Страница 10 из 116
— Авжеж, мусить бути, — погодився я, гадаючи собі: «От икби тобі довелося покачати з того, іншого колодязя, Ларсе, не думаю, щоб тобі вельми сподобався смак». — Піди скуштуй і побачиш.
Він вирушив за ріг будинку, туди, де під тінявою стіною у невеличкій буді містилася надвірна помпа. Містер Лестер подивився йому вслід, а потім повернувся до мене. Розстебнув на собі пильник. Костюм під плащем потребуватиме чистки, коли він повернеться до Лінкольна, Омахи, Деланда чи де там він вішає свого капелюха, коли не займається бізнесовими питаннями Кола Фаррингтона.
— Я теж був би не проти попити, містере Джеймс.
— Я теж. Прибивати паркан гаряча робота, — я озирнув його з голови до ніг. — Хоча, можу закластися, не така гаряча, як проїхати двадцять миль у Ларсовому автомобілі.
Він почухав собі гузно й усміхнувся своєю посмішкою юриста. Цього разу в ній прозирнуло трохи каяття. Я бачив, як він стріляє очима туди, й сюди, і повсюди. Попри те, що хтось може йому наказати в спекотний літній день проторохтіти два- Д1 (ЯТЬ миль курним степовим шляхом, з цим чоловіком не варто було розслаблятися.
— Мої сідниці вже ніколи цього не забудуть.
На стіні будочки висів на ланцюгу кухоль. Накачавши його по вінця, Ларс пив, по його кістлявій, засмаглій шиї стрибало вгору-вниз адамове яблуко; потім він наповнив кухоль знову і запропонував Лестеру, котрий поглянув на нього з таким же сумнівом, як я перед тим дивився на його простягнуту руку.
— Може, нам краще попити всередині, містере Джеймс? Мабуть, там трохи прохолодніше.
— Мабуть, — погодився я, — але в дім я вас хочу запрошувати не більше, ніж хотів потиснути вашу руку.
Ларс Ольсен побачив, куди дме вітер, і, не гаючи часу, повернувся до свого автомобіля. Проте спершу вручив Лестеру кухоль. Мій гість пив не пожадливими ковтками, як це робив Ларс, а елегантно сьорбав. Як юрист, іншими словами, але не зупинився, допоки не спустошив кухля до дна, тобто, знову ж таки, як юрист. Хряснули передні двері, і з хати вийшов Генрі, у комбінезоні, босоногий. Він кинув на нас погляд, здавалося, зовсім байдужий — гарний хлопчик! — та й рушив собі туди, куди пішов би будь-який сільський парубок: подивитися, що там робить зі своєю машиною Ларс, а якщо пощастить, то й повчитися чогось.
Я сів на штабель дров, котрі ми тримали під брезентом по цей бік будинку.
— Я собі так уявляю, що ви тут у якихось справах. Справах моєї дружини.
— Так і є.
— Ви вже напилися, отже, нам краще перейти прямо до цього. У мене ще цілий день роботи попереду, а вже третя після полудня.
— Від світанку до заходу сонця. Фермерство — тяжкий труд, — зітхнув він, ніби розумівся.
— Авжеж, а морочлива дружина робить його ще важчим. Вона послала вас, я здогадуюся, але не розумію навіщо — якби це було пов’язано з якимись паперами, я певен, приїхав би котрийсь із заступників шерифа і ми б з ним усе зробили.
Він подивився на мене зі здивуванням.
— Містере Джеймс, мене прислала не ваша дружина. Фактично, я приїхав сюди, щоби знайти її.
Все розгорталося, як у п’єсі: отже, тепер я отримав сигнал продемонструвати зачудування. А потім захихотіти, бо сміх було позначено ремаркою драматурга.
— Це тільки зайвий доказ.
— Доказ чого?
б
— Коли я ріс хлопчиком у Фордайсі3, у нас був сусід — нахабний старий харцизник на ім’я Бредлі. Всі звали його Поп Бредлі.
— Містере Джеймс...
— Мій батько робив з ним разом деякі обрудки час від часу й інколи брав мене з собою. Це ще в ті часи було, коли їздили возами. Торгівля кукурудзяним насінням, от цим вони здебільшого займалися, принаймні навесні, але іноді вони також і реманент обмінювали. Тоді ще не було поштового каталогу, і добрий інструмент міг блукати по всьому округу, аж поки повернеться додому.
— Містере Джеймс, я далебі не вбачаю стосун...
— І кожного разу, коли ми збиралися заїхати по того дядька, мама наказувала мені заткнути вуха, бо кожне друге слово, що вискакувало з рота в Попа Бредлі, було або лайливим, або якось по-іншому брудним. — Я вже почав отримувати якусь гірку насолоду від того, що відбувається. — Тож, натурально, я дослу- х а вся до нього ще уважніше. Пам’ятаю, одною з улюблених приказок Попа була «Не вилазь на незагнуздану кобилу, бо ніколи не вгадаєш, куди ту курву понесе».
— Я мушу в цьому вислові вбачати щось мені зрозуміле?
— У якому напрямку понесло мою курву, як ви вбачаєте, містере Лестер?
— Ви хочете мені сказати, що ваша дружина...
— Завіялася, містере Лестер. Знялася й зникла. Взяла собі французьку відпустку. Спурхнула в ніч. Як пристрасний читач книжок і дослідник американського сленгу, я користуюся термінами, що природно зринають мені в голові. Натомість Ларс — і більшість народу в нашому містечку, коли чутка про це пошириться навкруги, — скажуть просто: «Вона втекла, вона кинула його». Природно, я вирішив, що вона побігла до своїх свино- л юбивих друзів із компанії «Фаррингтон» і знову дасть мені про
а
себе знати вже повідомленням, що продає ту землю, яка дісталася їй від батька.
— Це вона й збиралася зробити.
— Вона вже все підписала, що треба? Тому що, гадаю, мені й самому треба звертатися до законників, якщо так.
— Фактично, вона цього поки ще не зробила. Я радив би вам утриматися від витрат на юридичні дії у справі, яку ви напевне програєте.
Я підвівся. Одна з лямок комбінезона спала мені з плеча, і я, підчепивши великим пальцем, повернув ту лямку на місце.
— Ну, оскільки її тут немає, наразі перед нами «діло спірне», як то кажуть правники, як ви гадаєте? На вашому місці я пошукав би її в Омасі, — я усміхнувся, — або в Сент-Луїсі. Вона завжди багато говорила про Сент-Лу. Чомусь мені так здається, що вона втомилася від вас, хлопці, так само як і від мене з нашим сином, якого сама ж і народила. Сказано: баба з воза — коням легше. Чума на обидва ваші доми. До речі, це Шекспір. «Ромео і Джульетта». Така собі п’єса про кохання.
— Вибачте за те, що я вам скажу, але все це здається мені | вельми дивним, містере Джеймс, — з якоїсь із кишень свого костюма він видобув шовкову хустину (їй-бо, роз’їзні юристи, на кшталт нього, мають багацько кишень) і почав витирати нею собі обличчя. Щоки в нього вже не просто рум’янилися, а були яскраво-червоними. Не спека того дня призвела його лице до : такого кольору. — Так-так, вельми дивним, зважаючи на ту су- і му грошей, що її згоден заплатити мій клієнт за цей шматок нерухомості, котрий межує з Гемінгфордським ручаєм і близько розташований до гілки Великої Західної залізниці1.
— Мені також потрібен час, щоби до цього звикнути, але маю деяку перевагу перед вами.
— А саме?
J
— Я її знаю. Я певен, що ви з вашими клієнтами гадали, що оґюрудка цілком домовлена, проте Арлетт Джеймс... ну, скажімо так, довіряти її слову — це все одно, що покладатися на стійкість холодцю, прибитого цвяхами до підлоги. Варто згадати те, що говорив Поп Бредлі, містере Лестер. Аякже, той чолов’яга був хоча й селюк, проте геніальний.
— Я можу роздивитися в будинку?
Я знову розсміявся, і цього разу не через силу. Цей чоловік мав-таки нахабство, мушу визнати, і його небажання повертатися з порожніми руками було цілком зрозумілим. Він уже проїхав двадцять миль у запилюженій вантажівці без дверцят, і ще двадцять буде трястися назад, перш ніж дістанеться до Гемінгфорд-Сіті (а потім, без усяких сумнівів, ще й залізницею), гузно він собі вже намуляв, а люди, котрі його послали сюди, безрадісно сприймуть його рапорт, коли він нарешті дістанеться кінця своєї важкої подорожі. Бідний парубок.