Страница 37 из 116
— То були інакші ситуації. Ми утримуємо заставу на ваші первинні 80 акрів, і нас це цілком задовольняє. Що ви робитимете з тими ста акрами пасовища, не становить для нас інтересу.
— Х'го приходив до вас у цій справі? — запитав я, водночас розуміючи, що не варто цього робити. — Лестер, чи не так? І Іопихач Кола Фаррингтона?
— Я не маю уявлення, про що ви говорите, — сказав Стоп- пснгаузер, але я помітив іскру, що промайнула в його очах. — Гадаю, ваша скорбота... ваша... ваше каліцтво... тимчасово позбавили вас здатності ясно мислити.
— О, ні, — заперечив я, починаючи сміятися. Навіть для моїх власних вух цей сміх здався небезпечним, нездоровим. — Я в цілому своєму житті не мислив ясніше, ніж зараз, сер. Він приходив з вами побалакати — він або хтось інший, я певен, що Кол Фаррингтон може найняти будь-яких крючкодерів, яких лише собі забажає — і ви домовилися про оборудку. Ви з з-мовилисьі Я вже реготав на всі заставки.
— Містере Джеймс, боюся, я змушений попрохати вас піти звідси.
— Можливо, ви спланували все заздалегідь, — продовжував я. — Можливо, саме тому ви з самого початку так наполегливо умовляли мене взяти у вас ту кляту позику під заставу. А може, коли Лестер почув, що трапилося з моїм сином, він уздрів золоту можливість скористатися моїм нещастям і зразу ж прибіг до вас. Можливо, він сидів у цьому самому кріслі і проказував: «Тут світить вигода нам обом, Стоппі, — ви отримуєте ферму, мій клієнт контролює ручай, а Вілф Джеймс хай котиться собі до Пекла». Чи не саме так усе відбувалося?
Він натиснув у себе на столі кнопку, і тут же прочинилися двері. Маленький то був банк, такий малесенький, що навіть охоронця вони не тримали, проте касир, котрий увійшов до кабінету, був кремезним парубком. Котрийсь із родини Рор- бахерів, судячи з його подоби; я мусив ходити до школи з його батьком, а Генрі вчився з його меншою сестрою, Менді.
— Якісь проблеми, містере Стоппенгаузер? — спитав вів.
— Ніяких, якщо містер Джеймс зараз же піде, — відповів гой. — Ви його не проведете, Кевіне?
і.
Кевін ступив до кабінету і, коли я не ПОСПІШИВ ПІДВЄСТИі II він зімкнув пальці зразу ж над моїм лівим ліктем. Вбраний пін був, як банкір, аж до шлейок і краватки-метелика на ньому, але мав справжню фермерську руку, міцну й мозолисту. Мон ще не загоєна кукса запульсувала попереджувальним болем
— Ходімо, сер, — промовив він.
— Не тягни мене, — озвався я. — Мені болить на місці в і ра ченої долоні.
— Тоді самі йдіть.
— Я ходив до школи з твоїм батьком. Ми сиділи на одній пар ті, і він нишком списував у мене під час весняних іспитів.
Він висмикнув мене з крісла, в якому до мене колись звер талися як до Вілфа. Доброго старого приятеля Вілфа, котрий був би дурником, не взявши заставну позику. Крісло ледь не перекинулося.
— Щасливого вам Нового року, містере Джеймс, — попро щався Стоппенгаузер.
— І тобі також, шахрайський уйобку, — відповів я. Той шок, що я побачив на його обличчі, мабуть, став останньою приємністю, яку я отримав у моєму житті. От сиджу вже хвилин п’ять, гризу кінчик ручки і намагаюся щось пригадати — гарну книжку, смачний обід, приємний день — і не можу.
Кевін Рорбахер ескортував мене через фойє. Гадаю, це коректне дієслово; він мене не зовсім тягнув. Долівка там у них була мармурова, лунко звучали наші кроки. Стіни були обшиті темним дубом. Дві касирки за високими віконцями обслуговували купку передноворічних клієнтів. Одна касирка молода, а друга стара, але їхні лиця з витріщеними очима мали ідентичний вираз. Ні, не їхня перелякана, ледь не хтива цікавість впала мені у вічі; мою увагу захопило дещо зовсім інше. Понад касовими віконцями тягнувся полірований дубовий брус три дюйми завтовшки, і по ньому заклопотано чимчикував...
— Стережіться, там пацюк! — гукнув я, показуючи.
л
Молода касирка неголосно скрикнула, подивилася вгору,
їм обмінялася поглядами зі старшою колегою. Не було там
11 їх кого пацюка, лише пробігали тіні від підстельного венти- 'ін гора. Але тепер уже всі дивилися на мене.
Витріщайтеся, скільки вам завгодно! — заявив я їм. — І І.і/кирайтеся досхочу! Дивіться, допоки вам ваші Богом про- і' ті її очі не повилазять! _
А далі я опинився на вулиці, пихкаючи парою на холодному повітрі, немов сигаретним димом.
- Не повертайтеся, допоки не матиме якогось серйозного до пас діла, — сказав Кевін. — І допоки не навчитеся пристойно балакати. ,
-Твій батько був найбільшим Богом клятим ледащем і усіх, з ким я ходив до школи, — заявив я йому.
Я хотів, щоб він мене вдарив, але він зайшов досередини, полишивши мене самого стояти на хіднику, перед моїм старим, трухлявим пікапом. Отаким чином закінчився візит до міста Вілфреда Ліланда Джеймса в останній день 1922 року.
Коли я повернувся додому, Ахелоїс уже була не в хаті. Вона перебувала надворі, лежала боком, і собі пихкаючи клубами білої пари.
Я побачив збитий сніг там, де вона зістрибнула з ґанку, і велику вибоїну, де вона невдало приземлилася, зламавши собі обидві передні ноги. Навіть абсолютно безгрішна корова не може вижити поряд зі мною, ось як воно мені здалося.
Я пішов у сіни по рушницю, та зайшов далі, до хати, бажаючи зрозуміти, якщо вдасться, що могло налякати її так сильно, що вона скаженим галопом втекла зі свого нового притулку. Звісно, пацюки. Трійко їх сиділи на дорогоцінному буфеті Дрлетт, дивлячись на мене чорними, осудливими очима.
— Повертайтесь до неї і перекажіть, щоб залишила мене в спокбї, — сказав я їм. — скажіть, що вона вже достатньо завдала мені руйнувань. Бога ради, скажіть їй, щоб не чіпала мене.
і.
Але вони так і сиділи, обернувши хвости навкруг своїх пух кеньких чорно-сірих тілець. Тож я підняв свою дрібнокалібср ну рушницю і спершу вистрелив у середнього. Куля розірви ла його на шматки, заляпавши його рештками шпалери, котрі так ретельно вибирала Арлетт років дев’ять чи десять тому Коли Генрі ще був милим малюком і все між нами трьома йшли гарно.
Інші двоє втекли. Я не мав сумнівів, що у свій потаємний під земний лаз. Назад до своєї гниючої королеви. На буфеті моп мертвої дружини вони залишили по собі крихітні купки щури чого лайна і кілька обривків від того джутового мішка, що й<> го приніс Генрі з повітки тієї ночі на початку літа 1922 року. Пацюки приходили вбити мою останню корову і передати ма ленькі шматочки чепчика Арлетт.
Я вийшов надвір і погладив по голові Ахелоїс. Вона потяг нулася мордою вгору і болісно заревла: «Припини це. Ти хазяїн, ти бог мого світу, тож припини це».
Так я й зробив.
Щасливого Нового року.
Таким був кінець 1922-го і кінець моєї історії; все решта — епілог. Емісарам, що товпляться в моїй кімнаті, — як кричав би менеджер цього гарного старого готелика, аби їх побачив! — не доведеться чекати задовго, щоб оголосити свій вердикт. Вона суддя, вони присяжні засідателі, але я сам буду власним катом.
Я втратив ферму, авжеж. Ніхто, включно з компанією «Фаррингтон», не хотів купувати ті 100 акрів, аж поки ферма не пішла прахом, а коли ті свинорізи врешті-решт налетіли, я був змушений продати ту землю за божевільно низькою ціною. План Лестера спрацював перфектно. Я певен, що це був його план, і певен, що він отримав бонус.
А втім, я все одно втратив би мою маленьку дідизну в окрузі Гемінгфорд, навіть аби мав вільні фінансові ресурси, і в цьому для мене є якесь збочене задоволення. От кажуть, що те-
мерішня депресія почалася в Чорну п’ятницю' минулого року, але люди у таких штатах, як Канзас, Айова і Небраска, знають, що розпочалася вона у 1923 році, коли посіви, що пережили жахливі бурі тієї весни, вбила засуха, котра продовжувалася іі наступні два роки. За залишки врожаю, які пробилися на ринки великих міст і сільськогосподарські біржі маленьких містечок, пропонували мізерні ціни. Гарл Коттері сяк-так перебивався до 1925 року, а потім банк забрав у нього ферму. Я натрапив на цю новину, коли вичитував розділ «Банківські продажі» у «Ворлд-І'ералд». У 1925 році на цей розділ іноді перетворювалися ледь на всі шпальти цієї газети. Маленькі ферми почали щезати, і я вважаю, що років через сто — а можливо, й усього через сімдесят п’ять — вони зникнуть геть усі. І Ірийде 2030 рік (якщо такий колись настане), і вся Небраска на захід від Омахи буде однією величезною фермою. Можливо, володіти нею буде компанія «Фаррингтон», а ті зовсім нещасні, котрим доведеться існувати на тій землі, животітимуть під жовтим небом і носитимуть протигази, щоби не задихнутися від смороду мертвих свиней. А кожний ручай буде червоним від крові зі скотобоєнь.