Страница 104 из 116
Його мерехтливі очі — юні й сторожкі у складчастих, хронічно покривлених болем очницях, — обмацували її обличчя.
«Він знає. Не знаю, яким чином, але він знає».
Вона перевірила, чи є кава в «Банні», й увімкнула апарат. Дістаючи з шафи чашки, запитала:
— Яким чином я сьогодні можу допомогти вам, містере Рамзі? Чи краще називати вас детективом Рамзі?
Він розсміявся, але той його сміх перейшов у кашель.
— О, минув віслючий вік відтоді, як мене хтось називав детективом. Не треба також офіційного містера Рамзі, мені го-
б
диться, якщо ви просто зватимете мене Холтом. Та й насправді це з вашим чоловіком я хотів би побалакати, розумієте, але ж, звісно, він помер — знову, мої співчуття, — тож це тепер неможливо. Тобто він цілком поза межами досягнення.
Він похитав головою і сів на один зі стільців біля столика для рубання м’яса. Затріщало його пальто. Десь усередині його мізерного старечого тіла хруснула кістка.
— Але ось що я вам скажу: старій людині, котра живе в орендованій квартирі — це я про себе, хоча кімнатка гарна, — набридає іноді мати телевізор за єдиного компаньйона, тож я й подумав собі, що за чорт, проїдусь-но до Ярмута, та й поставлю ті кілька запитань. На більшість з них вона мені не відповість, сказав я собі, може, навіть на жодне, та все’дно, чом би не з’їздити? Не верни від світу ніс, поки мохом не обріс, сказав я собі.
— У такий день, коли температуру обіцяли до десяти градусів183, — докинула вона, — та ще й у казенному автомобілі з кепським обігрівачем.
— Точно, але ж я одягнув на себе теплу білизну.
— Ви не маєте власної машини, містере Рамзі?
— Маю, маю, — промовив він так, ніби щойно сам це усвідомив. — Сідайте, місіс Андерсон. Нема потреби ховатися вам там, у кутку. Я занадто старий, щоби кусатися.
— Ні, кава буде готова за хвильку, — заперечила вона. Її налякав цей старий. Боб теж би його злякався, але звісно, Боб тепер перебував поза боязню. — А тим часом, може, ви мені скажете, про що саме ви бажали побалакати з моїм чоловіком?
— Ну, та ви б у таке навіть не повірили, місіс Андерсон...
— Звіть мене Дарсі, якщо вам не важко, гаразд?
— Дарсі! — повторив він з явним задоволенням. — Яке пречудове, старомодне ім’я!
— Дякую. Вам з вершками?
— Чорну, як мій капелюх, таку я п’ю каву. Хоча насправді самому мені подобається уявляти всього себе в білому. Мо-
а
жу ж я собі це дозволити, хіба ні? Переслідування злочинці" і все таке інше. Через це я й ногу собі колись ушкодив, знаєте Гонитва на машині, на шаленій швидкості, у вісімдесят де в’ятому це було. Парубок убив власну дружину й обох їхніх дітей. Звичайно, злочини такого характеру — це наслідки мри страстей, подібне вчиняє чоловік або п’яний, або наркоман, або не зовсім при доброму розумі. — Рамзі торкнувся їжачка в себе на голові покарлюченим артритом пальцем. — Ллє не той парубок. Той парубок проробив це заради страховки Намагався представити все чимось таким, чимось на кштал і пограбування помешкання. Не буду переповідати всі деталі, але я не переставав нишпорити й винюхувати. Три роки я ви нюхував. І нарешті відчув, що маю достатньо, щоби його за арештувати. Либонь, недостатньо, щоб висунути обвинува чення, але його про це повідомляти не було потреби, чи не так?
— Гадаю, що так, — мовила Дарсі. Кава приготувалася, і во на почала наливати. Вирішила й собі також пити чорну. І ви пити її якомога швидше. Таким чином кофеїн відразу її вра зить і ввімкне в голові розум.
— Дякую, — кивнув він, коли вона подала йому на столик каву. — Вельми щиро дякую. Ви сама доброта. Гаряча кава се ред холодного дня — що може бути кращим? Хіба що підігрітий сидр; нічого іншого мені не спливає на думку. Між іншим, на чому я зупинився? О, згадав. Двайт Шеміно. Аж там, в Окрузі це було. Трохи південніше Гейнсвілського лісу'.
Дарсі була зосередилася на своїй каві. Тепер вона поглянула на Рамзі поверх вінців чашки і раптом відчула себе так, ніби вона знову заміжня — давно у шлюбі, у шлюбі щасливому в багатьох сенсах (проте, не у всіх), а схоже, ніби в якомусь анекдоті: вона знає, що він знає, що вона знає. Цей різновид взаєморозуміння був таким, ніби дивишся в дзеркало і бачиш
I
там інше дзеркало, цілий коридор дзеркал, що ведуть у безкінечність. Єдино реальним тут залишалося питання, що він робитиме з тим, що вже знає. Що він з цим зможе зробити.
— Ну, — промовив Рамзі, ставлячи чашку й несвідомо почавши терти собі болючу ногу, — простий факт полягає в тому, що я сподівався спровокувати того парубка. Тобто я хочу сказати, що в нього на руках була кров жінки та двох дітей, отже, я відчував себе в праві зіграти трохи брудно. І це подіяло. Він кинувся навтьоки, а я за ним, прямісінько до Гейнсвіл- ського лісу, де, як співається в пісні, могильний камінь на кожній милі184. І ми обидва там-таки й розбилися, на повороті Відбійний віраж — він урізався в дерево, а я в нього. Звідти я й отримав таку ногу, не кажучи вже про сталевий стрижеш, у мене в шиї.
— Співчуваю. А той парубок, за яким ви гналися? Він що отримав?
Кутики губ Рамзі скривилися вгору в сухій усмішці виняткової холодності. Сяйнули його юні очі.
— Він отримав смерть, Дарсі. Зекономив штату сорок або п’ятдесят років видатків на оселю та годівлю в Шошенку.
— То ви справжній Божий гончак, хіба ні, містере Рамзі?
Замість того щоб спантеличитися, він притулив собі по боках обличчя свої деформовані, обернені наперед долоні і почав декламувати хлоп’ячим голосом зі школярськими інтонаціями:
— Я гнавсь за Ним крізь ночі й дні, я гнавсь за Ним крізь років галереї, я гнавсь за ним крізь лабіринти... ну, і так далі185.
— Ви це вивчили в школі?
— Ні, мем, у Методистському юнацькому братстві. Боже, ик давно це було. Отримав у нагороду Біблію, котру загубив че рез рік у літньому таборі. Тільки насправді я її не загубив, и в мене вкрали. Ви можете собі уявити когось настільки ницо го, щоб украв Біблію?
— Так, — відповіла Дарсі.
Він розсміявся.
— Дарсі, продовжуйте називати мене Холтом. Будь ласки. Усі друзі мене так звуть.
«А ви мені друг? Чи хто ви мені?»
Цього вона не знала, але було єдине, в чому вона не сумні валася: Бобу другом він би не став.
— Це тільки один вірш, який ви знаєте напам’ять, Хол ге?
— Ну, колись я знав «Смерть наймита», — відповів він, — але тепер пам’ятаю тільки ту частину, де йдеться про те, що дім — це таке місце, куди ти приходиш і тебе приймають1. Це правдива річ, а як ви вважаєте?
— Абсолютно згодна.
Його очі — вони трішечки взялися туманом — знайшли її очі. Інтимність цього погляду була непристойною, такою, ні би він роздивлявся на неї зовсім роздягнену. І приємною також, мабуть, з тої ж самої причини.
— Про що ви хотіли спитати в мого чоловіка, Холте?
— Ну, я вже був балакав з ним одного разу, знаєте, хоча я не певен, щоб він про це згадав, якби був усе ще живий. Дуже давно то було. Ми обидва були набагато молодшими, а ви самі мусили бути тоді ще зовсім дитиною, судячи з того, яка молода і гарна ви зараз.
Вона подарувала йому крижану усмішку «майте ласку», а тоді підвелася, щоби налити собі ще кави. Першу вона вже подолала.
— Можливо, ви чули про вбивства Беде, — промовив він.