Страница 102 из 116
Вона пішла до кухні, рухалась швидко. Вони мусять знати, що вона зателефонувала їм негайно; якщо вони запідозрять,
що була якась затримка (якщо його кров матиме шанс занадто згорнутися, наприклад), можуть прозвучати незручні запитання. «Я скажу їм, що зомліла, якщо доведеться, — подумала вона. — Вони мені повірять, а якщо навіть ні, все одно не зможуть довести протилежне. Принаймні я не думаю, що зможуть».
Вона дістала ліхтарик з комори, точно як того вечора, коли вона буквально перечепилася об його таємницю. Пішла назад, туди, де лежав Боб, втупившись в стелю осклянілими очима. Вона витягла у нього з рота пластиковий пакет і тривожно його розглядала. Якщо той порваний, можуть виникнути проблеми... і він таки був порваний, у двох місцях. Вона посвітила ліхтариком йому в рот і помітила один крихітний шматочок поліетилену в нього на язиці. Витягла його кінчиками пальців і поклала до пакета.
«Та й годі вже, Дарселлен».
Але ж ні. Пальцями вона відтягнула йому щоки, спершу праву, потім ліву. І за лівою знайшла ще один крихітний уривок пластику, прилиплий до ясен. І цей також підчепила, поклавши його туди, де й перший. Чи є там іще шматочки? Чи він, бува, не проковтнув дещо? Якщо так, вони поза її досяжністю і їй залишається лише молитися, щоб їх не знайшли, якщо в когось — вона не знала, хто це може бути, — виникне достатньо запитань, щоби призначити розтин.
Тим часом сам час збігав.
Вона вирушила коридором у гараж, поспішаючи, але не бігом. Залізла під верстат, відкрила його особистий сховок і засунула туди вимазаний в кров пластиковий пакет з мачулкою всередині нього. Зачинила сховок, підсунула до нього коробку з каталогами, а тоді повернулася в дім. Поклала ліхтарик на місце. Взяла телефонну слухавку, зрозуміла, що вже не плаче, і знову поклала її на лоток. Пішла до вітальні і знову подивилася на нього. Згадала про троянди, але це не подіяло. «Троянди, а не патріотизм, останній прихисток негідників», — подумала вона і була шокована, почувши власний сміх. Потім
б
вона подумала про Донні і Петру, котрі обоє обожнювали свого батька, і цей трюк подіяв. Рюмсаючи, вона повернулася до кухні, взяла телефон і набрала 911.
— Алло, мене звуть Дарселлен Андерсон, мені потрібна швидка медична допомога за адресою...
— Не так поспішливо, мем, — перебила її диспетчерка. — Я вас ледве розумію.
«Це добре», — подумала Дарсі.
Вона прокашлялася.
— Так краще? Ви мене тепер розумієте?
— Так, мем. Тепер так. Тільки не хвилюйтесь. Ви казали, що потребуєте медичної допомоги?
— Так, за адресою Цукроварна алея, 24.
— Ви поранилися, місіс Андерсон?
— Не я, мій чоловік. Він упав зі сходів. Можливо, він лише знепритомнів, але я боюся, що він уже мертвий.
Диспетчерка сказала, що негайно надішле швидку допомогу. Дарсі припустила, що вона також пошле місцевих поліцейських з Ярмутського відділку. І машину поліції штату також, якщо така зараз є десь в їхньому районі. Вона сподівалася, що її зараз нема. Вона повернулася у передпокій і сіла на кушетку, але посиділа там недовго. Там були його очі, вони дивилися на неї. Звинувачували її.
Взявши його плащ, вона закуталася в нього і вийшла на під’їзну алею чекати на допомогу.
— 17 —
Полісменом, котрий приймав її заяву, був Гаролд Шрусбері, місцевий. Дарсі його не знала, але була, так сталося, знайома з його дружиною; Арлін Шрусбері належала до «Франтих плетива». Він балакав з нею у кухні, поки медики швидкої допомоги спершу оглянули тіло Боббі, а потім забрали його, несвідомі того, що всередині нього ховається ще один труп. Парубок, набагато небезпечніший за сертифікованого громадського бухгалтери Роберта Андерсона.
— Бажаєте кави, офіцере Шрусбері? Мені неважко приго тувати.
Він поглянув на її тремтячі руки і відповів, що сам залюб ки зробив би каву для них обох.
— Я дуже вправний у кухні.
— Арлін ніколи про це не згадувала, — промовила вона йо му вслід, коли він підвівся. Залишений ним на столі записи и к лежав відкритим. Наразі він туди записав тільки її ім’я, ім’я Боба, їхню адресу та телефонний номер. Вона сприйняла це за добрий знак.
— Авжеж, їй подобається тримати мій світильник під по судиною180, — усміхнувся він. — Місіс Андерсон, Дарсі, мені дуже жаль через вашу втрату, і я не маю сумнівів, що Арлін сказала б те саме.
Дарсі знов почала плакати. Офіцер Шрусбері відірвав цілу жменю від рулону паперового рушника і подав їй.
— Це надійніше за клінекс.
— Ви маєте в цьому досвід, — відгукнулася вона.
Він перевірив «Банн»181, побачив, що той повний і ввімкнув апарат.
— Там навіть більше, ніж треба, — повернувся він на свій стілець. — ви можете розповісти мені, що трапилось? Ви зараз почуваєтеся здатною на це?
Вона розповіла про знайдений Бобом у решті з «Сабвею» пенні «подвійного штампу», про те, яким він був збудженим цією подією. Про те, як вони відсвяткували знахідку вечерею в «Перлині узбережжя», і про те, що він забагато випив. Як він пустував (згадала, як він комічно їй відсалютував по-британ
і
ському, коли вона попрохала склянку «Пер’є» з лаймом). Як він піднімався вгору по сходах, високо тримаючи бокал, немов офіціант. Як він уже ледь було не ступив на сходовий майданчик, але послизнувся. Вона навіть розповіла, як вона мало не послизнулася сама на одному з розсипаних кубиків льоду, коли кинулася вниз, до нього.
Офіцер Шрусбері почеркав щось у своєму блокноті, потім його закляпнув і подивився їй прямо в очі.
— Гаразд. А тепер ви поїдете зі мною. Одягніть плащ.
— Навіщо? Куди?
До в’язниці, звісно. Поле «Вперед» не проходиш, двісті доларів не отримуєш, потрапляєш прямо в тюрму'. Боб упорався мало не з дюжиною вбивств, а вона не змогла чисто виконати й одного (звісно, свої він планував, та ще й з бухгалтерською увагою до деталей). Вона не знала, де схибила, але без сумніву, це виявиться щось зовсім одіозне. По дорозі до поліцейського відділку офіцер Шрусбері їй розкаже. Це буде, як остання сторінка у Елізабет Джордж182.
— До мене додому, — пояснив він. — Перебудете цю ніч у нас з Арлін.
Вона дивилася на нього, роззявивши рота.
— Я не... не можу...
— Можете, — перебив він її голосом, що не терпів заперечень. — Вона мене вб’є, якщо я залишу вас тут саму. Ви бажаєте взяти на себе відповідальність за моє вбивство?
Вона втерла сльози з обличчя й слабенько посміхнулася.
— Ні, гадаю, що ні. Але... офіцере Шрусбері...
— Гаррі.
— Я мушу зателефонувати. Моїм дітям... вони ще нічого не знають.
і.
Думка про це викликала свіжий приплив сліз, і вона вико ристала рештки паперового рушника, щоби з ними впорати ся. Хто міг знати, що в людині міститься стільки сліз? Воіі.і не торкалася своєї кави, а тепер випила півчашки трьома дон гими ковтками, хоча кава все ще була гарячою.
— Я гадаю, ми здатні витримати вартість дальніх дзвін ків, — промовив Гаррі Шрусбері. — Але слухайте-но. Чи є у н.и щось, що ви могли би прийняти? Що-небудь таке, заспокій ливе?
— Нічого такого, — прошепотіла вона. — Тільки амбіем.
— Ну, тоді Арлін позичить вам валіуму зі своїх запасів, - сказав він. — Вам треба випити одну пігулку щонайменше за півгодини перед тим, як почнете робити ті важкі дзвінки. А за раз я її попереджу про наш приїзд.