Страница 103 из 116
— Ви такий чуйний.
Він висунув першу з кухонних шухляд, потім другу, потім третю. Дарсі відчула, як серце стрибнуло їй у горло, коли він відкрив четверту. Дістав звідти ганчір’яну мачулку і вручив їй.
— Ще краще за паперовий рушник.
— Дякую, — мовила вона. — Щиро дякую.
— Скільки ви пробули в шлюбі, місіс Андерсон?
— Двадцять сім років, — відповіла вона.
— Двадцять сім, — здивовано повторив він. — Боже, мені так жаль.
— Мені теж, — кивнула вона, ховаючи обличчя в ганчірці.
— 18 —
Роберта Еморі Андерсона було віддано на упокій землі на яр- мутському кладовищі «Мир» через два дні. Донні з Петрою, стоячи обабіч матері, підтримували її, поки священик проказував, яка се є скороминуща річ людське життя. Погода повернула на холод, небо було пойняте хмарами; крижаний вітер скреготав голими гілками. Фірма «ББ&А» припинила діяльність на один день, звідти з’явилися геть усі. Бухгалтери у їхніх чорних плащах купчилися зграями, немов ворони. Серед них не було жінок. Раніше Дарсі цього ніколи не помічала.
На очах у неї бриніли сльози, вона раз у раз витирала їх хустинкою, яку тримала в руці, затягнутій у чорну рукавичку; Петра плакала монотонно й безупинно. Похмурий стояв Донні, з почервонілими очима. Молодий, гарний парубок, але з уже рідшаючим волоссям, як і в батька було в його віці. «Аби лиш він не набирався ваги, як Боб, — подумала вона, — і не вбивав жінок, звісно». Хоча звичайно такі речі не спадкові. Хіба ні?
Невдовзі все це минеться. Донні залишиться тільки на пару днів — це був максимум часу, на який він міг вирватися зі свого бізнесу в даний момент, так він пояснив. Він сподівався, що вона поставиться до цього з розумінням, і вона відповіла, що звісно, так. Петра пробуде з нею цілий тиждень, вона сказала, що могла б залишитися й на довше, якщо Дарсі її потребує. Дарсі відповіла, що дуже цінує її доброту, в душі сподіваючись, що цей тиждень становитиме не більше п’яти днів. їй треба було побути на самоті. їй треба було... ні, не подумати, це не зовсім те, але віднайти себе знову. Відновити свою позицію по цей бік дзеркала.
Ні, не можна сказати, ніби щось пішло криво, далебі, це не так. Дарсі не вважала, що все було б краще, аби вона місяцями планувала вбивство свого чоловіка. Якби вона так робила, либонь, могла б напартачити, щось занадто ускладнивши. Несхоже на Боба, планування не було її сильною стороною.
З важкими питаннями вона не стикнулася. Її історія було простою, достовірною, майже правдивою. Найважливішою часткою була ця кам’яна плита під нею: їхній шлюб, що простягався в минуле майже на три десятиліття, гарний шлюб, і його картину не псували бодай хоч якісь недавні суперечки. Ну справді, про що тут було питати?
Священик запросив родину зробити крок уперед. Вони ступили.
в
— Спи з миром, тату, — промовив Донні і кинув грудку зсм лі в могилу. Вона впала на сяючу поверхню труни. Дарсі май нуло в голові, що та схожа на купку собачого лайна.
— Тату, я дуже скучаю за тобою, — промовила Петра й со бі теж кинула жменьку землі.
Дарсі підійшла останньою. Вона нахилилася, взяла рукою у чорній рукавичці землю й дозволила їй упасти. Не промо вила нічого.
Священик закликав до хвилини безмовної молитви. Скор ботні похилили голови. Вітер гримів гілками. Не дуже звіддалік долинав шум автомобільного руху по трасі 1-295. Дарсі по думала: «Господи, якщо Ти там є, нехай це вже буде кінець».
— 19 —
Кінець не настав.
Тижнів за сім чи близького того після похорону — вже настав новий рік, надворі бриніло кришталевою синявою й холодом — у будинку на Цукроварній алеї пролунав дверний дзвоник. Відчинивши двері, Дарсі побачила літнього джентльмена у важкому чорному пальті й червонім кашне. Перед собою в руках він тримав старомодний гомбурзький капелюх'. Обличчя мав покраяне глибокими зморшками (сліди не лише старості, а й страждань, подумала Дарсі), а залишки його сивого волосся було підстрижено коротесеньким їжачком.
— Слухаю? — промовила вона.
Він незграбно поліз до кишені і впустив свого капелюха. Дарсі нахилилася, щоб його підняти. Розігнувшись, вона побачила, що літній джентльмен тримає в руці книжечку в шкі-
і
ряній обкладинці. Усередині неї виявився золотий знак і фото її гостя (там він був набагато молодшим) на пластиковій картці.
— Холт Рамзі, — відрекомендувався він вибачливим тоном. — Офіс Генерального прокурора штату. Страшенно перепрошую за те, що турбую вас, місіс Андерсон. Можна мені увійти? Ви замерзнете, стоячи тут у цьому халатику.
— Прошу, — промовила вона, роблячи крок убік.
Вона зауважила його вихлювату ходу і те, як його права рука несвідомо торкається правої кульші — ніби намагаючись утримати суглоб укупі, — і ясний спогад зринув їй у голові: Боб сидить біля неї на ліжку, її холодні пальці ув’язнені його гарячими. Боб говорить. Фактично зловтішається: «Яхочу, аби вони думали, ніби Беде тупий, і саме так вони й вважають. Бо насправді самі вони тупі. Мене тільки один раз допитували, і то, як свідка, десь тижні за два після того, як БД вбив ту жінку, Мур. Старий такий, кульгавий дідок, либонь, ледь не пенсіонер». І ось він тут, цей дідок, стоїть за якихось десяток кроків від того місця, де помер Боб. Де вона його вбила. Холт Рамзі був одночасно і хворий, і стражденний на вигляд, але очі мав гострі. Вони жваво рухалися туди-сюди, вбираючи в себе все, перш ніж повернутися на його обличчя.
«Будь обережною, — застерегла вона себе. — Ох, будь з ним вельми обережною, Дарселлен».
— Чим я можу вам допомогти, містере Рамзі?
— Ну, хіба що одним — якщо я прошу не забагато — я радо випив би чашечку кави. Я жахливо змерз. їжджу машиною штату, а обігрівач у цій казенній таратайці працює ні к чорту. Звісно, якщо це обтяжливо...
— Зовсім ні. Але мене дивує... можна мені ще раз поглянути на ваші документи?
Він доволі спокійно вручив їй книжечку і, поки вона вивчала її вміст, притулив свого капелюха на вішак.
— А оцей штамп ПЕН під печаткою... це значить, що ви вже на пенсії?
і.
— І так, і ні, — губи його розійшлися в усмішці, ЩО нроде монструвала зуби занадто перфектні, аби бути чимось іншим, окрім творіння дантиста. — Мусив піти, принаймні офіційнії, коли мені виповнилося шістдесят вісім, але все життя Я ирорі І бив або у поліції штату, або працюючи на ОГП — тобто Офії Генерального прокурора штату, — тож тепер я, немов той ста рий кінь пожежної команди, котрий має власне почесне міщг у стайні. Хтось на зразок талісмана, розумієте?
«Ярозумію, що ви хтось набагато більший за це означення".
— Дозвольте взяти у вас пальто.
— Ні, не варто, гадаю, мені краще залишитися в ньому. Я не затримаюся надовго. Я б його повісив, аби надворі сніжи ло, — щоб не накрапати вам на підлогу, — але зараз сухо. Про сто диявольськи холодно, знаєте. Занадто морозно для снігу, як говорив мій батько, а в моєму віці я відчуваю холод дошкуль ніше, ніж п’ятдесят років тому. Чи навіть двадцять п’ять.
Провадячи його до кухні, йдучи повільно, щоб Рамзі встигав за нею, вона спитала, скільки йому років.
— Сімдесят вісім буде в травні, — він говорив з видимою гордістю. — Якщо доживу. Я завжди додаю цю фразу, на уда чу. Поки що вона працює. Яка у вас гарна кухня, місіс Андерсон, місце для всього і все на своєму місці. Моя дружина схвалила б. Вона померла чотири роки тому. Інфаркт, дуже сумно. Як я за нею журюся. Уявляю собі, ви, мабуть, так само журитеся за своїм чоловіком.