Страница 38 из 116
Настане 2030 рік, і тільки пацюки будуть щасливі.
«Це неймовірно дешево, мало не задарма», — сказав Гарлен Коттері того дня, коли я запропонував йому купити в мене землю Арлетт, а потім я був змушений продати її Колу Фаррингтону ще дешевше, ніж задарма. Ендрю Лестер, правник- юрист, привіз папери в мебльовану квартирку в Гемінгфорд- Сіті, де я тоді вже жив, і усміхався, коли я їх підписував. Звісно, йому було приємно. Великі хлопці завше виграють. Дурень я був, коли гадав, що може бути інакше. Я був дурнем, і всі, кого я любив, заплатили за це дорогу ціну. Інколи я гадаю, чи повернулася Саллі Коттері назад до Іарлена, чи, мо-
«Чорний четвер» або «Чорна п’ятниця» (залежно від часової зони країни, де це фіксувалося) — біржовий крах 24 жовтня 1929 року, з якого розпочалася 12-річна економічна криза.
же, він поїхав до неї в Мак-Кук після того, як втратив сівші ферму. Я цього не знаю, але думаю, що смерть Шеннон помы ла край їхньому до того щасливому подружжю. Отрута рш пливається, мов чорнило у воді.
Тим часом пацюки відступають від плінтусів кімнати, ми чинаючи наближатися. Був квадрат, а створюється замкну іг коло. Вони знають, що це всього лиш післямова, а все, що під бувається після непоправної дії, не має великого значення. Та все ж я закінчу. І вони мене не отримають, допоки я живий, крихітна остання перемога буде моєю. Мій старий коричне вий піджак висить на спинці стільця, на якому я сиджу. 11U толет у кишені. Коли закінчу дописувати останні сторінки ці єї сповіді, я ним скористаюсь. Кажуть, що самогубці, як і душогубці, потрапляють до Пекла. Якщо так, зорієнтувати ся мені буде нескладно, я жив у ньому впродовж останніх восьми років.
Я переїхав до Омахи, і якщо дійсно місто — для дурнів, як я мав колись звичку казати, то спершу я був суто показовим громадянином. Я зайнявся тим, що працьовито пропивав зем лю Арлетт, і навіть при її неймовірно малій ціні ця справа забрала в мене два роки. Коли не пив, я відвідував ті місцини, де бував Генрі в останні місяці його життя: бакалійну крамничку з автозаправкою в Лайм Біска під рекламою «Дівчини в блакитному чепчику» (на той час вже закриту, з оголошенням на забитих дошками дверях: «ПРОДАЄТЬСЯ БАНКОМ»), ломбард на Додж-стрит (де я змавпував свого сина і купив цей пістолет, що лежить зараз у моїй кишені), в омаській філії «Першого сільськогосподарського банку». Молоденька касирка все ще працювала там, хоча її прізвище вже було не Пен- марк.
— Коли я віддала йому гроші, він сказав «дякую», — розповіла вона мені. — Може, він і пішов по поганій стежині, але виховав його хтось добре. А ви його знали?
— Ні, — збрехав я, — але я знав його родину.
л
іничайно, я ходив до Святої Евсебії, хоча не намагався посинити всередину, щоб розпитувати там про Шеннон Котте- І'і у гувернанток чи матрон, чи хтозна, які там у них титули. Іч була холодна, непривітна, велика будівля, її важкі цегляні і і мій і вузькі вікна ідеально демонстрували, як папістський мир ставиться в душі до жінок. Вигляд кількох побачених мною вагітних дівчат, котрі ходили крадькома, з потупленими очима й опущеними плечима, розповів мені все, що я хо- і їм знати про те, чому Шеннон так бажала вирватися звідси.
Дивно, проте щонайближче я почувався поряд із моїм сином у тому провулку. У тому, що відходить від Галлатін- і грит, на якій міститься заклад «Аптека & Содовий апарат» (цукерки «Шраффтс»' і найкраща домашня вершкова помадка — наш фах), це за два квартали від Святої Евсебії. Там стон н дерев’яний ящик, на вигляд надто новий, щоб на ньому міг сидіти Генрі, чекаючи на дівчину достатньо авантюрну, щоби поділитися інформацією в обмін за сигарети, але я вмів прикидатися, отже, так і робив. Таке прикидання вдавалося мені легше, коли я бував п’яний, і здебільшого, відвідуючи І лллатін-стрит, я дійсно бував добряче напідпитку. Іноді я уявляв собі, що зараз знову 1922 рік, і це я чекаю на Вікторію Сті- пенсон. Якщо вона прийде, я віддам їй цілу пачку сигарет за те, щоб вона прийняла від мене єдине послання: «Копи тут Уявиться юнак, котрий назветься Генком і питатиме про ІІІен Коттері, скажи йому, щоби катав геть звідси. Хай верзе свій джаз деінде. Скажи йому, що його батько потребує його на фермі, що, можливо, тільки працюючи вдвох, вони зможуть її вберегти».
Але та дівчина була недосяжною для мене. Єдина Вікторія, котру я зустрів, була її пізнішою версією, тією, що з трьома гарненькими дітлахами і поважним титулуванням місіс Галлет. На той час я вже покинув пиячити, мав роботу на одежній
«ЗсЬгаГЇЇ’в» — заснована 1861 року кондитерська компанія; зараз під цим брендом випускається тільки морозиво.
фабриці «Білт-Райт»' і знову познайомився з бритвеним ле зом та милом для гоління. Піддавшись такій моїй поверховім респектабельності, вона прийняла мене достатньо привітно, Я зізнався їй, хто я такий, тільки тому, що — мушу вже бути чесним до кінця — брехня була неможливою. По тому, як на секунду спалахнули її очі, я зрозумів, що вона помітила схо жість.
— Боже мій, але ж він був таким делікатним, — говорила вона. — І таким шалено закоханим. Мені й Шен так жаль. Во на була чудова дівчина. Все трапилося, немов у якійсь трагедії Шекспіра, чи не так?
Тільки вимовила вона «тра-де-геї», і після того я вже більше не ходив до провулка біля Галлатін-стрит, бо, я так розумію, що вбивство Арлетт отруїло навіть замах на вираження сердечності у цієї безневинної мамуні з Омахи. Вона вважала, що загибель Генрі й Шеннон — це як смерті у тра-де-геях Шекспіра. Вона вбачала в цьому романтичність. Чи дотримувалася б вона такої ж думки, якби почула, як верещить востаннє моя дружина з-під просякнутого кров’ю джутового мішка? Або якби побачила обличчя мого сина, безокого, безгубого?
Я мав дві роботи, живучи у Ворітному місті39, знаному також, як Місто дурнів. Ви скажете аякже, звісно, що мав роботу, бо інакше жив би на вулиці. Проте людина, чесніша за мене, продовжувала б пити, навіть коли вже схотіла б перестати, людина, більш гідна, ніж я, закінчила б спанням по підворіттях. Мабуть, я міг би сказати, що після всіх тих втрачених років я зробив ще одну спробу зажити нормальним життям. Були моменти, коли я дійсно в це вірив, але, лежачи в ліжку вночі (і дослухаючись, як пацюки весело шастають у стінах, — вони завжди залишалися моїми постійними компаньйонами), її завжди знав правду: я все ще намагаюся виграти. Навіть після смерті Генрі й Шеннон, навіть після втрати ферми я намагався перемогти труп у колодязі. Її та її почет.
Джон Генраген був начальником цеху на фабриці «Білт- І’айт». Він не хотів наймати однорукого, але я випросив собі випробувальний термін, і коли довів йому, що можу тягати повністю навантажені сорочками і комбінезонами піддони не гірше за будь-кого іншого з тих, хто значилися в його зар- платній відомості, він мене взяв. Я тягав ті піддони 14 місяців, часто шкутильгаючи назад до мебльованої квартири, де я тоді жив, з палаючими вогнем куксою і спиною. Але я ніколи не жалівся і навіть знаходив час на те, щоб навчатися шити. Я займався цим під час перерви на ланч (котра насправді тривала 15 хвилин) та в післяобідню перерву. Поки інші робітники прохолоджувалися на вантажному дебаркадері, курили та обмінювалися брудними анекдотами, я навчав себе класти рівні вистіги, спершу на використовуваних у нас джутових мішках, а потім на комбінезонах, котрі були головною продукцією компанії. У мене навіть виявився до цього хист; я міг навіть зіпер вшити, що є великим умінням на одягозбирально- му конвеєрі. Куксою я притримував деталь розкрою, а ногою тиснув на педаль електромотора.
Шиття оплачувалося краще за тягання піддонів, і для моєї спини воно було легшим, але пошивний поверх був темний, печеристий і через чотири місяці я почав бачити пацюків, як вони никаються в тінях поза візками, котрими нам підвозили та відвозили деталі, та на горах свіжонасинених джинсів.