Страница 79 из 116
— На обопільне нам з тобою щастя, — усміхнувся Стрітер, кладучи шматочок сиру брі на крекер «Трисквіт»122.1 відправив їжу собі до рота.
б
— Мені так приємно бачити, друже, що ти їси, — сказав Ґудх’ю. — Ми з Нормою вже було почали непокоїтися, чи з тобою все гаразд.
— Якнайкраще, — запевнив його Стрітер і ще випив смачного (й безсумнівно дорогого) пива, — хоча от трохи почав лисіти спереду. Джен каже, що я їй через це здаюся стрункішим.
— Це та річ, щодо якої дамам не варто турбуватися, — зауважив Ґудх’ю і провів долонею по власній чуприні, так само густій і пишній, як і в його вісімнадцять років. До того ж ще ані сліду сивини. Дженет Стрітер могла здатися сорокарічною гарного дня, але в червоному світлі вечірнього сонця сам Сміттєвий Король виглядав на тридцять п’ять. Він не палив, не пив надмірно, він тренувався в оздоровчому клубі, що обслуговувався в банку Стрітера, але відвідувати який не міг дозволити собі Стрітер. Його середня дитина, Карл, подорожував зараз Європою з Джастіном Стрітером, обидва поїхали коштом Карла. Що, звісно, насправді означало — коштом Сміттєвого Короля.
«О чоловіче, котрий має все, ім’я твоє Ґудх’ю», — подумав Стрітер і посміхнувся до свого старого друга.
Старий друг посміхнувся йому навзаєм і торкнувся горлом своєї пляшки горла пляшки Стрітера.
— Життя чудове, як ти вважаєш?
— Вельми чудове, — погодився Стрітер. — Довгих нам днів і приємних ночей.
Ґудх’ю звів угору брови:
— Де це ти підчепив таку фразу?
— Щойно придумав, гадаю1, — відповів Стрітер, — а хіба вона не правдива?
— Якщо так, то своїми приємними ночами я великою мірою завдячую тобі, — промовив Ґудх’ю. — Мені оце зринуло на думці, добрий мій друже, що я завдячую тобі всім моїм життям. — Він підняв пляшку вгору, немов салютуючи СВОГ му безглуздому подвір’ю. — Принаймні найапетитнішою йо го складовою.
— Аж ніяк. Ти чоловік, що створив себе сам.
Ґудх’ю понизив голос, далі заговоривши конфіденційним тоном:
— Хочеш правди? Та жінка сотворила цього чоловіка. Біб лія каже: «Хто добру жінку зможе знайти? Бо ж ціна її більш« за перли»'. Ну, десь там так. А це ж ти нас познайомив. Не знаю, чи сам ти про це пам’ятаєш.
Стрітер відчув миттєве й майже невідпорне бажання роз бити свою пляшку об цегляну долівку патіо і втопити її іклас те, все ще піняве горло межи очі своєму доброму, старому дру гу. Натомість він посміхнувся, сьорбнув ще трішки пива, а тоді підвівся.
— Гадаю, мені треба зробити невеличкий візит до відповідного закладу.
— Пиво не купуєш, пиво орендуєш лиш на якийсь час, — мовив Ґудх’ю і вибухнув реготом. Так, ніби він сам, особисто, оце тільки щойно на цьому місці вигадав цю фразу.
— Правдиві слова, бо так воно й є, — кивнув Стрітер. — А тепер вибач мені.
— Ти дійсно маєш кращий вигляд, — гукнув Ґудх’ю вслід Стрітеру, котрий уже піднімався східцями.
— Дякую, — кинув Стрітер, — старий друже.
Він зачинив двері вбиральні, натиснув кнопку на замку, ввімкнув світло і — вперше за все життя — навстіж відкрив дверцята шафки з медикаментами в чужому домі. Перше, на чому зупинився його погляд, вельми зігріло йому душу: тюбик шампуні «Тільки для чоловіків». А ще там стояли кілька слоїків з аптечними сигнатурами.
б
Стрітер подумав: «Люди, що залишають свої ліки у ванній кімнаті, котрою можуть користуватися гості, просто самі напрошуються на неприємності». Ні, нічого такого аж надто с енсаційного тут не було: Норма приймала ліки від астми; Том під тиску — атенолол — і був там ще якийсь крем для шкіри.
Слоїк з атенололом стояв напівпорожній. Стрітер дістав одну пігулку, засунув її собі до кишені-пістончика джинсів і змив н унітазі воду. Ванну кімнату він залишав з відчуттям людини, котра щойно нишком прокралася через кордон до чужої країни.
І Іаступний вечір був хмарним, але Джордж Лядвио так само сидів під своєю жовтою парасолею й знову дивився «За лаштунками» по портативному телевізору. Там щось ішлося про Вітні Х’юстон, котра позбавилася підозріло великої ваги одразу ж, як підписала напрочуд вигідний новий контракт з рекор- динговою компанією. Лядвио позбавився цієї плітки легким порухом своїх опецькуватих пальців і, усміхнений, звернувся до Стрітера.
— Ну, то як почуваєтеся, Дейве?
— Краще.
— Так?
— Так.
— Блювали?
— Сьогодні ні.
— їли?
— Як кінь.
— Можу закластися, що ви також пройшли якесь медичне обстеження.
— Звідки ви взнали?
— Меншого я й не очікував від успішного банківського спеціаліста. Ви мені щось принесли?
Якусь мить Стрітер зважував, чи не піти йому звідси геть. Цілком серйозно. А тоді поліз до кишені легкого піджака, в котрий він був сьогодні одягнений (цей вечір, як для серпня, був прохолодним, а він усе ще почувався слабким), і дістав крихітний
квадратик клінекса. Завагався, але потім простягнув його по над столиком Лядвио, котрий той папірець тут же й розгорнув.
— А, атенолол, — промовив Лядвио. Він укинув пігулку со бі до рота й проковтнув.
У Стрітера щелепа відпала, а потім рот його повільно за крився.
— Перестаньте демонструвати збентеження, — сказав Ляд вио. — Була б у вас така стресова робота, яку я маю, у вас теж були б проблеми з кров’яним тиском. А яка кислотна відриж ка, ой. Вам про таку навіть чути не варто.
— А що буде далі? — запитав Стрітер. Він почувався змерз лим навіть у піджаку.
— Далі? — Лядвио зробив здивований вигляд. — Далі ви почнете насолоджуватися п’ятнадцятьма роками доброго здоров’я. Можливо, двадцятьма, а то й двадцять одним — хтозна. ,
— І щастям?
Лядвио подарував йому лукаву посмішку. Вона могла б здатися грайливою, аби не той холод, який Стрітер бачив поза нею. А ще його вік. Тієї миті він не сумнівався, що Джордж Лядвио у цьому бізнесі працює вже довгий-предовгий час, хай які там він має справжні чи вигадані відрижки.
— Щастя залежить цілком від вас, Дейве. І від вашої родини, звичайно — від Дженет, Мей і Джастіна.
Хіба він називав Лядвио їхні імена? Стрітер такого не пригадував.
— І, либонь, від дітей найбільше. Є стара приповістка, що діти — запорука нашого майбуття, проте фактично це діти беруть своїх батьків у заручники, я так вважаю. Хтось із них може потрапити у фатальний інцидент або смертельно покалічитися на віддаленій, пустій дорозі... стати жертвою виснажливої хвороби...
— Ви хочете сказати, що...
— Ні, ні, ні! Це зовсім не якась там через сраку роблена казочка-мораліте. Я бізнесмен, а не персонаж з історії про «Ди- ивола й Деніела Вебстера»123. Я просто хочу сказати, що ваше щастя у ваших руках і в руках ваших найближчих, найрідні- іиих людей. І якщо ви гадаєте, ніби я збираюся вигулькнути наприкінці вашого двадцятирічного, чи скільки там він триватиме, шляху, аби списати вашу душу собі до запліснявілого гросбуха, краще поміркуйте краще. Людські душі знецінилися, стали безбарвними.
Він говорив, а Стрітер думав, що, либонь, так робив і той лис, коли, настрибавшись донесхочу, вже переконався, що виноград таки достоту й істинно йому недосяжний. Проте Стрітер не мав наміру промовляти такі речі. Тепер, коли угода вже набула чинності, він найбільше бажав якомога швидше забратися звідси. Але все ще гаявся, не наважуючись ставити запитання, які вертілися йому в голові, хоча й розумів, що мусить. Бо тут не йшлося про обмін дарунками; Стрітер все життя укладав угоди в себе в банку, тож міг розпізнати менджуван- ня ввіч. Або унюхати його: легкий, неприємний сморід, на кшталт горілого авіаційного пального.