив, але головне було зрозумілим: Норма померла.
— Ми прибудемо підтримати тебе, — пообіцяв Стрітер.
Коли він переповів новину Дженет, вона впала на готельне
ліжко, ридаючи крізь притиснуті до обличчя долоні. Стрітер ліг поряд і, притиснувши її до себе, думав: «Ну, так чи інакше, ми все одно вже збиралися повертатися додому». І, хоча йому дуже жаль було Норми (і Тома теж трохи було жаль), був у цьому й позитив: вони уникли комариного сезону, котрий у Деррі подеколи бував просто вбивчим.
У грудні Стрітер відіслав до «Позаконфесійного дитячого фонду» чек на якихось трохи більше п’ятнадцяти тисяч доларів, провівши зменшення на цю суму у своїй податковій декларації.
У 2003 році Джастін Стрітер потрапив у «Почесний список деканату» Університету Браун1 і — ніби жартома — створив ві- цсогру під назвою «Проведи Файдо додому»125. Сенс гри полями у тому, що собаку на повідку треба провести додому і і оргівельного центру, уникаючи по дорозі небезпечних во- ціііі, речей, що падають із балконів високих поверхів, та зграї і кажених старих леді, котрі називали себе «Бабці Гицелі», і /грітер сприйняв це як забавну витівку (і Джастін запевняв йо- м>, що робив саме пародію), але компанія «Геймз Інкорпорей- і ед» глянула лише одним оком і запропонувала їхньому гарному, з розвинутим почуттям гумору синочку сімсот п’ятдесят і исяч доларів за права на його гру. Плюс роялті. Джас купив і поїм батькам гармонійну пару джипів «Toyota Pathfinder»3 — рожевий для леді, блакитний для джентльмена. Дженет просльозилася, обняла його і назвала його дурненьким, імпуль- і ивним, шляхетним і взагалі пречудовим сином. Стрітер повів його до таверни «Роксі» й пригостив «Старенькою рябою курочкою».
У жовтні, повернувшись до гуртожитку, сусід по кімнаті Карла Ґудх’ю в «Емерсон-коледжі»3 знайшов його долілиць на підлозі в кухні, де на пательні догорав поставлений смажитися сирний сендвіч. Карла, усього лише двадцяти двох років віком, уразив інфаркт. Лікарі, що розглядали цей випадок, відзначили стоншену стінку передсердя — вроджений дефект, про який ніхто не здогадувався. Карл не помер; сусід знайшов його вчасно, до того ж він знався на прийомах термінової серцево-легеневої реанімації. Але від пережитої гіпоксії вродливий, моторний юнак, котрий незадовго перед тим подоро
жував Європою з Джастіном Стрітером, перетворився на леді човгаючу тінь себе колишнього. Він не завжди міг контролю» вати потяг до дефекації й сечовипускання, він губився, якщо заходив далі кількох кварталів від дому (він знову мешкав || своїм батьком, котрий усе ще перебував у скорботі), а мова його перетворилася на недоладне белькотіння, зрозуміти яке бум здатен лише Том. Том Ґудх’ю найняв для нього компаньйон»- доглядача. Той робив йому сеанси фізіотерапії і стежив за тим, щоби Карл не забував перевдягатися. Також він кожні два тижні водив його на «прогулянки». Найчастіше такою «прогулянкою» було відвідування цукерні-морозивниці «Мрія ласунів», де Карл завжди отримував фісташковий пломбір, розмазуючи його собі по всьому обличчю. Після чого компаньйон мусип його терпляче витирати вологими серветками.