Страница 12 из 116
— Краще б ми цього ніколи не робили, — він ненадовго задумався, а потім повторив те ж саме зловісним шепотом.
Я на це нічого не сказав. Якийсь час і він теж мовчав. Ми дивилися, як із кукурудзи піднімається місяць, червоний, череватий.
— Татуню? Можна, я вип’ю склянку пива?
Я подивився на нього, здивований і водночас не здивований. Тоді пішов у хату й націдив нам обом по склянці. Вручив пиво йому й сказав:
— Завтра і післязавтра ні краплі, запам’ятай.
а
— Авжеж, — він сьорбнув, скривився, потім сьорбнув знову. — Татуню, мені ненависно було брехати Шен. Все, що цього стосується, таке брудне.
— Бруд змивається.
— Не такий, — промовив він і знову ковтнув пива. Цього разу не скривившись.
Трохи пізніше, коли місяць уже налився сріблом, я пішов за хату до виходка, а також послухати, як кукурудза й нічний бриз розповідають одне одному древні таємниці землі. Коли я повернувся, Генрі вже не було. Його склянка стояла наполовину недопита на перилах ґанку. А тоді я почув, як він приказує у корівнику:
— Ой, моя ж ти муню, бідна моя муню.
Я пішов, подивився. Він обіймав за шию Елфіс, він її гладив. Мені здалося, ніби він плаче. Якусь хвильку я дивився, але кі- нець-кінцем так нічого й не промовив. Пішов у хату, роздягся і ліг у те саме ліжко, в якому був перерізав горло своїй дружині. Минуло чимало часу, поки я нарешті зміг заснути. А якщо вам незрозуміло чому — якщо ви не вбачаєте наявних підстав для мого безсоння, — тоді читати все це вам нема ніякого сенсу.
Усіх наших корів я називав іменами дрібних грецьких богинь, але з Елфіс це обернулося чи то невдалим вибором, чи недолугим жартом. На той випадок, якщо ви не пам’ятаєте історію про те, як у наш печальний, ветхий світ потрапило зло, дозвольте мені освіжити вашу пам’ять: усе погане вилізло на світ, коли своїй цікавості піддалася Пандора, відчинивши віддану їй на зберігання посудину. Єдине, що залишилося всередині, коли їй вистачило розуму повернути на місце кришку, була Елфіс, богиня надії4. Проте того літа 1922 року для нашої Елфіс надії не залишилося. Вона була вже старою й захирілою, молока до-
б
статньо не давала, і ми вже навіть перестали намагатися видоювати те, що вона в собі ще мала; сядеш, було, на стілець, а вона зразу ж намагається тебе хвицнути. Ще минулого року збиралися пустити її на м’ясо, але мене зупиняла ціна різницьких послуг Гарлена Коттері, а сам я не відзначався майстерністю у цій справі, хіба що біля свиней... От така-то в мене само- і м цнка, з якою ти, читачу, мусиш тепер безперечно погодитися.
— Та вона ж буде жорстка, — говорила Арлетт (котра мала ледь затаєну прихильність до Елфіс, либонь, тому, що сама її ніколи не доїла). — Краще нехай собі живе.
Проте зараз від Елфіс могла бути користь — у колодязі, такий от прикрий випадок, — і смерть її стане доцільнішою за кілька шматків жилавої яловичини.
Через два дні після візиту Лестера ми з сином накинули на неї коров’ячу вузду і повели за корівник. На півдорозі до колодязя Генрі укляк. В його очах спалахнув жах.
— Татуню! Я чую її запах
— Тоді катай до хати і встав собі в ніс ватяні кульки. Знайдеш десь там, у її комоді.
Хоча голова в нього була похилена, я вловив позирк скоса, яким він ніби проказав: «Це ти винен. Винен у всьому, бо не зміг поступитися».
Проте я не мав сумнівів, що він допоможе мені зробити ту роботу, яка лежала попереду. Хоч там що він зараз про мене думає, але в загальній картині також присутня дівчина, і йому не хочеться, аби вона дізналася, що він наробив. Звісно, це я його змусив, але вона цього ніколи не зрозуміє.
Ми підвели Елфіс до колодязної ляди, де вона цілком слушно вперлася. Ми обійшли колодязь, тримаючись за шлейки узди, наче за стрічки під час танцю навкруг Травневого стовпа, і силою затягнули її на прогнилу деревину. Ляда затріщала під її вагою... прогнулася... але витримала. Стара корова стояла на ній, опустивши голову, зі своїм одвічно тупим і впертим виглядом, щирячи залишки жовто-зеленкуватих зубів.
— Що тепер? — запитав Генрі. '
а
Я вже почав казати, що не знаю, та в цю саму мить ляда гучно тріснула й переломилася навпіл. Ми міцно трималися за вузду, хоча була якась мить, коли я подумав, що мене засмикне в цей проклятий колодязь, та ще й з обома вивихнутими руками. А тоді ремінь зіскочив їй з морди й підлетів вгору. Оброть лопнула з обох боків. Внизу заревла Елфіс, в агонії вона почала бити копитами у кам’яні стіни колодязя.
— Татусеньку! — закричав Генрі. Стиснутими кулаками він затуляв собі рота, кісточки пальців вгрузли йому у верхню губу. — Зроби щось, щоб вона перестала!
Елфіс видала довгий, лункий стогін. Копита її не переставали гатити в камінь. '
Я взяв Генрі за руку і потягнув, як він не спотикався, назад до хати. Штовхнув його на придбаний Арлетт за поштовим каталогом диван і наказав залишатися на місці, поки я по нього не прийду.
— І пам’ятай: все вже майже скінчилося.
— Це ніколи не скінчиться, — відповів він і сховав лице, притиснувшись ним до диванної обшивки. Вуха він затулив долонями, хоча сюди лемент Елфіс не долітав. Щоправда, Генрі все одно чув його, так само, як і я.
З верхньої полиці в коморі я дістав свою рушницю. Всього лиш 22-го калібру, але цій справі вона зарадить. А якщо попри акри, що пролягли між моїм обійстям і Гарленовим, він почує постріли? Це буде також на користь нашій історії. Якщо Генрі стерпить, щоб відразу не розбазікати, тобто.
Ось дещо, що я пізнав у 1922-му: попереду завжди очікує щось гірше. Ти гадаєш, що вже побачив найстрашніше, щось таке, де в дивовижному й цілком реальному жаху сконцентровано всі твої кошмари, і залишається єдина втіха — нічого гіршого вже бути не може. Навіть якщо таке трапиться, твій мозок перед ним вимкнеться і ти нічого не знатимеш. Але гірше таки існує, мозок не вимикається і ти якимсь чином жеврієш далі. Ти можеш розуміти, що вся радість із твого світу зникла,
б
що зроблене тобою відсунуло все, що ти сподівався отримати, за межі досяжного, ти бажав би опинитися на місці тієї людини, котра померла, але ти жеврієш далі. Ти усвідомлюєш, що опинився у тобою ж сотвореному пеклі, але все одно жеврієш далі. Бо нема чого іншого більше робити.
Клфіс упала поверх тіла моєї дружини, але усміхнене обличчя Арлетт все одно було видно, вона все ще вишкірялася вгору, до залитого сонцем світу, вона все ще, здавалося, дивиться на мене. І пацюки повернулися. З падінням корови до їхнього сві- і у вони, безсумнівно, ретирувалися до труби, яку я подумки почав називати Пацючим бульваром, але тоді відчули дух свіжого м’яса і поспішили назад, покуштувати. Вони вже гризли бідну Елфіс, а вона ревла і хвицалася (тепер уже слабше), а один і идів на голові в моєї мертвої дружини, немов коронувавши її якимсь потойбічним вінцем. Він продер джутовий мішок і витяг пучок її волосся своїми спритними лапками. Щоки Арлетт, колись круглі й гарненькі, тепер звисали клоччям.
«Нічого не може бути гіршим за це, — подумав я. — Однозначно, я дійшов до кінцевого жаху».
Втім, ні, жахливіші речі завжди чекають попереду. Поки я з огидою й острахом дивився вниз, Елфіс знову хвицнула, і одне її копито зустрілося з тим, що залишилося від обличчя Арлетт. Клац, це тріснула щелепа моєї дружини, і все, що було нижче її носа, з’їхало вліво, мов на шарнірі. Усмішка від вуха до вуха, втім, залишилася. Те, що вона більше не збігалася і очима, робило її ще жахливішою. Це виглядало так, ніби, замість одного, примара тепер отримала аж два обличчя, щоб переслідувати мене. Її тіло штовхнуло матрац, і той посунувся. Пацюк з її голови стрімко зіскочив долі й сховавсь за матрац. Знову заревла Елфіс. Я подумав: якби Генрі зараз повернувся сюди і зазирнув до колодязя, він убив би мене за те, у що я його втягнув. Можливо, я й заслужив на смерть. Але так би він залишився сам-один, а один він став би беззахисним.