Страница 39 из 116
Було кілька випадків — я звертав увагу моїх сусідів по цеху на цих паразитів. Мені казали, що ніхто їх не бачить. Можливо, вони їх дійсно не бачили. Я гадаю, це більш схоже на правду, ніж те, ніби вони боялися, аби не закрили тимчасово цех, не прибули щуролови робити свою роботу. Швацький цех міг втратити триденний заробіток, а може, й тижневий. Для чоловіків і жінок із сім’ями це була б катастрофа. їм виявилося легше сказати містерові Генрагену, що в мене видіння. Я це
і.
зрозумів. А коли вони почали звати мене Навіжений Віл<|і<’ Я й це розумів. Я не тому звідти пішов.
Я пішов, бо пацюки продовжували вчащати.
Я відкладав потроху гроші, тож підготувався до життя, по ки шукатиму собі іншу роботу, але я не встиг витратити на копичене. Всього через три дні після того, як пішов з «Біл і Райт», я побачив оголошення в газеті, з якого дізнався, що Публічна бібліотека Омахи потребує бібліотекаря — він му сив мати рекомендації або диплом. Диплома я не мав, але ж я все життя був читачем, а якщо події 1922 року мене чогось і навчили, то це — віртуозно брехати. Я підробив рекомен дації з публічних бібліотек у Канзас-Сіті та в Спрингфілді, що в штаті Міссурі, і отримав цю роботу. Я був майже певен, що містер Кворлз перевірить мої рекомендації і брехня розкриється, тому я працював так, немов змагався за звання найкращого бібліотекаря в Америці, і працював я швидко. Коли мій бос виставить мені звинувачення в обмані, я просто благатиму його про милість, сподіваючись на краще. Але ніхто мені нічого не виставляв. Я пропрацював у Публічній бібліотеці Омахи чотири роки. У технічному сенсі я й зараз там працюю, хоча вже тиждень не ходжу на роботу і не телефонував, щоб зголоситися хворим.
Розумієте, пацюки. Вони і там мене розшукали. Я почав бачити, як вони насиджують на купах старих видань у палітурній майстерні, або перебирають лапками по стосах книжок на найвищих полицях, зиркаючи згори на мене своїми знайомими очицями. Останнього тижня я діставав у читальному залі для однієї літньої клієнтки том «Британської енциклопедії» (на літери Дя-51, де, поза всяким сумнівами була стаття про norvigicus, не кажучи вже про Свинобійню) і побачив голодний сіро-чорний писок, що витріщився на мене зі звільненої порожнини між томами. Це був той пацюк, що колись відгриз дійку в бідолашної Ахелоїс. Не знаю, як таке може бути, — я був певен, що вбив його, — але сумнівів я не мав. Я йо-
б
мі нпізнав. А як іще? Шматочок мішковини, скривавленоїміш- мніїїни, застряг у нього в вусах.
Чепчик!
Я відніс том «Британіки» тій старій леді, котра його замовні л а (на ній було горностаєве боа, і маленькі оченята звірка похмуро зиркнули на мене). А потім я просто пішов звідти ієн.. Довгі години я блукав вулицями, поки врешті не принтов сюди, в готель «Магнолія» '.Із того часу я сиджу тут, ви- і рачаю гроші, котрі накопичив, працюючи бібліотекарем (що більше немає ніякого значення), і пишу цю сповідь, котра значення має. Я...
Один з них щойно вщипнув мене за щиколотку. Ніби кажучи: «Закінчуй швидше, час майже весь вийшов». Кривава плямка почала розростатися в мене на шкарпетці. Мене це не хвилює анітрішечки. Свого часу я бачив набагато більше крові; у 1922-му нею була залита ціла кімната.
А зараз я, здається, чую... чи це моя уява?
Ні.
Хтось до мене з візитом.
Я зацементував трубу, але пацюки все одно пролізли. Я засипав колодязь, але вона також знайшла дорогу назовні. І цього разу не думаю, щоб вона з’явилась сама. Здається, я чую чалапання двох пар ніг, а не одної. Чи...
Три? їх три? Чи не дівчина, котра могла б стати моєю невісткою в кращому світі, також разом з ними?
Гадаю, так. Три трупи човгають коридором, їхні обличчя (те, що від них залишилося) спаплюжені укусами пацюків, а в Арлетт лице ще й зсунуте набік... ударом копита помираючої корови.
Знову куснуло мені щиколотку.
І знову.
Як це готельна обслуга...
О! Знову. Але вони не візьмуть гору. І мої візитери тами, не встигнуть, хоча я вже бачу, як обертається клямка і иідчу ваю той дух, рештки плоті, що звисають з їхніх кісток, имд.і ють цей сморід скотобійні бійні Пістолет.
Боже, де він Стоп
О! ЗРОБІТЬ ЩОСЬ, ЩОБ ВОНИ НЕ ГРИЗЛИ МЕ З «Омаха Ворлд-Гералд», 14 квітня, 1930
БІБЛІОТЕКАР ПОКІНЧИВ ЖИТТЯ САМОГУБСТВОМ У МІСЦЕВОМУ ГОТЕЛІ
Химерна картина відкрилася очам готельного охоронця
Тіло Вілфреда Джеймса, бібліотекаря Публічної бібліотеки Омахи, було знайдено в місцевому готелі в неділю, коли зусил ля працівників готелю встановити контакт з ним залиши лись без відповіді. Мешканець сусіднього номера поскаржився на «запах, схожий на сморід зіпсованого м’яса», і готельна по коївка повідомила, що під вечір п’ятниці чула звуки «приглу шених криків чи плачу, ніби як людина стогне від болю».
Після неодноразових намагань достукатися і не отримавши відповіді, начальник служби безпеки готелю скористався своїм майстер-ключем і знайшов тіло містера Джеймса в кімнаті, розпластаним на письмовому столі. «Я побачив пістолет і припустив, що він застрелився, — пояснив охоронець, — але ніхто не чув звуку пострілу, і також там був відсутній запах горілого пороху. Перевіривши зброю, я впевнився, що це погано доглянутий пістолет 25 калібру, до того ж незаряджений».
«Потім я, звісно, побачив кров. Нічого подібного я раніше не бачив і не хотів би побачити знову. Він себе всього погриз — руки, ноги, литки, навіть пальці на ногах. Але й це ще було не все. Було схоже, що він довго займався якоюсь письмовоюро-
отпою, але він також зжував усе написане. Папір було розки- дино по всій підлозі. Це було схоже на те, як пацюки жують папір. щоб будувати з нього собі гнізда. Насамкінець він розгриз і пні зап’ястки. Я вважаю, саме це його і вбило. Поза всякими і уинівами, він збожеволів».
Про містера Джеймса мало що відомо. Роналд Кворлз, старшин бібліотекар у Публічній бібліотеці Омахи, прийняв містера Джеймса на роботу наприкінці 1926року. «Він очевидно пережив якесь нещастя і став інвалідом, втративши долоню, ііпе книжки в своєму відділі та референтну бібліографію він тав дуже добре, — каже містер Кворлз. — Він був товариським, проте витримував дистанцію. Мені здається, до того, чк зайняти пост у нас, він виконував якусь фабричну роботу, н людям він казав, що до того, як втратити руку, він мав невеличку ферму в окрузі Гемінгфорд».
«Ворлд-Гералд» зацікавилась нещасним містером Джейм- і ом і пропонує читачам, котрі можуть про нього щось знаній, поділитися інформацією. Тіло зберігається в окружному морзі Омахи, чекаючи на звернення когось із родичів. «Якщо ніхто з родичів не зголоситься, — сказав д-р Таттерсолл, головлікар моргу, — я гадаю, його поховають на громадській ділянці кладовища».
Великий водій
— 1 —
Щороку Тесе відгукувалася на дванадцять повністю оплачуваних запрошень, якщо їй щастило їх звідкілясь отримати. Брала дванадцять сотень доларів за кожний виступ, отже, загалом виходило понад чотирнадцять тисяч. Це був її приватний пенсійний фонд. Почуваючись після дванадцяти вже опублікованих книжок все ще цілком задоволеною В’язальним товариством Вербового Гаю, вона не дурила себе, ніби зможе продовжувати їх писати й після того, як їй виповниться глибоко за шістдесят. Ба навіть якби й так, то що вона на той час зможе зачерпнути із дна спорожнілої діжки? «В’язальне товариство Вербового Гаю вирушає в Терре Гот»'? «В’язальне товариство Вербового Гаю відвідує Міжнародну космічну станцію»? Ні. Навіть якщо в дамських літературних клубах, котрі становлять її головну опору, і читатимуть такі романи (а радше за все, таки читатимуть). Ні.