Страница 11 из 116
— Я поставлю вам зустрічне запитання: ви можете зняти штани, щоб я подивився на ваші койла?
— Вважаю ваші слова образливими.
— Я вас не ганю. Сприймайте це не як... simile, це неправильно, а як parable'.
— Не розумію, про що ви.
— Ну, у вас попереду ще година їзди до міста, є час подумати, а може, й дві, якщо у «Червоного Бейбі» зіскочить шина. І можу вас запевнити, містере Лестер, що, якби я дозволив вам нишпорити в моєму домі — моїй приватній оселі, моєму замку, у моєму інтимному просторі, — ви б не знайшли тіла моєї дружини в коморі або... — тут трапився жахливий момент, я ледь не вимовив «у колодязі». Потом взялося моє чоло. — .. .або під ліжком.
— Я нічого такого не мав на увазі...
— Генрі! — гукнув я. — Ходи-но сюди на хвилинку.
Генрі підійшов з похиленою головою, тягнучи ноги по пилюці. З виглядом занепокоєним, либонь, навіть винуватим, але це було добре.
— Що, сер?
— Скажи цьому чоловікові, де твоя мама.
— Я не знаю. Коли ти покликав мене до сніданку в п’ятницю вранці, її вже не було. Вона спакувалася і щезла.
Лестер дивився на нього прискіпливо.
— Це правда, синку?
— Так, сер.
— Чиста правда й нічого, окрім правди, і хай допоможе тобі Господь?
— Татуню, можна я піду в хату? Мені треба робити домашні завдання, щоб надолужити пропущене, поки я хворів.
— Іди, авжеж, — сказав я, — але не барися. Пам’ятай, сьогодні твоя черга доїти.
— Так, сер.
Він важко поплентався вгору сходами і зайшов до будинку. Лестер дивився вслід, поки він не зник, а потім знов обернувся до мене.
— У цьому ховається щось більше за те, що бачить око.
— Я бачу, на вас нема обручки, містере Лестер. Якщо надійде такий час, коли ви проносите її стільки ж часу, скільки ношу я, ви зрозумієте, що в родинах завжди є щось більше за те, що бачить око. І ще дещо ви також зрозумієте: ніколи не вгадаєш, куди курву понесе.
Він підвівся.
— Це ще не кінець.
— Кінець, — промовив я. Розуміючи, що це не так. Але якщо все пішло як слід, ми вже трохи наблизилися до кінця. Якщо.
Він вирушив через двір, та раптом розвернувся. Знову дістав ту шовкову хустинку і, витираючи собі обличчя, сказав:
— Якщо ви гадаєте, що ті 100 акрів тепер ваші тільки тому, що ви залякали дружину і вона втекла... зібрала свої речі і втекла до своєї тітки в Де-Мойн або до сестри в Міннесоту...
б
— Пошукайте в Омасі, — перебив його я, усміхаючись, — або в Сент-Лу. Вона терпіти не могла своїх родичів, але шалено мріяла жити в Сент-Лу. Бозна-чому.
— Якщо ви гадаєте, ніби якщо посієте там, то й пожнете, подумайте краще наперед. Земля не ваша. Якщо ви там вкинете хоча б єдину зернину, ми з вами побачимося в суді.
І я йому відповів:
— Я певен, що ви отримаєте від неї звістку, щойно в неї тра- ііи гься напад безгрошів’я.
Насправді ж мені хотілося сказати: «Так, земля та не моя... але вона й не ваша також. Вона лежатиме на своєму місці. І з цим усе гаразд, бо вона стане моєю через сім років, коли н звернуся до суду, щоби мою дружину на законних підставах оголосили мертвою. Я можу почекати. Сім років без того, щоби нюхати свиняче лайно, коли вітер дме з заходу? Сім років без того, щоби чути верещання гинучих свиней (таке схоже па вереск помираючої жінки) чи бачити, як їхні тельбухи спливають ручаєм, червоним від крові? Для мене таких сім років — просто пречудові».
— Гарного вам дня, містере Лестер, зважайте, сонце вже повернуло. Воно нещадно палить після полудня і на зворотнім шляху світитиме вам просто в очі.
Він заліз до машини, не відповівши. Ларс мені помахав, і Лестер на нього прикрикнув, підганяючи. Ларс кинув на нього погляд, що міг означати: «Лайся й гавкай скільки тобі завгодно, все одно не стануть коротшими двадцять миль назад до Гемінгфорд-Сіті».
Коли вони зникли, потягнувши за собою півнячий хвіст куряви, на ґанок вийшов Генрі і спитав:
— Татуню, я все правильно зробив?
Я взяв його за зап’ясток і потиснув, прикинувшись, що не відчув, як його рука вмить напружилася, ніби він ледве стримується, щоб її не відсмикнути.
— Все правильно. Просто перфектно.
— То завтра ми почнемо засипати колодязь?
а
Я міркував про це напружено, бо наші життя могли залежа ти від того, що я вирішу. З роками Шериф Джоне набрався і ні ку, й ваги. Лінивим він не був, але, щоб зрушити його з місци, потрібна була поважна причина. Лестер врешті-решт умовить Джонса приїхати сюди, проте, мабуть, не раніше, ніж Лестер намовить когось із тих двох нарваних синів Кола Фаррингтона зателефонувати й нагадати шерифові, яка компанія є найбільшим платником податків в окрузі Гемінгфорд (не кажучи вже про сусідні округи Клей, Філлмор, Йорк і Сьюард). Отже, я гадав, ми маємо два дні.
— Не завтра, — сказав я. — Післязавтра.
— Татуню, чому?
— Бо сюди приїде Шериф округу, і хоча цей наш Шериф Джоне вже старий, він аж ніяк не тупий. Засипаний колодязь може викликати в нього підозри, чому його засипали, та ще й так недавно, і все таке. Але колодязь, який саме засипають... і через серйозну причину...
— Яку причину? Скажи мені!
— Скоро, — відповів я. — Скоро.
а
Весь наступний день ми чекали, що побачимо, як над шля- і хом у наш бік суне курява, і не від Ларсового ваговоза, а від легковика Окружного Шерифа. Він не з’явився. А хто з’яви- і вся, так це Шеннон Коттері, така гарненька у бавовняній | блузці і картатій спідничці, вона прийшла спитати, чи все гаразд із Генрі, і якщо все гаразд, то чи він повечеряє з нею і її мамою й татом? '
Генрі сказав, що з ним усе в порядку, і я дивився, як вони, рука в руці, пішли по шляху, і дивився я на те з великим побоюванням. Він ніс у собі жахливу таємницю, а жахливі таємниці вельми важкі. Потреба ними поділитися — найприродніша річ у світі. І він кохав цю дівчину (чи гадав, що кохає, що одне й те саме, колі* тобі лише мусить виповнитися п’ятнадцять років). Що іще гірше, він мусить брехати, і вона може відчути, що він
б
пране. Кажуть, ніби закохані очі нічого не бачать, але це аксіома для дурнів. Іноді вони бачать аж занадто багато.
Я посапав у городі (відкидаючи більше гороху, ніж бур’яну), митім сів на ґанку, запалив люльку і чекав на його повернення. Ібп повернувся перед тим, як зійти місяцю. Голова похилена, м леч і опущені, не йде, а плентається. Мені гірко було бачити його таким, проте разом з тим і втішно. Якби він поділився своєю таємницею — або хоча б частиною її, — йшов би він інакше. Якби він поділився своєю таємницею, він міг би взагалі не по- иернутися додому.
— Ти розповів так, як ми вирішили? — запитав я в нього, коли він сів.
— Як ти вирішив. Так.
— І вона пообіцяла не переказувати своїм?
— Так.
— Але розкаже?
Він зітхнув.
— Либонь, що так. Вона їх любить, і вони її люблять. Вони помітять щось із виразу її обличчя, я певен, і витягнуть все і неї. А якщо й ні, вона, мабуть, сама розповість усе Шерифу. Якщо йому взагалі здумається побалакати з Коттері, тобто.
— Лестер докладе зусиль, щоб він так і зробив. Він гавкатиме на Шерифа Джонса, бо його власний бос в Омасі гавкатиме на нього. Крутиться все, вертиться, а де воно зупиниться, нікому не вгадати.